Сармати: політична та етнічна історія, господарство та культура

Ці сарматські підрозділи брали  участь у політичному житті регіону, яким було Південно-Східна Європа, брали участь у різних військових коаліціях, здійснювали далекі воєнні походи. Але вони ніколи не виступали як єдина політична сила. Більш того часто воювали один з одним. Це відомі події Сіраков-Арський війни середини I в. н.е., описані Тацитом, коли сіраки і аорси виявилися союзниками різних політичних угруповань, які ведуть боротьбу за владу на Боспорі.

Дуже показове в цьому випадку повідомлення того ж Тацита про участь сарматів у військовому конфлікті в Закавказзі між Парфією і Вірменією. Він повідомляє, що сарматські скептухі «прийнявши подарунки від обох сторін, за звичаєм свого племені вирушили на допомогу і до тієї й іншої» сторони.

Всі ці приклади свідчать про те, що сарматам не вдалося створити суперскладного Вождівства, іменованої кочовою імперією, на зразок хунської.

У сарматів не було для цього необхідних умов. Для такого рівня об'єднання  вирішальну роль повинен був грати  зовнішній фактор - наявність потужного  політичного об'єднання (держави), суперництво  з яким вимагало б об'єднання всіх сарматських кочових спільнот і створення більш складної їхньої політичної структури.

Античні поліси Північного Причорномор'я, з яким сусідили сармати, були невеликими державними утвореннями. Навіть Боспорське царство з економічних і політичних можливостях не могло йти ні в яке порівняння, наприклад, з Ханьської імперією, до того ж, принаймні, з часу Августа знаходилося в залежності від Риму. З такими політичними супротивниками могли успішно вести справи і готельні сарматські об'єднання.

З Закавказзям, де розташовувалося ряд держав, сармати безпосередньо не межували. Між ним і сарматами знаходився Північний Кавказ, гірські і передгірні райони якого населяли несарматскі народи, що згадуються античними авторами. У Закавказзі склалася складна політична ситуація, викликана протистоянням Риму та Парфії, в яке були втягнуті Іберія, Вірменія та Албанія, яка, як свідчать джерела, також не сприяла консолідації сарматів.

Сарматські підрозділи, вперше згадані  Страбоном (сіраки, аорси, верхні аорси, роксолани), швидше за все, представляли собою складні суспільства, що включають близькоспоріднені кочівницькі угрупування.

Особливий інтерес представляє  згадка в передбачуваному ольвійському декреті, виявленим в 1984 р. в Криму  у Мангупа, «найбільших царів  аорсів». До них імовірно, на думку дослідників, могли ставитися царі фарз і Інісмей, відомі по ольвійських нумізматичних матеріалам.

Що собою являли аорси, який її політичний статус в джерелі на цей рахунок-яка інформація відсутня. Деякі дослідники вбачають у аорсів ранньодержавне утворення. Сумніви на рахунок існування єдиного сарматського царства аорсів, імовірно розташовувався в другій половині I ст. н.е. між Дніпром і Дунаєм, виникають у зв'язку з організацією посольства та шанованим в декреті ольвеополітом відразу до декількох її царів. За умови, що аорси - це якесь єдине державне утворення, правити в ній повинен був в конкретний момент один цар.

Оскільки в декреті  все ж мова йде про посольство відразу до декількох «найбільшим царям аорсів», то в цьому випадку вона не могла являти собою єдине ціле в політичному відношенні. При такому трактуванні аорсів повинна, мабуть, сприйматися як географічна область, в межах якої розташовувалося кілька сарматських об'єднань, що мали своїх правителів. Інші джерела, зокрема твори римських авторів, такого державного утворення, що межує з імперією по Дунаю, не знають.

Етнічна ситуація біля кордонів Римської імперії на північ і північний  захід від Дунаю з моменту  появи тут сарматів була досить строкатою. Крім різних сарматських угруповань в цьому регіоні мешкали даки, свеби, гети, бастарни.

Письмові джерела свідчать про те, що всі ці народи у взаєминах  з Римом виявляли самостійність  або, особливо у військових цілях, створювали тимчасові об'єднання.

Так Корнелій Тацит, оповідаючи про складний період в історії  Римської держави, пов'язаному з  громадянською війною 69-70 рр.. і загостренням ситуації на його кордонах, в тому числі  і в Подунав'ї, згадує про «племена сарматів і свебів об'єднуються проти нас»; про сарматські язиги, правлячих місцевими племенами; про сарматів, спільно з даками нападниками на Мезію. Сарматські об'єднання в цьому районі: язиги, роксолани, аорси, швидше за все, в політичному відношенні являли собою складні Вождівства, що включають в основному споріднені племена.

Об'єднання їх з іншими народами для виконання військових акцій призводило до створення так  званих «ситуаційних вождеств», які  не були довготривалими, вони служили  певним цілям і після їх реалізації могли розпадатися.

1.3. Господарське життя населення

Варто підкреслити, що, на відміну від попереднього періоду – періоду скіфського панування, – обстановка у степах у сарматську добу характеризувалася великою нестабільністю. Дослідники налічують не менше п’яти «хвиль» сарматського просування у цей регіон.

Сармати вели тривалі  бойові дії на кордонах Римської імперії, брали участь у боротьбі між Херсонесом та Скіфським царством і війнах Боспору.

Більшість повідомлень про сарматів в античних джерелах пов’язана саме з воєнною активністю сарматських загонів. Складається враження, що війна була одним з головних джерел доходів сарматських племен, а військово-політична нестабільність у Степу й околишніх землях протягом більшої частини сарматської доби була нормою. Це, у свою чергу, не могло сприяти налагодженню стабільного економічного життя не тільки у сусідів сарматів, а й у самих кочовиків. І не є випадковістю, що рівеньрозвитку господарства сарматських племен майже за всіма параметрами поступається скіфському.

Провідною галуззю господарства сарматів протягом всього часу їх перебування у Надчорномор’ї було кочове скотарство. Це й зрозуміло, адже у більшості сарматських племен через зовнішні обставини просто не було можливості перейти до більш прогресивних форм тваринницького господарства. Процес стабілізації господарства новоприбулих кочовиків і перехід до другої стадії кочування, як відомо, тривав не одне десятиліття. Не менше часу тривав і процес переходу до напівкочового господарства. Так, у скіфів цей процес тривав не менше століття.

А тим часом, нові «хвилі»  переселенців зі сходу з’являлися в середньому раз на сторіччя-півтора, змінюючи етнополітичну карту регіону і практично наново розпочинаючи весь процес еволюції кочового господарства у напрямку осілості.

Отже, виходячи із описаних вище етнополітичних процесів розвитку Сарматії, логічним буде припустити, що основною формою господарства сарматів було кочування з постійними зимівниками та літівниками (перший етап другої стадії за О.Плетньовою). Наскільки таке припущення підтверджується археологічними та археозоологічними матеріалами?

Для вищезазначеної форми  кочового скотарства характерні три  основні ознаки:

1) розмежування пасовищних  угідь, що засвідчується появою  стаціонарних могильників, головним чином – у місцях зимівлі;

2) відсутність стаціонарних по- селень: наявні лише стійбища з незначним культурним шаром (так звані «місцезнаходження»);

3) переважання у стаді  більш рухливих видів худоби  – коней та овець – над менш рухливою великою рогатою худобою.

Попри те, що більшість  відомих нам сарматських поховань є впущеними до курганів попередніх епох, у Надчорномор’ї відомі й могильники з основними сарматськими похованнями. Прикладом такого могильника є великий курганний могильник поблизу села Новофилипівка у Приазов’ї, який, на думку дослідників, розташовувався поблизу зимівника. У складі тризн на похованнях переважали кістки овець, тобто видова структура стада у місцевих сарматів була типовою для ранніх стадій напівкочового скотарства.

Останнє також підтверджується  відсутністю у цьому районі стаціонарних сарматських поселень. Очевидно, що саме маршрути і спосіб кочування місцевих сарматів описані у Страбона, який писав, що взимку вони знаходяться на болотах поблизу Меотіди (Азовського моря), а влітку відкочовують на північ. Літні стоянки сарматів Приазов’я могли розташовуватись у басейні Сіверського Дінця, як це було, наприклад, у половців, що проживали на цих землях у часи середньовіччя. В останньому районі також відомі сарматські поховання, хоча й переважно не основні, а впускні.

Іншими головними районами сарматських кочівок були Орель-Самарське межиріччя, правобережжя Дніпра у районі Дніпрової луки та р. Базавлук, Нижнє Подністров’я, а також, меншою мірою, степове Побужжя-Поінгулля.

Можна доволі впевнено говорити про те, що форми кочового господарства сарматів у цих регіонах були подібними до тих, що їх практикували на цих землях скіфи у V ст. до н. е., тобто до початку процесу активного осідання на землю.

Той факт, що у степу  в сарматську добу не спостерігається  лінійного процессу зміни способів поховань – від впускних або прихованих до основних, а цей процессйшов синусоїдально, то навряд чи можна говорити про перехід сарматів від напівкочового господарства першого типу до напівосілого. Тим більше археологічно зовсім не простежується процес осідання кочовиків на землю.

Щоправда, в літературі іноді зустрічається твердження про осідання на землю тих чи інших груп сарматів на території степу чи лісостепу України.

Свідченнямцього вважаються знахідки зернотерок і решток зерна  у похованнях, а також практика ґрунтових поховань у степу, а особливо – на Лісостеповому Правобережжі у II ст. до н. е. Навряд чи такого роду аргументація може вважатися задовільною.

Знахідки зерна та терочників є лише свідченням того, що сармати мали зерно і виготовляли з нього борошно. Одначе це аж ніяк не означає, що зерно вирощувалось самими сарматами. Безумовно, що перебування кочовиків у Лісостепу, зокрема – у Пороссі, могло б бути стимулом для початку осідання на землю, як це відбувалося, наприклад, у «торчеському поясі» часів Київської Русі. Одначе в останньому випадку чітко фіксуються стаціонарні поселення кочовиків, тоді як у сарматську добу нічого подібного не спостерігається. При цьому не спостерігається переходу до ґрунтових поховань. До речі, на думку О.Симоненка, перебування сарматів у Правобережному Лісостепу не в останню чергу було пов’язане з воєнним тиском на зарубинецьке населення. А це означає можливість одержувати, зокрема, і продукцію землеробства шляхом накладання данини чи грабунку, що аж ніяк не сприяє розвиткові власного виробництва.

Отже, уся сукупність наявних даних поки що свідчить проти  існування у сарматів бодай зародків власного землеробства. Тобто у них ця галузь, на відміну від скіфів, була зовсім відсутньою, а землеробська продукція одержувалась здебільшого позаекономічним шляхом, а меншою мірою, можливо, за рахунок торгівлі.

Промисли. Про значення промислів у господарській діяльності сарматів відомо небагато. Про заняття мисливством свідчить Страбон при описі сарматських та скіфських племен Надчорномор’я, називаючи серед їхньої здобичі як степових звірів – диких віслюків та кіз (сайгаків?), так і болотяних – оленів та кабанів.

Одначе, за браком репрезентативних археозоологічних даних, встановити питому вагу мисливства у забезпеченні кочовиків м’ясною їжею поки що не видається можливим.

Що ж стосується рибальства, то цей промисел у сарматів не був  скільки-небудь розвинутим.

Ремесла та хатнє  виробництво. Говорячи про розвиток виробництв, що займалися переробкою скотарської чи мінеральної сировини у сарматському господарстві, слід зазначити їх суттєво нижчий, порівняно зі скіфами, технологічний рівень. Без сумніву, жодне з подібних виробництв не досягло рівня повноцінного ремесла, залишаючись на рівні хатніх виробництв.

Можна назвати дві  основні причини, якими це було зумовлено. По-перше, розвиток більш-менш технологічно розвинутого виробництва (особливо у галузі обробки металів) був можливим лише на стаціонарних поселеннях, які у надчорноморських сарматів були відсутніми. По-друге, перед сарматськими племенами, особливо у Дунай-Дністровському регіоні, відкривалися широкі перспективи одержання якісних ремісничих виробів з римських провінцій позаекономічним шляхом – чи то у вигляді воєнних трофеїв, чи данини. Це, у свою чергу, теж гальмувало розвиток власного виробництва пов’язані з переробкою сировини тваринного походження: прядіння, ткацтво, виготовлення повсті, обробка шкір і хутра (чинбарство, лимарство, кушнірство) тощо.

У сарматських могильниках, головно у жіночих похованнях, нерідко зустрічаються деталі знарядь, що використовувались у цих виробництвах. Це засвідчує той факт, що у них були зайняті переважно жінки.

Ще одним підсобним  виробництвом, що ним займалися сарматські жінки, було виготовлення ліпної кераміки.

Можна припускати й існування виробництв, пов’язаних якщо не з виготовленням, то принаймні з ремонтом виробів з металу, одначе жодних решток таких виробництв археологами не виявлено.

Підсумовуючи цей короткий огляд хатніх виробництв у сарматських  племен, слід ще раз підкреслити їх обмежену кількість та невисокий технологічний рівень.