Турецький вектор зовнішньої політики Б. Хмельницького

У грудні 1624 р. Шагін уклав  угоду з козаками, в якій обіцяв (присягаючи Аллахові і Магометові) утримуватися від кривд стосовно козаків і вимагав того ж від  них, а також обіцяв допомагати проти їхніх ворогів (а козаки йому навзаєм). Це був перший відомий трактат Орди з Запорожжям, фактично мілітарний союз, угода про ненапад та взаємодопомогу.

Козаки продовжили свої походи проти татар у межах домовленостей з Московісю, а татари на чолі з Іслам-Гіреєм 1586 р. пішли походом на Україну. Під час цього походу їх зупинили козацькі загони гетьмана Богдана Микошинського та вперше в історії велика татарська орда мусила повернути назад під тиском козацтва[11, c. 173].

 В 1630 р. козаки, облишивши на певний час татарські справи, продовжили звичні морські походи на турецькі землі - нападали на Ізмаїл, Кілію, Мідію (Кийїкьой, сучасна Мідьє), Балічку (поблизу Варни), Сізеболі (тепер - Созопол). І це все відбувалося одночасно із так званою переяславською кампанією - боротьбою козаків під проводом Тараса Федоровича і Антона Бута проти наступу польського війська. Подальші заходи польського уряду щодо стримування козаків від морських виправ не давали результатів - уже 1632 р. вони здійснили експедицію на Синоп. Але вже з середини 30-х років козацтво повернулося до участі в військово-політичному житті Кримського ханства[7, c. 89-91].

Попри дружні відносини з татарами у 1635-1637 рр., козаки продовжували набіги на турецькі володіння при Чорному та Азовському морях - і найгучнішою акцією стало так зване азовське сидіння, коли запорожці спільно з донцями захопили й утримували впродовж п'яти років фортецю Азов. Прелюдією до цієї акції стала спроба запорожців Івана Сулими (з незначною підмогою від донських козаків) здобути Азов 1634 р., коли після двотижневої облоги турецька фортеця була за крок від поразки і її врятувало лише наближення ногайської орди. Однак козаки зробили висновок, що здобуття Азова є цілком можливим, і впродовж кількох наступних років не полишали цього задуму. Справа набула міжнародного розголосу - Туреччина почала здійснювати тиск на Москву, а остання - на донських козаків, які виправдовувалися, що у поході з їхнього боку брав участь лише незначний загін[22, c. 187].

Наступний крок у розвитку вітчизняної дипломатії був пов’язаний з національно-визвольною війною на українських землях, що розпочалась узимку 1648 р. козацьким повстанням на Запорозькій Січі. Вона увінчалась появою на політичній мапі Європи нового державного устрою - Української держави (Війська Запорозького). Становлення її спричинило істотні зміни в геополітичній обстановці в регіоні. Україна, яка до цього часу виступала здебільшого як об’єкт міжнародної політики, стає її важливим суб’єктом[ 9,  c. 117-121 ].

З приходом гетьмана Богдана Хмельницького, який "вільно розмовляв польською, руською, турецькою мовами і латиною, мав тонкий і проникливий розум, був терпеливий і хитрий" (Проспер Меріме), а головне - у зв'язку з його військовими перемогами, міжнародні контакти козацтва суттєво активізуються і розширюються.

Нагальна потреба в пошуку союзників  у боротьбі проти Речі Посполитої та забезпечення гарантій для існування  нової держави зумовлюють надзвичайно  активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Польський дослідик Л. Кубаня стверджував «…здається, не було і дня, щоб Б. Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів, кур’єрів та посланців і не посилав своїх»[ 12, c. 127 ].

У контексті розвитку геополітичних  процесів перед Б. Хмельницьким поставала дилема: залишитися наодинці з Річчю Посполитою і, можливо, повністю втратити основні завоювання, чи заради їх збереження прийняти протекторат однієї з сильних держав. Такими тоді були блискуча Порта і Росія. Іншого виходу з трагічної для Української держави геополітичної ситуації, на жаль, не існувало.

Від перших місяців Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький зосередив  особливу увагу на дипломатичній  діяльності, спрямованій на зміцнення  міжнародного становища козацької  України, прагнув дипломатичного визнання Гетьманщини європейськими державами. Задля успішної боротьби проти Польщі, що була однією з наймогутніших країн тогочасної Європи, уряд Хмельницького мусив перешкодити польським дипломатам у створенні антиукраїнської коаліції, і навпаки створити антипольську коаліцію. З цією метою наприкінці лютого - на початку березня 1648 р. було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством та його васалами - ногайськими ордами, хоча позитивну відповідь щодо залучення Кримського ханства на свій бік від турецького уряду він дістав ще у 1647 р. Уряд зумів уникнути загострення відносин із Московією і домовився з протестантською Трансільванією про погодження спільних воєнних дій проти Польщі. Молдавського господаря примусили відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні відносини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошуки способів порозуміння зі Швецією. Особливе місце посідали відносини з Туреччиною. Було укладено українсько-турецьку угоду (1648 чи 1649 p.), що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османської імперії. Отже, завдяки активній зовнішній політиці гетьманський уряд спромігся зміцнити позиції України в світі[ 5, c. 62-66 ].

Аналіз зовнішньополітичної діяльності України після укладання Переяславсько-Московської  угоди 1654 р. дає можливість стверджувати, що боротьба з Річчю Посполитою продовжувала залишатись пріоритетним завданням  української зовнішньої політики[ 6, c. 251 ].

У своїй резиденції в  Переяславі Б.Хмельницький приймав  посланців європейських держав, трансільванського  князя Георгія Ракоці, послів султана  і московського царя. Він вів переговори з польськими представниками, налагодив і розвинув відносини зі Швецією[31, c. 56].

Однак, зусиль гетьмана, в тому числі і дипломатичних, виявилося замало, щоб забезпечити  Україні незалежність. Після Б.Хмельницького  найбільший внесок у становлення  і розвиток української дипломатії зробили гетьмани Іван Виговський, Іван Мазепа і Пилип Орлик.

Наступний шанс української  дипломатії з'явиться аж через два  століття... 

Розділ 1.2. Зовнішньополітичні аспекти початку Національно- визвольної війни Б. Хмельницького

У середині XVII ст. надзвичайно ускладнилась соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ з 1583 по 1648 р. у 2,5 рази збільшив вивіз зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони перетворюються на фільварки (виробництво, засноване на щотижневій панщині, та переробка сільськогосподарської продукції з чіткою ринковою орієнтацією). В основі цієї трансформації лежали два взаємопов’язані процеси - зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва. Польські та полонізовані українські феодали намагались збільшити свої прибутки шляхом посилення експлуатації селян[ 20, c. 187 ]. Особливо зростає панщина в районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона досягла 5-6 днів на тиждень. Паралельно невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г.Біплана, багатьом селянам в Україні у цей час жилось “гірше, ніж галерним невільникам”. Справді, влада пана була безмежною - він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне  становище народних мас, фільварково-панщинна система одночасно гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, які зароджувалися у багатьох галузях промисловості, крім того, вона заважала формуванню єдиного ринку України[24, c. 265].

Потерпали українські селяни і від здачі феодалами своїх  маєтків в оренду. Лише у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Польщі, орендувалися єврейськими підприємцями, які, маючи на меті у короткий строк  повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі[ 36, c. 185 ].

У складній ситуації в цей  час опинилось і міщанство, особливо в тих містах, які знаходились  у приватній власності феодалів. Воно повинно було виконувати повинності та сплачувати податки – чинш, церковну десятину та ін. Хоча на початку ХVII ст. більшість міст України користувалася Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно обмежувалось. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Спираючись на право безмитного вивозу своїх товарів та на цілу низку монополій на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері[ 4, c. 218 ].

Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке було проміжним станом між шляхтою і селянством. Як і шляхта, за виконання військової служби козаки звільнялись від кріпацтва та панщини, тобто користувались індивідуальною свободою. Разом з тим вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувались[30, c. 164].

У середині XVII ст. критичним було становище і в політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалась. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб’єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона у цей час посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним з основних інструментів окатоличення в їх руках стала уніатська церква, яку активно підтримувала римська курія. Папа Уран VIII (1623-1644 рр.) у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а паралельно дедалі більшого поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їх віру, переслідування української мови та поширення українських книг[ 18, c. 372 ].

У ході селянсько-козацький повстань першої половини XVII ст. український народ накопичував воєнний досвід, зростала його національна самосвідомість, посилювалась єдність козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формувалась психологічна готовність боротись до переможного кінця.

Вибух повстання Богдана  Хмельницького був певною несподіванкою  для Речі Посполитої, яка у той час переживала чи не найкращі часи у своїй історії. Десятиліття після розгрому попереднього козацького повстання 1638 р. під проводом Якова Острянина, Карпа Скидана і Дмитра Гуні називали "золотим спокоєм". Річ Посполита втішалася своєю заможністю та стабільністю, особливо на тлі поруйнованої Тридцятилітньою війною Європи, заворушень у Туреччині, втрат Московії у Смоленській війні. Однак цей спокій виявився "затишшям перед бурею" - мирне життя країни пояснювалося простим небажанням самозадоволеної і забезпеченої шляхти втягуватися у військові авантюри короля Владислава IV (у той час військова політика держави набула оборонних рис). Відносно непоганий стан економіки ґрунтувався на екстенсивному веденні господарства, що супроводжувалося егоїстичним використанням праці непривілейованих прошарків населення, а внутрішня стабільність базувалася на безкомпромісній політиці щодо козацтва, котре оговтувалося після чергової поразки від урядових сил[ 15, c. 214 ].

Видимий добробут Литовсько-польської  держави мав забагато суперечностей, щоб це могло тривати надто довго і козацтво стало чинником, який поклав край такому стану речей. Цей неспокійний елемент був тимчасово упокорений нав'язаною йому "Ординацією війська запорозького реєстрового" 1638 р., але минув час, і сили були відновлені. Козацтво зсередини "розпирала" енергія, яка не знаходила належного виходу - передусім з огляду на заборону походів на море, а для козаків, чиє фінансування з боку держави завжди було нерегулярним і недостатнім (радше символічним), морські пригоди були важливим джерелом прибутків. Чимало прикордонних мешканців, які звикли добувати хліб щоденний зброєю, цього разу була позбавлена такої можливості. І без того незначний реєстр, зменшений "Ординацією 1638 р." до 6 тис., залишав поза ним величезну масу козацтва, якій пропонувалося повернутися у стан звичайних підданих[ 3, c. 408 ].

Це все відбувалося  у світлі традиційної для польського уряду політики, котра воліла не бачити те, що було невигідно бачити - на козаків уряд зважав тільки під час військових дій з іншими державами. У мирний же час козацький фактор існував лише у вигляді зла, яке потрібно знищити (таке відчуття ще дужче загострювалося з огляду на нову "миролюбну" зовнішню політику Речі Посполитої). Така недалекоглядна державна позиція рано чи пізно повинна була дати "збій". І справді, вистачило лише незначного, на перший погляд, інциденту особистого характеру (конфлікт Богдана Хмельницького та чигиринського підстарости Данила Чаплинського і подальша несправедливість щодо майбутнього гетьмана), щоб виявилося, що козацькі маси перебувають у повній готовності відстояти власні права зброє.[ 18, c. 276 ].