Турецький вектор зовнішньої політики Б. Хмельницького

Нові відносини  між козацтвом і Москвою окреслювалися  образним, але туманпим висловом «прийняття під високу царську руку». Приблизно це відповідало терміну «протекція», але кожна сторона по-своєму уявляла суть угоди: гетьман - як перетворення козацької України на васальну державу зі широкими повноваженнями, па зразок васалів турецького султана, Москва ж завжди розуміла протекцію як інкорпорацію.

Невдовзі після підписання Березневих статей - у квітні 1654 р. - Москва взялася виконувати зобов'язання щодо надання військової допомоги козакам проти Польщі. Головний удар був спрямований на Смоленськ, а південний театр бойових дій московська сторона сприймала як другорядний. На допомогу царській армії Б. Хмельницький відправив 18 тис. козаків па чолі з наказним гетьманом Іваном Золотаренком[ 6, c. 396 ]. Улітку І. Золотаренко здобув потужпу фортецю Гомель. Далі були зайняті південні і західні білоруські повіти Великого князівства Литовського. Там козаки перезимували. На білоруських землях спостерігалося покозачення місцевого населення. Наказний гетьман усіляко доводив царю, що доцільніше зосередити свої дії на півдні Білорусі, і не поспішав іти йому на допомогу під Смоленськ. Козацтво мало власні плани на білоруські (передусім, південні) землі. На думку козацького уряду, населення цих територій як таке, що підлягало київському митрополиту, не завадило б підпорядкувати собі і в політичному плані[ 37, c. 23 ].

Однак у червні 1655 р. І. Золотаренко таки був змушений, на бажання царя, вирушити в напрямку Вільно, яке спільними українсько-московськими зусиллями було здобуте в липні того ж року. Тим часом між Московією й Україною назрівала суперечка за білоруські землі. У вересні 1655 р. у царя з'явився новий титул – «великий князь Литовський і Білої Русі», що недвозначно вказувало па царські претензії щодо білоруських земель. Уникаючи конфронтації з московським урядом та використовуючи для цього заспокійливу угодливу риторику, І. Золотаренко, проте, продовжував пильнувати українські інтереси в Білорусі.[ 42, c. 53 ].

Після загибелі у жовтні 1655 р. Івана Золотаренка, білоруським  полковником було призначено Данила Нечая (1651). Його діяльність викликала роздратування Москви, зокрема через те, що І. Нечай щодо підвладних йому білоруських територій використовував термін «панування», що на російську було перекладено як «государствование» і, звичайно ж, викликало обурення царя-«государя».[50, c. 74] У квітні 1656 р. в Чигирині розпочалися переговори з московським послом А. Лопухіним, який протестував проти приєднання Могилева до Війська Запорозького і вимагав покарання для І. Нечая за шкоди, які той буцім то завдавав місцевому населенню. Б. Хмельницький погодився створити змішану комісію для розслідування проблеми, але відмовився вивести козацькі війська з Південної Білорусі. Розслідування довело повну безпідставність звинувачень проти І. Нечая. Були спростовані і закиди московитів про те, що І. Нечай нібито сповідує католицизм. Формуванню антимосковських і проукраїнських настроїв у Південній Білорусі сприяло також своєрідне «полювання за людьми», до якого вдавалися московити - полонених білорусів фактично перетворювали на невільників — їх разом із сім'ями передавали російським поміщикам [45, c. 167 ].

Таким чином, основні бойові дії зосередилися на білоруському фронті, тоді як на українських землях відбувалися  здебільшого оборонні бої. Тому саме Україна опинилася в загрозливому становищі і потребувала військової допомоги. Річ утім, що у червні 1654р. поляки досягли вдалого вирішення основної проблеми своєї зовнішньої політики - було укладено «вічний мир» із Кримом. Крім того, в липні 1654 р. помер Іслам-Гірей III і його наступник хан Мехмед-Гірей IV, попри особисту схильність до філософії, виявився досить войовничим і продовжив підтримувати Польщу проти Московії та козаків. Новий хан висунув Б. Хмельницькому категоричну вимогу розірвати союз із Москвою. Гетьман на таку пропозицію не погодився, і ханський посланець Тохтамиш-ага відбув до Криму з нічим. Разом із представником гетьмана в Криму М. Богаченком був надіслапий до України наступний татарський посланець із ханським листом, в якому вимагалося знову зректися від Москви і повернутися під владу Польщі. У випадку відмови хан погрожував війною, в якій планував заручитися допомогою Молдавії, Валахії та Семигороддя[ 47, c. 112 ].

Восени до України вирушили з двох сторін польська і татарська армії, котрі, незважаючи на героїчний опір укріплених міст, ущент винищили і обезлюднили Поділля. Нарешті, коли в січні 1655 р. на допомогу козакам прийшла армія московського воєводи Василя Шеремєтьєва і 19-21 січня відбулася важка Охматівська битва, наступ коронної армії був зупинений. Натомість татари, які розчарувалися безперспективною облогою табору козаків та московитів, покинули поляків і взялися грабувати українські землі[55, c. 47].

Після цих подій активізувалися українсько-шведські відносини. Ще в червні 1654 р. В. Хмельницький погодився на переговори зі шведами проти поляків (гетьман тоді підтримував зв'язки зі Стокгольмом через ігумена Данила Грека). Швеція, очолювана войовничим Карлом X Густавом, у той час виношувала плани війни проти Польщі та Московії. Після тривалих вагань, проти кого розпочати війну першою, вирішено було атакувати Польщу (як слабшу країну), щоб загородити сильнішій Московії шлях до Балтії, особливо доступ до стратегічно важливої фортеці Динебурга[ 49, c. 82 ].

Користаючись зі шведського наступу на Польщу, з Півночі та зі Сходу вирушило українсько-московське військо, яке об'єдналося у липні під Білою Церквою. Цього разу воно пішло на Львів не через Волинь, а через Поділля. Козаки та московські рейтари розбили поляків під Бучачем, але Кам'янця здобути не вдалося. Взятий наприкінці вересня в облогу Львів відбувся викупом[53, c. 265]. Натомість за Львовом -  під Городком - відбулася основна битва, в якій польське військо па чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким було розбите. Козацтво у той час керувалося принципом: "Доки козацька шабля зайшла, доти також козацька влада має бути". Однак гетьман не був упевнений у тому, що Галичипа перейде під його, а не царську владу, і це було однією з причин, що 10 листопада була припинена облога Львова. Тим часом козацько-московське військо полковника Данила Виговського та стольника Петра Потьом- кіна взяло у жовтні 1655 р. Люблін, який здався без бою, сплатив відкуп і присягнув на вірність царю[ 52, c. 69 ].

Відступаючи з-під Львова, козаки відбули у листопаді 1655 р. битву з татарами під Озерною (неподалік від Тернополя). Невідомо, яким був перебіг бою і хто мав кращі шанси, однак дійшло до переговорів, за результатами яких було укладено перемир'я. Ймовірно, сторони домовилися про військовий союз із акцептом па обов'язок козаків допомагати татарам і полякам. Договір був вимушеним (до того ж, у татарський полон потрапив син В. Бутурліна) і Б. Хмельницький не мав наміру його виконувати та допомагати полякам воювати проти Швеції. Відступ з-під Львова і союз із ханом спричинили царський гнів на козаків і В. Бутурліна, котрого цар навіть хотів стратити. В. Бутурлін звинувачував у примиренні з ханом Б. Хмельницького, а сам виправдовувався, що не брав участі в укладенні договору (врешті переляканий Бутурлін учинив самогубство). Стосунки гетьмана з Московією дещо погіршилися[ 53, c. 247 ].

Б. Хмельницький у цій  скрутній ситуації далі провадить свою гнучку та суперечливу дипломатію - пише листа турецькому султанові про вічну дружбу з ханом і дає гарантії щодо утримання від козацьких походів на турецькі землі та паралельно намагається підтримувати добрі стосунки зі шведами[62, c. 93]. На допомогу козаків розраховували одночасно поляки (відповідно до Озернянської угоди) і шведи, підбурювані перебіжчиком І. Радзієвським, який сподівався отримати для себе політичні дивіденди. Однак шведи пропонували не надто вигідні умови - за козаками залишалися лише «традиційні» воєводства - Київське, Брацлавське та Чернігівське. На початку 1656 р. дійшло до суперечки Карла X Густава з Б. Хмельницьким на ґрунті шведських претензій на західноукраїнські землі, що суперечило попереднім домовленостям із гетьманом. Після зухвалих погроз КарлХ Густав вирішив змінити тон у відносинах із козаками на м'якший, однак Б. Хмельницький перестав довіряти йому[ 54, c. 205 ].

З огляду на неоднозначність  поведінки шведів, Б. Хмельницький намагався  заручитися підтримкою ще одного союзника - Семигороддя. Наприкінці 1655 р. - на початку 1656 р. при гетьмані досить довго перебував Стефан Луц (Люц), посол від Юрія II Ракоці. Цей дипломат присягнув від імені свого правителя, що той не буде допомагати ворогам козаків і укладати із ними договорів. Б. Хмельницький відправив у лютому 1656 р. С. Луца до Ракоці без супроводу козацького посла, оскільки вичікував на покращення відносин зі Швецією. Загалом розвиток тісніших відносин із Ссмигороддям відбувався важко[ 42, c. 51].

Тим часом Швеція на початку 1656 р. почала втрачати військові  позиції, до Польщі повернувся Ян Казимир, і до того ж помер Япуш Радзивіл - головний литовський союзник шведів. Польща, оговтавшись після хвилі поразок, розгорнула активну дипломатію на два фронти - шукаючи зближення і з козаками, і з Московією, але паралельно налаштовуючи їх одне супроти одного. Поляки вжили низку заходів щодо дискредитації Б. Хмельницького, котрому довелося виправдовуватися перед Москвою і переконувати у непорушності українсько- московського союзу. Польща марно сподівалася від козаків виконання Озернянської угоди. Зрештою, гетьман сам подав таку надію - на хвилі обурення поведінкою шведів він пообіцяв надати полякам допомогу для оборони Львова, але, коли гнів минув, то далі зволікав із відправленням підмоги[63, c. 62]. Однак бодай декларативно стосунки між поляками та козаками у цей момент видавалися відпосно приязними. Поза тим, Б. Хмельницький чекав па укладення з Польщею повноцінного договору. В критичних умовах Польща була готова багато чим поступитися - навіть католицький примас у лютому 1656 р. переконував Яна Казимира надати Б. Хмельницькому місце в Сепаті та титул запорозького воєводи. Момент для порозуміння козацтва з Польщею видавався досить сприятливим, одпак на заваді стояв взаємний брак довіри і супсрочливі кінцові цілі обох сторін[ 23, c. 96 ].

Поза тим, це був час, коли Б. Хмельницький затягував переговори з усіма сусідніми державами  з огляду на невизначеність ситуації на міжнародній арені. Наприкінці 1655 р. і на початку 1656 р. відносини зі союзниками охололи, а з ворогами потеплішали і різниця поміж ворогами та союзниками козаків значною мірою стиралася. Зокрема, такий стан речей означав, що сусідні країни вважали козацтво вирішальним фактором у розв'язанні своїх зовнішньополітичних планів.

Однак уже від  квітня 1656 р. Б. Хмельницький вирішує  опертися на союз із Швецією та Семигороддям проти Польщі, не розраховуючи при  цьому серйозно на підтримку Московії та татар[59, c. 128]. У цій ситуації поляки намагаються розсварити хана з гетьманом і водночас примиритися з Московією. Цього разу справи Польщі з Кримом не давалися легко, оскільки на початках хан твердо тримався Озернянської мирної угоди. Натомість у квітні до Москви прибув польський посол і домовився про переговори між Польщею та Москвою, які планувалося провести у Вільно. Цьому порозумінню всіляко сприяв австрійський імператор Фердинанд III[67, c. 83]. Улітку Б. Хмельницький заявив цареві, що він не проти переговорів, але наголошував, що Москві не варто особливо довіряти полякам. Гетьман, звичайно, був невдоволений польсько-московським зближенням, проте не робив із цього трагедії, сподіваючись, що на переговорах буде представлена і козацька сторона.

Наближення  угоди Московії з Польщею дало царському уряду змогу розв'язати  у травні 1656 р. війну проти Швеції, котра тепер ставала головною загрозою для Москви у Східній  Європі. Це змусило Карла Густава активізувати український напрямок зовнішньої політики і спробувати розірвати українсько-московський союз. Паралельно Б. Хмельницький починає переговори з литовським князем Богуславом Радзивіллом, який ще залишався союзником шведів, і продовжує відносини з Юрієм Ракоці, котрому адресувалася "Заява Війська Запорозького" з гарантіями ненападу на Семигороддя й обіцянкою не підтримувати нічим ворогів цього князівства[ 34, c. 317 ].

Наприкінці  літа розпочалися польсько-московські переговори у Вільно. Як уже згадувалося, гетьман сподівався на участь у них козацьких представників і відрядив до Литви посольство на чолі з сотником Романом (Германом) Гапоненком. Йому були дані інструкції домагатися пошанування прав православної релігії та обіцянки від поляків не виступати проти козаків. Але московські дипломати не допустили козацьких послів на переговори[68, c. 85]. Цьому може бути кілька причин - по- перше, неприхильність до спроб гетьмана провадити власну зовнішньополітичну лінію, а по-друге, зверхність, з огляду на невисокий статус козацького посольства, котре очолював лише сотник (згодом від московитів були нарікання, що на переговори гетьман направив простих козаків). Ігнорування українців викликало велике обурення гетьмана, а брак достовірної інформації про перебіг переговорів посилив у козаків страх щодо зради царем інтересів України і передання козаків під владу Польщі. Цим скористалися поляки, які підсилювали схожі чутки серед козацтва, а Москва не поспішала з поясненнями (їх гетьман отримав щойно в грудні 1656 р. від Авраама Лопухіна). У такому становищі Б. Хмельницький ще більше активізує відносини з іншими країнами - саме у той час із проханням про допомогу звернувся до козаків Юрій Ракоці[ 36, c. 156 ].

Побоювання  Б. Хмельницького були небезпідставні. Відсутність козацьких послів на віденських переговорах далася взнаки - за Віленським перемир'ям (24 жовтня 1656 р.), козацьку територію було "обкраяно" лише до Київського воєводства. Цим Москва порушила Переяславські домовленості 1654 р., до того ж Україна опинялася під певним подвійним протекторатом. Загалом це було невигідно і Москві, адже це була і «її» територія. Однак такі поступки полякам мали компенсуватися обранням московського царя на польський трон після смерті ЯнаКазимира (правда, цей пункт не дуже влаштовував австрійського імператора, котрий був посередником у переговорах). Окрім того, за умовами перемир'я, Московія та Польща мали виступити проти Швеції та Бранденбургії[73, c. 183].

Розчарований  політикою Москви, Б. Хмельницький все більшої уваги приділяє відносинам із Семигороддям. Ще у серпні було відправлено до Юрія Ракоці козацьких послів - генерального осавула Івана Ковалевського та писаря Івана Грушу[ 39, c. 287 ].

Тим часом у  вересні активізувалися й українсько-шведські відносини. До козаків було відправлене повноцінне посольство Я. Тернешельда та Готгарда Велінга. Вони мали заохотити козаків створити вільну державу, але під шведським протекторатом. Посли мали переконати козаків допомагати військом Швеції і не підтримувати дружніх відносин з її ворогами. За задумом шведів, територія Війська Запорозького мала обмежуватися традиційно трьома козацькими воєводствами - Київським, Чернігівським та Брацлавським. При цьому послам доручали всіляко уникати питання очищення навіть цих воєводств від коронної шляхти (щоб не дратувати надміру поляків). В обмін за прихильність Швеції козаки зобов'язувалися надати 30 тис. війська, і це військо не повинно було одержувати платні, а утримувати себе з війни. Зате татарам шведи були готові заплатити 100 тис. райхсталлерів, і то козацьким коштом – «під королівський вексель». Фактично, шведи мало що пропонували, крім абстрактної прихильності. Перебування шведського посла, ймовірно, закінчилося для нього трагічно - за повідомленнями семигородського дипломата Франца Шебеші, після тосту за здоров'я гетьмана Г. Велінг розжував і з'їв кришталевий кубок, після чого згодом помер (інцидент був пов'язаний із відмовою пити горілку під час тосту)[ 41, c. 163 ].

Нові плани  шведської сторони щодо козаччини показали, що вони не зробили належних висновків із дипломатичних невдач попереднього року. Цього разу шведи планували віддати Москві Чернігівське воєводство. Козацьку державу, у разі, якщо гетьман захоче мати титул великого князя, обмежити до території Київського та частини Брацлавського воєводств (лише на лівому березі Південного Бугу). Розроблялися також варіанти спадковості або виборності гетьмана.[ 25, c. 226 ]