Причини , характер та особливості української революції 1648-1676рр

3. Відіграла вирішальну  роль у формуванні нової політичної  еліти;

4.Стала могутнім імпульсом  для розвитку національної самосвідо 
мості.

5. Зумовила закріплення  назви "Україна" за витвореною  державою 
й започаткувала зміну назви "Руський народ" на "Український народ";

6. Істотно збагатила  традиції боротьби як проти  національно-релі 
гійного, так і соціального гноблення;

7. Пробудила волю нації  до самоутвердження й самовираження  у 
формі незалежної соборної держави.

             1.Наукові теорії походження козацтва,  етимологія  терміну “козак”. 

З появою перших історичних описів козацтва України зявилася історична версія його місцевого походження , яка базувалася на соціальних чинниках ХУ-ХУ1 ст.- «уходницька версія», яка була  вперше обгрунтована польськими істориками ( М.Меховіта в «Трактаті про дві Сарматії « )найбільш поширеною упродовж Х1Х- ХХ ст. Спираючись на перше свідчення про українських козаків у хроніці М.Бельського , в якій повідомлялося , що у 1489 році  вони очолили похід проти татар ,  її прибічники  повязують формування козацтва з другою половиною ХУ ст.   Козаки трактувалися як слов»янські селяни – утікачі у степ ( степовик, бродяга, волоцюга – С.Грондський). У Х1Х ст. цю теорія підтримував В.Антонович , М.Грушевський. Аналогічно описують походження українського козацтва, протиставляючи його «неукраїнському» татарському М.Драгоманов, А.Кримський, І.Крип»якевич, Н.Полонська – Василенко , О.Субтельний, Г.Сергієнко.

«Татарська ве рсія» -

Прибічниками її були  польські дослідники А.Яблоновський, Я.Длугош, російський – М.Любавський, які не поділяли ототожнення українських козаків з «уходниками» в степ, а наводили приклади поселення на Україні татарських козаків з Волги, Криму за часів київських удільних князів ОлелькаВолодимировича  та Семена Олельковича  та подальшу їх асиміляцію місцевим населенням. Усний переказ самих козаків про походження їх назви від коси в гирлі р.Буг , на якій вони вперше зібралися під керівництвом обраного ними отамана Семена , по імені якого й косу назвали Семенів Ріг, а себе називали ще «семенові люди» .

 М.Костомаров  визнаючи участь  міщан в « уходах» в степ , кваліфікував козацтво як явище  татарського походження , простежуючи  безпосередній звязок між татарським і українськими козаками. 

М.Грушевський вперше диференціював  козацтво як побутове явище від власного імені козак і окремої суспільної верстви. Вперше було розроблена методологія  вивчення козацтва, за якою виникнення з багатоетнічного словяно- тюркського населення як явища він відніс до староруських часів. Козацьке ім»я ці степовики отримали у другій половині ХУ ст. від татар , а в суспільну верству сформувалися в ХУ1 ст.

Документальні свідчення про татарських козаків ХУ-ХУ1 ст. та їх службу у  литовських князів і проживання серед  місцевого населення порубіжжя зі степом , наводив Д.І.Яворницький. Отже, татари ,  як і інші тюрські кочівники, розглядалися істориками як складовий елемент процесу формування  українського козацтва до кінця ХУ ст.

Тюркська версія  –   прибічники російські історики М.Карамзін, Д.Бантиш-Каменський, М.Погодін , С.Соловйов , які наводять факти існуваня козаків у половців , з якими воювали, спілкувалися  та асимілювалися слов»яни . Сучасні дослідники (В.Ричка, М.Котляр) підтримують цю версію про існування козаків у давньруські часи у вигляді слов»янського населення степовиків , які перейняли досвід життя у степу від половців та печенігів (чорні клобуки, торки та  берендеї  у Пороссі з початку 12 ст.  на службі у київських князів). Л.Гумільов стверджував , що українці або ж козаки (що було їх тюркською назвою) якраз і утворилися в результаті асиміляції руських дружинників на південних кордонах Русі з половцями та іншими степними тюрками.

Ординська версія - прибічники сучасні російські історики Г.Носовський та А.Фоменко , які твердять , що вся Орда була козацьким регулярним військом , яке поповнювалося за рахунок 1\ 10 частини населення і майна , що їх збирали збирачі податків – баскаки.  Таким чином. козацтво поширилося по всій Русі , а згодом розпалося на осілих і кочових - на яїцьких, донських,  волзьких,  теських, дніпровських, запорозьких, азовських , кримських , ногайських. Частина його славянізувалася . а частина залишилася тюрською, прийняла мусульманство .

Спорідненою  з тюрською , але осібною історичною версією походження козацтва можна вважати черкеську  версію . На її ймовірність вказував свого часу М.Грушевський , посилаючись на запис у 1552 році  канівськими ревізорами переказів міщан про те ,що в давнину кавказькі черкеси були поселені литовським князем на подніпровських землях , заснували міста Черкаси і Канів і були вони козаками , яких  російські власті у ХУ11- ХУШ ст. називали «украинские черкаси» . Сучасний український дослідник В.Горленко наводить результати власних розвідок щодо  поселян у Подніпров»ї - вихідців з Кавказу : татарський баскак Ахмат заселив у Курському князівстві дві слободи вихідцями з Північного Кавказу , яких згодом курський князь Олег у 1284 році прогнав і вони переселилися на Дніпро , де вони побудували м. Черкаси. До теми походження міста і роль черкесів в його заснуванні та причетності до українського козацтва звертається дослідник (Пономоренко М.Ф. Черкаси:таємниця топоніма.\\Укр.істор.журн.-1991-№4-С.67-77.).

Незважаючи на численні свідсення про тюркських козаків та їх вплив на походження руського , а згодом українського , козацтва, серед істориків існує версія руського, словянського родоводу козаків.  (Головко О.Б. Слов”яни Північного Причорномор”я доби Київської Русі та проблема виникнення козацтва\\Укр.істор.журн.-1991-№11-С.24-35.

Котляр М.Ф. Хто такі бродники?(до проблеми виникнення українського козацтва)\\Укр.істор.журн.-1969-№5-С.95-101.).

Хозарська версія та як складова її частина  скіфська  - якій віддавали перевагу самі козаки ( козацький літописець Г.Грабянка, Конституція П.Орлика, невідомий автор «Історії русів» .  Хозарська держава ,  розташована у Поволжі та Приазов»ї , встановила контроль над Руссю і у Х ст. була підкорена князем Святославом . Хозарське військо було на службі у візантійських імператорів , які називали їх козаками (1Х ст). Про скіфське коріння козаків твердив козацький історик ХУШ ст. П.Симоновський , який розташовував скіфську Касахію  між Чорним і Каспійським морем , на північному Кавказі, де здавна мешкали татари , від яких походили кавказькі козаки .  На Русі ці жителі були відомі як касоги , які були підкорені і переселені у подніпров»я  князем Мстиславом Володимировичем у 1021 році . Отже, версія П.Симоновського встановлює своєрідний історичний зв»язок між скіфською, татарською і черкеськими версіями.

Д.І.Яворницький у « Історія  запорозьких козаків» прослідкував історію козацтва від запорожців до татарських козаків  і скіфів, відомих у персів як саки ще з середини  1 тис.  тис. до н.е. на території Середньої Азії до Алтаю .  Слово козак , на його думку,

є східним словом , як і слова  « аксак, кунак, табак, чумак, айрак» (тюрським). Яким властиве закінчення на «ак». Осілі жителі Середньої Азії під козаком розуміли неосілу, рухливу, завжди готову до війни людину, схильну до грабунку і розбою. Найдавніші мешканці Туркестану ( стародавнього Турану) саки – народ арійського походження. Етимологія слова «козак» : Кай  ( легко) , сак – в»юк ( легков»ючний воїн). Інша версія : Кас (від Каспійського моря)  і сак – (назва скіфів у риського автора Плінія, що уособлює білих оленів (косахи) - тотемів скіфів.  У татар – « кайзак- вільна людина і безстрашний воїн».  В Європу слово козак принесли половці у Х1 ст., які з цією назвою пов»язували вартового ( від  «ко»  - небо,  «зак» - захищати.   У турецькій мові – « стрілець, солдат-найманець , мародер».

У кінці ХХ ст. виявлена дослідниками сума інформації про походження козацтва створили умови для наукового  прориву у вирішенні давньої  проблеми на основі синтезу суперечливих версій з історичних джерел (усних, письмових, матеріальних). На всеукраїнській науковій конференції з історії  українського козацтва у Дніпропетровську 1993 року  дослідники  долучили математичні  методи до аналізу історичної хронології  та письмових джерел

Спроба аналізу,  класифікації й  узагальнення всього комплексу набутої  в українскій і світовій історичній науці інформації з проблеми походження козацтва  приводить до висновку, що це явище світової історії виникло до нової ери як специфічна професійна військова організація на територіях від Алтаю до Середньої Азії, Закавказзя і Кавказу , а з початком нашої ери поширилося від Приазов»я до Волги і Дніпра , Криму, Балкан, Передньої Азії. В різні історичні часи козацтво було характерне різним племенам і народам, що знайшло відображення  в етимологічному розмаїті і великій кількості дослідницьких версій як окремі ланки одного й того ж історичного ланцюга.

Поєднання етимології й  етнографічної інформації щодо походження козацтва дає грунтовні підстави стверджувати , що висновок Л.Гумільова про козацтво як своєрідний «інтернаціональний» на зразок рицарського ордену етнос із поділом на розгалуджені «субетноси» має право на існування. 

З початком нової ери і до другої половини ХУ ст. козаки , переважно з  тюрських племен , але , словянських бродників , берладників  кочували й де – інде осідали на Кубані, північному  Приазов»ї , Подністров»ї . Асимілюючись із словянами , козаки на території сучасної України поєднували в своєму способі життя, звичаях, мові як спільні всьому козацтву риси, так і особливості місцевих соціально – економічних, політичних  відносин , релігійно- культурних умов. До ХУ11 ст. козацтво могло самозберігатися як історично єдине ціле в різних місцях і серед інших народів (від Азії  до Європи)  у відносно стійких при натуральній економіці географічних умовах «прикордоння» землеробської і кочової цивілізацій. 

Дослідники  виявили історичну  закономірність , яка лежала в основі тривалої козацької спадкової спільності – це географічно- прикордонний детермінізм , який спричинив специфічні способи організація життя на прикордонні кочової і землеробської цивілізацій : поєднання виробничої і військової діяльності, військова демократія у вигляді «козацького кола « , військове найманство за ради зиску і торгівля  «ясиром» , постійні військові навчання.

Причини укладення  Люблінської Унії

Проблемою утримання зв’язків поміж Польщею і Литвою зайнявся Зигмунт Август, коронований vivente regae (тут: у значенні – ще за життя - перекладач) за життя Зигмунта Старого в 1548 році. Бездітний Зигмунт Август прихильно дивився на пропозиції скріплення польсько-литовського зв’язку для збереження тяглості влади в обох державах. Союзником короля став рух порушених прав, політичний рух менш заможної шляхти, яка тяжила до проведення ряду реформ щодо обмеження влади магнатів, покращення фінансового стану держави, війська і судівництва. Рух порушених прав однак йшов далі й домагався включення Великого Князівства Литовського до Польщі.

Від 1551 року Зигмунт Август робив зусилля для підготовки унії через пристосування литовського права. У Литві встановлені були уряди аналогічні до польських. В 1566 році другий литовський статут збільшив компетенцію литовського сейму за рахунок влади великого князя, що зближувало владу сейму Литви до сейму Польщі. З 1551 року сейми Польщі та Литви відбувались за участю делегатів обох країн. В 1551 р. Зигмунт Август передав Короні і виборним королям Польщі право на гідність великого князя Литви.

Від реальній унії між Польщею  і Литвою найбільш потерпали литовські  магнати, від того намагались вони не допустити до укладення остаточній угоди і зірвали перший спільний сейм в Парчеві в 1564 році. Проте  події були приспішені війною поміж  Литвою і царем Іваном Грізним, - для ведення війни литовське  посполите рушення мусило звернутись за підтримкою до Корони.

Засідання Сейму  в Любліні, інкорпорація південно-східних  земель до Корони

Від січня 1569 року в Любліні  засідали паралельно сейми польський  і литовський, проводячи перемови у справі укладення унії. Поновне  зірвання перемов литовськими магнатами спричинилось до однобічних актів інкорпорації частки земель Великого Князівства Литовського до Корони, що було інспіроване польськими магнатами. У такий спосіб воєводства київське, волинське, брацлавське і підляське увійшли до складу Польщі. Політика доконаних фактів, що її провадили найпотужніші польські магнати, схилила литовських послів до поверненням до поновних перемов, які закінчились у червні 1569 року оголошенням акту Люблінської Унії.

Положення Люблінської  Унії Люблінська Унія провадила зміни не тільки устрою Великого Князівства Литовського, але, також, створювала нові інституції для спільної полько-литовської держави. На чолі держави – Речі Посполитої, яка складалась з Корони Польського Королівства і Великого Князівства Литовського, став король, якого вибирали на спільних вільних виборах. Коронація на короля Корони і великого Князя Литви мала відбуватись в Кракові. Спільний загальний сейм мав засідати в Варшаві і складатись з 120 послів Корони і 48 литовських послів. Сенат мав складатись з 113 сенаторів Корони і 27 сенаторів Литви. Річ Посполита була зобов’язана до проведення спільної закордонної та оборонної політики для Корони і Литви. Доведена була також до унії фінансово-валютній, хоча обидва члені польсько-литовської держави зберігали право друкування власних грошей, але однаковій вартості. Уряди, титули і достоїнства Корони і Литви були збережені, тільки-но уніфіковані так, аби такий уряд в Короні відповідав аналогічному урядові в Литві ( наприклад, великий гетьман коронний – великий гетьман литовський). Посполите рушення і проблеми організації війська, спільної оборонної політики залишилось прерогативою відповідних урядів у Короні і в Литві, хоча під проводом спільного монарха. Збережене чинні в Короні та Литві урядові мови, у тому й руська мова у Великому Князівству Литовському. Річ Посполита за Люблінською Унію посідала спільну правну систему. Водночас допущено польську шляхту до здобування земель на обширах Великого Князівства Литовського, що раніше не допускалось, взамін на те застережене, що захоплення королівського добра, доволі успішно проводимо в Короні, не могло бути в Литві. У такий спосіб мав зберігатись рівний правовий статус шляхти і магнатерії Польщі та Литви, хоча ж польська шляхта за фактичним прийняттям Короною південно-східних земель отримала привілегійовану економічну ситуацію. Наслідки Люблінської Унії, її оцінкаУкладена під загрозливим імпульсом конечності забезпечення оборони перед Москвою Івана Грізного, Люблінська Унія, проект Зигмунта Августа, оказалась тривалим скріпленням I Речі Посполитої. Люблінська Унія спричинилась до повстання унікальної на рівні континенту федеративної держави з характеристичним устроєм шляхетської демократії. Це була за принципом унія шляхти, оскільки інтереси цього саме стану найліпше забезпечувала. Люблінська Унія відкривала шлях до повної влади шляхетському стану. Люблінська Унія посилила безпеку Литви, але водночас «пересувала” на схід вагу пріоритетів Речі Посполитої. Спільна польська-литовська держава спричинилась також до гальмування культурового розвитку Литви, яка понад двісті літ буде перебувати під потужним впливом польської культури. Принциповою проблемою, яка започаткувалась в часах сейму в Любліні, було питання неочікуваної інкорпорації південно-східних земель до Польщі. До неї дійшло внаслідок фортелю польських магнатів за відсутністю литовської магнатерії, що бойкотувала засідання. Власне інкорпорація земель майбутньої України схилила заможних Литвинів до повернення до Любліна для збереження власних інтересів. Внаслідок одностороннього акту інкорпорації Польща нагло стала відповідальною за слабо залюднені терени, з етнічного погляду належних до культури Русі. Дике Поле, окраїна Речі Посполитої, стане в XVII віці сценою козацьких повстань і розквіту Козаччини, яка стане майже третім, обік Польщі та Литви, членом Речі Посполитої. Короні ніколи не вдаси загосподарювати великі землі України, а для магнатерії з її розлогими латифундіями, ця земля стане джерелом багацтва і впливу, згубного для держави. Також українська проблема уможливить Росії здобуття контролю над внутрішньою політикою Речі Посполитої. Інкорпорація України також відкрила дорогу для розвитку господарки краю, - джерелом заможності стало землеробство, оперте на панщизняній праці хлопів.