Українські політичні партії в Галичині на поч. ХХ ст

До своїх першочергових вимог партія відносила національно-територіальну автономію українських земель у складі Австро-Угорщини. З українських частин австрійської держави, зокрема Галичини і Буковини, мала бути створена зокрема національна провінція зі своїм сеймом, тобто парламентом. Націонал-демократи визнавали за можливу ідею спільного крайового сейму на Галичині, проте за умови, що керівництво сейму буде складатися з двох рівних частин – української і польської. УНДП ставила собі за мету зрівняти позиції українців і поляків у краї, що відповідало політичній характеристиці партії ліберально-консервативного напряму.

Націонал-демократи головну увагу звертали на селянство і на початку ХХ ст. брали активну участь у їхніх виступах, надавши їм організованого руху за збільшення заробітної плати і поліпшення побутових умов. Під час страйку 1902 р., що розгорнувся на Галичині проти польських поміщиків, УНДП спробувала скерувати його у політичне русло і надати йому національно-політичного характеру. І хоча виступ було придушено силами війська та жандармерії, страйк підірвав шляхетське землеволодіння.

В 1905 – 1906 рр. УНДП зміцнила свої партійні ряди і розширила сферу своєї діяльності. Керівництво партії орієнтувало свої повітові організації не тільки проводити віча, а й звертати пильну увагу на соціальні відносини на селі, займатися економічними і культурними питаннями.

На початку ХХ століття на західноукраїнських землях продовжувала активно діяти Українська радикальна партія (УРП), яка приділяла значну увагу національному самовизначенню українського народу. Вона виховувала в масах почуття всеукраїнської національної єдності, робила все, щоб вивести їх з-під впливу москвофілів і залучити на бік національного руху. Радикали першими назвали свою партію «українською» і поширювали свою діяльність на Буковину, частково на Закарпаття, докладали зусилля для пропаганди своїх ідей на Наддніпрянщині.

У 1905 р. на з’їзді УРП було схвалено нову програму, в основу якої покладена ідея поєднання соціально-визвольної боротьби українського народу з національною. Вирішення національного питання радикали насамперед пов’язували з федералізацією Австро-Угорщини і з наданням автономії українським частинам Галичини та Буковини. Програма містила вимоги загального виборчого права, свободи зборів, товариства, слова, науки і преси.  Порушувалися питання про скорочення робочого дня для робітників, дотримання відпочинку у вихідний день, заборону дитячої праці тощо. Партія виступала за викуп земель у великих поміщиків коштом громадського фонду і передачу її селянам.

Після виборів 1907 р. центр діяльності партії перемістився до парламенту. 1911 р. до парламенту у Відні вона направила 5 депутатів, а в галицький сейм 1913 р. – 6. З 1907 р. УРП здійснювала свою політику в парламенті спільно з націонал-демократами. Разом із ними радикали виступала співзасновниками Українського парламентського союзу. Водночас деякі партії активно працювали над організацією січового руху. 1900 р. ними було засновано організацію «Січ», яка вважала своїм завданням фізичне виховання молоді.

Роль лівого опозиційного крила в партійній структурі українського партійного табору в Галичині виконувала Українська соціал-демократична партія (УСДП). Вона негативно ставилася до москвофілів, вбачаючи  в них агентів царського уряду і ворогів української справи, критикувала Українську радикальну партію за відхід від «наукового соціалізму» . УСДП звинувачувала Українську національно-демократичну партію у «фальшивому декларуванні» свого загальнонародного характеру, реально захищаючи інтереси тільки більш-менш заможних верств населення (міщан, інтелігенції, духівництва). Українські соціал-демократи не змогли налагодити конструктивного співробітництва з іншими прогресивними українськими партіями в Австро-Угорщині.

УСДП визнавала метою робітничого руху соціалізм, але відкидала найрадикальніші, неправові засоби його досягнення, а також ідею захоплення політичної влади через збройне повстання. Українські соціал-демократи перебували під впливом ідей австрійських соціал-демократів, які обстоювали поступову соціалізацію засобів виробництва, здобуття влади парламентським шляхом, збереження іі використання існуючої держави як інструмента суспільної трансформації.

Як в 90-х рр. у радикальній партії, так і на початку ХХ ст. в УСДП сформувалася опозиція молодих партійців, які хотіли бачити свою партію національною. На партійній конференції 1907 р. “молоді” ставили вимогу організувати самостійні українські профспілки і вести активну роботу в тих “польських” профспілках, де переважали українські робітники, з метою надати їм українського характеру. Активізація діяльності УСДП серед міського пролетаріату викликала незадоволення в Польській Партії Соціал-Демократів. Взаємовідносини між обома партіями стали предметом розгляду конференції УСДП 29 січня 1911 р., яка назвала їх ненормальними. Боротьбу за визволення УСДП з-під керівництва ППСД очолювала опозиція, до якої належали Л. Ганкевич, В.Старосольський, П. Буняк, В. Левинський, І. Квасниця та ін. Офіційне ж керівництво УСДП, яке очолювали М. Ганкевич і С. Вітик, намагалось уникати протиборства з ППСД навіть ціною визнання пріоритетності ППСД в робітничому русі. 3–4 грудня 1911 р. на VI з’їзді УСДП між двома течіями дійшло до розколу, викликаного незгодами в питаннях тактики руху. Опозиція бажала швидшого підпорядкування руху українського робітництва власному керівництву, виведення його з-під впливу польських соціал-демократів. Проте в умовах галицької дійсності радикально змінювати становище в партійному і робітничому русі було не просто. “Старі” в партії, можливо краще бачили складність і труднощі суспільної праці і з цих позицій утримувалися від різного роду різких поворотів у політичній діяльності.

У практичній політиці позиції обох течій в УСДП – традиційної старшої генерації діячів і “самостійної” молодшого покоління – були в принципі однаковими. Спільність позицій особливо визначилася в 1912 р. у зв’язку із ставленням до майбутньої війни, подих якої відчувався все сильніше. Єдність у поглядах на війну, на можливу позицію партії щодо воюючих сторін на випадок вибуху війни стала тим поштовхом, що вже у 1912 р. привів до ліквідації внутрішньопартійного розколу.

 У практичних національних  вимогах УСДП у більшості випадків  виступала спільним фронтом з  іншими українськими партіями  – УНДП, УРП та Українською християнсько-соціальною партією.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) з 1917р. почала робити перші кроки по відродженню партійного життя в краї. Внаслідок революції в Росії, повалення самодержавства і створення в Києві Центральної Ради партія почала виступати за скоріше припинення війни, яка шкодила українському народові й провокувала братовбивство. Вона вимагала, як мінімум, широкої і повної української автономії у складі Австро-Угорщини, а максимум - взагалі виходу українських земель зі складу імперії і злуки західноукраїнських земель в одній республіці із землями Великої України.

Наприкінці ХІХ ст.. в українському русі Австро-Угорщини  завершилось організаційно-політичне формування консервативної течії. На початку ХХ ст. її представляв Католицький русько-народний союз (КРНС). Його програмні документи ґрунтувалися на визнанні австрійського уряду та місцевої адміністрації і передбачали низку суспільно-господарських реформ у дусі папських соціальних енциклік. КРНС відповідно до ідеології західноєвропейського католицького клерикалізму гостро критикував соціалізм, виступав на захист панівного ладу. Його ідеолог митрополит А. Шептицький доводив у своїх працях і виступах, що тяжке становище, в якому опинилися трудящі маси, можна перебороти працьовитістю, ощадністю і тверезістю. Діяльність союзу значною мірою сприяла збереженню культурно-національних традицій українського населення, однак вийти за межі просвітительства він не міг.

У грудні 1911 р. на основі КРНС утворилася Християнсько-суспільна партія (ХСП). Вона виступала з критикою УНДП за її непослідовну «католицьку політику в справах релігії і церкви. Проте ХСП підтримувала домагання націонал-демократів щодо здійснення виборчої реформи, створення українського університету у Львові та запровадження національно-територіальної автономії на Галичині. Ця партія була опозиційною щодо москвофілів, але завоювати широкої популярності в масах не змогла.

Створення української багатопартійності на Галичині призвело до певної організаційно-політичної консолідації москвофілів, які в січні 1900 р. створили у Львові з ініціативи Руської ради Руську народу партію (РНП). ЇЇ соціальною опорою були елементи світської і духовної інтелігенції, представники великого землеволодіння, чиновництва, а також частина селянства, яка орієнтувалася на російський царизм. РНП обстоювала національну єдність українців з росіянами, пропагувала необхідність повного переходу на російську мову.  У соціальній і політичній сферах її програма проголошувала прагнення поліпшити долю бідних верств населення через парцеляцію великих маєтків, організацію дешевого кредиту, зменшення поземельного і подушного податків.

2.2.  Вплив Революції 1905 р. в Російській імперії на  діяльність українських партій  Галичини.

 Російська революція позначилася на піднесенні політичної активності українських партій Східної Галичини. Інтенсивну агітаційно-пропагандистську роботу в краї у ті роки розгорнули партійні осередки РУРП. “Нема у Східній Галичині такого повіту, - писав “Громадський голос”, - де б не було радикалів. Декуди їх більше, декуди менше. Але всюди вони мають значний вплив на публічні справи”.

Після отримання звістки про події 9 січня 1905 р. у Петербурзі УСДП організувала в містах і селах збори, мітинги й демонстрації солідарності з народами Російської імперії. Всього продовж квітня-грудня 1905р. партією було проведено понад 300 зборів і мітингів, які проходили під гаслами солідарності з російським революційним рухом, проведення в краї виборчої реформи і нерідко закінчувалися вуличними демонстраціями. Під час революційних подій УСДП допомагала соціалістичним партіям Наддніпрянщини у виданні політичної літератури, чим сприяла розвитку революційного руху в Російській імперії.

Під впливом революційних імпульсів з Росії галицькі соціал-демократи внесли серйозні корективи в ставлення до селянства і аграрних проблем краю. На своїй другій конференції, що відбулася 27-28 січня 1906 р., керівництво УСДП висловилося за потребу роботи на селі та прийняло проект аграрної програми, який містив положення про викуп поміщицьких земель і передачу їх у користування громадам. Слід підкреслити, що вирішення аграрного питання українські соціал-демократи пов’язували не з революційними, а з парламентськими засобами боротьби.

Висловлюючи свою солідарність з російським революційним рухом, лідери КРНС (Католицький русько-народний союз) висловили сподівання, що “закордонні брати здобудуть очікувані конституційні свободи, для того щоб щасливо перемогти москвофільську лихорадку”. Своє негативне ставлення до революційних подій в Росії продемонструвала лише РНП (Російської національної партії). Її лідери із сарказмом говорили про визвольний рух у Росії, який асоціювався в них з “вбивствами і звичайними грабежами”.

3. Боротьба  українських партій Галичини  за виборче право.

Одним із центральних політичних питань у Галичині була виборча реформа. Наддністрянські партії  домагались легальними, конституційними методами “загального, безпосереднього, рівного і таємного виборчого права, жадаючи, щоб новий виборчий закон дав українському народові стільки мандатів, скільки йому належить відповідно до числа людності”. Ліквідація старої куріальної системи, на думку українських діячів, мала забезпечити перевагу українського представництва в австрійському парламенті та галицькому сеймі над польським, уможливити досягнення політичної мети легальним конституційним шляхом. Саме в цій площині Русько-українська радикальна партія виробляла принципи своєї тактики. Якщо РУРП найсильнішим засобом тиску на австрійську адміністрацію та польських поміщиків радикали вважала страйк, то УСДП та УНДП мобілізували всі свої сили для розгортання агітаційно-пропагандистської й організаційно-практичної роботи за виборчу реформу.

Особливої інтенсивності боротьба за загальне, рівне, безпосереднє і таємне виборче право набула у 1906 р. Цісар Франц Йосиф 22 січня у цій справі прийняв українську делегацію, від імені якої вимоги українців висловив митрополит Андрій Шептицький. На підтримку домагань делегації провести виборчу реформу 2 лютого 1906 р. політичні сили Галичини скликали на Високому Замку у Львові віче, в якому взяло участь близько 50 тис. українського населення. Подібні віча і демонстрації з вимогою проведення виборчої реформи проходили по всьому краю. Один із лідерів УСДП С.Вітик писав, що "тих віч і селянських зборів, скликаних лише у Східній Галичині протягом одного місяця, було більше 500".

З метою консолідації зусиль у боротьбі за загальне виборче право галицькі партії утворили своєрідний неформальний політичний блок. Саме під його тиском уряд Австро-Угорщини, очолюваний прем’єр-міністром А.Беком змушений був прийняти закон про запровадження загального виборчого права при виборах до австрійського парламенту.

4. Парламентська діяльність українських партій Галичини.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українців в парламенті Австрії та сеймі Галичини налічувалось одиниці. Австро-угорський уряд усіма засобами нацьковував в Галичині поляків на українців, надаючи їм перевагу через використання політики цензів на виборах, призначаючи посадових осіб, неприхильних до українства, забороняючи відкриття українського університету та ін.

Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії кількість депутатів-українців зросла майже в десятеро порівняно з 1897 р. Українці здобули 27 мандатів, з яких 17 належали національно-демократичній партії, 3 — радикалам, 2 — соціал-демократам, 5 москвофілам. П'ять українських депутатів були обрані від Буковини. У 1910 р. Ю. Романчук був обраний віце-президентом палати послів австрійського парламенту. Парламентський клуб (фракція українців), керований УНДП як провідною парламентською партією, зосередив увагу на українізації освіти, відкритті українського університету у Львові, адміністративному поділі Галичини на українську і польську частини, створенні українського Коронного краю, реформі виборчого закону до Галицького сейму.

Українська фракція підтримувала уряд або дотримувалась нейтралітету в питаннях, пов'язаних з фінансуванням військових витрат, торговельною політикою, анексією Боснії. Лідери фракції розраховували, що уряд в обмін на лояльність сприятиме реформі виборчого права у галицький сейм, обмежить свавілля і зловживання контрольованої польськими силами місцевої адміністрації, збільшить асигнування на українську освіту, але ці сподівання були марними. Тиск під час виборів у Галицький крайовий сейм у січні 1908 p., антиукраїнська кампанія, розгорнута поляками, призвели до того, що українці програли місцеві вибори й опинилися у дуже скрутному становищі. У сейм потрапили 12 народовців і  8 москвофілів.