Історія європейського союзу

  Був внесений ряд змін: уточнювалася  процедура прийняття нових членів  до складу Європейських співтовариств,  також уточнювалися умови членства, були ухвалені рішення про  розширення юрисдикції й уточнення  структури Суду Європейських  співтовариств. 

  ЄЄА, звичайно, не вирішував всіх  питань створення економічного, валютного й політичного союзів, але він передбачав скликання  міжнародної конференції на виконання  ЄЄА. Така конференція була  скликана і їй був підготовлений  договір про Європейський Союз (ЄС).

Офіційним документом, який започаткував нововведення, став Договір про ЄС (ДЄС), що належить до комплексу Маастрихтських угод 1992 р. Враховуючи зміст попередніх документів, - Римську угоду та Єдиний Європейський акт, автори Угоди внесли до її складу все, що стосувалося спільного підходу до вирішення питань зовнішньої політики та безпеки. Передбачалося, що СЗПБ повинні будуватися на концепції єдиної довготривалої оборонної політики, розвитку процесу роззброєння, контролі над озброєнням в Європі, а також на узгодженні позицій відносно інших країн і ситуації у світі в цілому.

Цей договір був підписаний 7 лютого 1992 року в Маастрихті дванадцятьма країнами й відповідно одержав назву “Маастрихтський договір” (МД). Його ратифікація пройшла далеко не безболісно, так, у Данії виборці відкинули договір, такі ж тенденції виявилися й у Франції, Великобританії й Німеччині, процедура затяглася, але в остаточному підсумку всі члени співтовариств схвалили договір, і він набув чинності з листопада 1993 року.

  Головне, що характеризує цей  договір: він оформив і поклав  початок існуванню Європейського  Союзу. Згідно МД Європейський  Союз заснований на Європейських  співтовариствах, доповнених політиками  й формами співробітництва, передбаченими  цим договором. 

  У сфері економічного й соціального  розвитку основне завдання, що  визначається МД - це завдання  створення економічного й валютного  союзу (ЕВС). В економічній сфері - це зростання економічного єднання, співробітництва й згуртованості. У валютній сфері - це створення єдиного валютного союзу. Валютний союз належало створити не пізніше 1 січня 1999 року із введенням єдиної валюти (євро) і включенням у союз держав, що відповідають вимогам ЄС (Греція цим вимогам не відповідала; Англія, Ірландія й Данія відразу виразили не зовсім позитивне відношення до єдиного валютного ринку, вони пізніше й не ввійшли в нього).

  Отут виникла проблема: не буде  одноголосності при прийнятті  рішень про ЕВС. У цьому випадку закріплюється цікава концепція т.зв. “просунутого” розвитку, тобто певна кількість держав усередині союзу можуть піти по шляху прискореного розвитку й формування структур, і в такому прискореному розвитку можуть брати участь не всі держави-члени ЄС.

  Інша не менш важлива проблема, що виникла зі створенням ЄС - це проблема різнорідності членів  союзу. 

  Проте, хоча багато хто встигли  розкритикувати МД за те, що  він створив ЄС шляхом створення  нових невизначених структур, європейська  інтеграція зробила новий важливий  крок уперед.

  МД містить ряд важливих положень  і постанов, що стосуються порядку  функціонування інститутів. Тепер  передбачена єдина інституціональна  система союзу, були уточнені  питання громадянства громадян  у рамках союзу й ін. Чергове  третє розширення Європейського  союзу, як і кожне попереднє,  привнесло в нього свою динаміку, зміни в пріоритетах. Поява  з 1995р. трьох нових членів - Австрії, Швеції й Фінляндії змінило політичну конфігурацію Союзу. Хоча ці країни по своїх економічних і соціальних параметрах порівняно близькі до “ядра” ЄС, однак, їхнє підключення до угруповання знову з усією гостротою поставило проблему збалансованості між розвитком інтеграції “углиб” і “ушир”, тобто між поглибленням об'єднавчих процесів і розширенням географічних границь інтеграційної зони.

  Із приходом двох північних  країн і Австрії кількість  членів ЄС зросло з 12 до 15, а  чисельність населення Євросоюзу з 347 до 368 млн. чоловік. Збільшилася і його територія, досягши 3.3 млн.кв.км. Значно змінилися економічні показники. Так, сукупний ВВП ЄС підріс приблизно на 20%(340 млрд.) і склав майже 6 трлн [17] .

  Незабаром виникла необхідність  скликання нової Міжурядової конференції, що відкрилася в березні 1996 р. у Туріні й започаткувавшої другому етапу Маастрихтського процесу - маастрихту II.

  До моменту підписання МД до  складу ЄС входило 15 держав, були  початі переговори про вступ  у союз ще 5ти держав. Таке розширення  союзу вимагало внесення коректив  у механізм керування. В 1996 році скликана конференція підготувала установчий документ, що був підписаний у липні 1997 року в Амстердамі й одержав назву “Амстердамський договір” .

На  сесії Європейської ради, що проходила  на вищому рівні в Амстердамі в  червні 1997 р., був у цілому схвалений  проект Договору, підготовлений під  час роботи Міжурядової конференції. У жовтні 1997 р. договір був остаточно  схвалений головами держав та урядів країн-членів ЄС. Його повна назва - Амстердамський договір про зміни Договору про Європейський союз, договорів, що затверджували європейські співтовариства та пов’язаних з ним актів.

На  відміну від Міжурядової конференції, де питання спільної зовнішньої політики та політики безпеки носили більше декларативний характер і обмежувалися лише загальною постановкою проблеми, положення Амстердамського договору були більш конкретними. Ідея підвищення ролі Європейського союзу в цій  сфері була досить чітко виражена. Колишнє положення Маастрихтської угоди, що передбачало подвійну відповідальність за визначення та реалізацію спільної зовнішньої політики та політики безпеки  Європейського союзу та країн-членів було замінено на інше, де лишився тільки Союз. Вищим виконавчим органом, який має визначати принципи, розробляти спільну стратегію, проводити спільні заходи, а також закріплювати систематичне співробітництво держав-членів, є Європейська рада. Одночасно було введено положення про активну, беззаперечну і в дусі лояльності та взаємної солідарності підтримку країнами-членами спільної політики Союзу [6] . Ця ж стаття формулює основні цілі ЄС в таких напрямках:

• захист спільних цінностей, фундаментальних інтересів, незалежності та інтегрованості Союзу у відповідності з принципами Статуту ООН;
• посилення безпеки Союзу в усіх аспектах;
• збереження миру та посилення міжнародної безпеки згідно з принципами Статуту ООН, Гельсінського Заключного акту та Паризької хартії;
• підтримка міжнародного співробітництва;
• розвиток та консолідація демократії, повага прав людини та фундаментальних свобод.

В той же час не слід значно перебільшувати підвищення ролі ЄС у формуванні спільної політики. Ні положення Амстердамського договору, ні угоди, що на них спираються, не означають, що держави-члени поступаються своїми повноваженнями Європейському союзу. Крім того, Амстердамський договір не вніс принципових змін в таку важливу сферу спільної політики, як воєнне співробітництво.

Відносини ЄС із Західноєвропейським союзом та НАТО в основному залишились на колишньому рівні. ЗЄС продовжує виконувати функції, визначені ще Маастрихтською угодою, в якості інтегральної частини  розвитку ЄС. ЗЄС здійснює допомогу ЄС при розробці оборонних аспектів спільної зовнішньої політики та політики безпеки . Що стосується НАТО, то ця організація продовжує розглядатися державами-членами ЄС як основа воєнної системи Європи, а політика ЄС має враховувати як специфічний характер воєнної політики окремих країн-членів, так і зобов’язання країн-членів, що входять в систему НАТО.

Згідно  тексту Амстердамського договору значним  змінам підлягла організаційно-управлінська структура спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Значно підвищена  роль Європарламенту, з яким має  консультуватися Голова Європейської ради. Держави-члени можуть передавати на розгляд Раді питання, що стосуються спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Голова Ради може скликати надзвичайні  засідання Ради. Вводиться нова посада Верховного Голови з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Особа, що займає цю посаду, одночасно  є Генеральним секретарем Ради і  має свій виконавчий апарат - відділ планування політики та раннього попередження [6].

29 березня 2000р. у м. Ніцца (Франція)  був підписаний новий Договір,  який отримав назву Ніццького.

Остаточно  цей  документ  набрав  чинності  1  лютого  2003 року. 

Ніццький  договір  з  огляду  на  майбутнє  розширення  ЄС  змінив  окремі  положення  Договору про Європейський Союз, Договору  про заснування Європейської Спільноти  та  деякі  пов’язані  з  ними  законодавчі  акти.  Ухвалення  Ніццького  договору  стало  результатом роботи Міжурядової  конференції (лютий-грудень 2000 року), завданням  якої було  підготувати  європейські  інституції  до  розширення.  В  ході  роботи  Конференції  дискусії велися, головним чином, навколо чотирьох питань:  

        –  формування та кількісний  склад Європейської Комісії; 

        –  розширенні сфери застосування  кваліфікованої більшості в Раді  ЄС;  

        –  визначення нового принципу  розподілу голосів у Раді Міністрів  та Європейському парламенті; 

        –  реформування процедури  тіснішої співпраці [9]. 

       Однією  з  найбільш  суперечливих  питань,  вирішених  Ніццьким  договором,  було  визначення складу  Європейської Комісії після розширення. Згідно з «Протоколом у справі  розширення Європейського Союзу», який був складовою Ніццького  договору, реформування Єврокомісії  мало здійснюватися в два етапи.  Починаючи з 1 січня 2005 року  в  склад Комісії мали входити  по одному представнику від  кожної країни-кандидата ЄС;  натомість  з моменту, коли кількість членів  Союзу перевищить позначку в  27, кількість  членів Європейської  Комісії повинна була стати  меншою за кількість країн-членів  ЄС,  формуватися склад Єврокомісії  мав на засадах ротації [9]. 

              Договір також визначив, що Рада  Європейського Союзу свої рішення  буде приймати кваліфікованою  кількістю голосів, яка дорівнює 258. Причому з 1 січня 2005 року  всі  рішення,  крім  висунутих   Європейською  Комісією,  Рада  могла  затвердити  при  дотриманні  в процесі голосування трьох   умов: підтримка  кваліфікованою  більшістю  голосів,  ці  голоси  мали  бути  подані  представниками  більшості  країн-членів  (в   окремих  випадках 2/3), причому на ці країни мало припадати не менше 62% населення Європейської Унії [9]. Така складна система прийняття рішень у Раді повинна була захистити малі країни ЄС від домінування великих країн. 

       Інституційні зміни торкнулися  також Європейського Парламенту, кількість місць  у  ньому   збільшувалася  з  700  до  732,  найбільше  голосів  (72)  отримали:  Німеччина,  Франція,  Велика Британія та Італія, найменше (5) – Мальта. Перерозподіл місць  торкнувся  й  Комітету  Регіонів  та  Соціально-Економічного  Комітету:  Німеччина,  Франція,  Велика Британія  та Італія – отримали по 24 голоси  кожна, Іспанія та Польща –  по 21 і   т. ін., найменше голосів  надавалося Мальті – 4 [9]. Таким чином, новоприєднані члени Унії  отримали  солідне представництво  в провідних органах влади Європейського Союзу,  що  створювало  умови для повноцінного  захисту їх  інтересів у цьому об’єднанні. 

       Договір, підписаний у Ніцці,  зміцнив судову систему ЄС  напередодні розширення. Було змінено  принцип формування Трибуналу  Справедливості та Суду Першої  Інстанції, а також створено  ще одну ланку судової системи  Союзу – судові палати [9]. В Ніццькому договорі, крім того, велику увагу було приділено більш чіткому розподілові повноважень органів влади, легітимізації Хартії основних прав і визначенню ролі національних парламентів. До договору додавалася Декларація про майбутнє Європейського Союзу (Ніццька декларація), де булі визначені подальші кроки інституційної реформи. 

       Ніццький договір фактично завершив  процес проведення інституційних  змін, необхідних для розширення  Європейського Союзу. Тим самим  він відкривав дорогу для   здійснення п’ятої хвилі розширення  ЄС. Важливо відзначити, що інституційні  зміни в  Європейській Унії  в процесі підготовки до розширення  на Схід не просто відкрили  двері для приєднання країн  ЦСЄ до Союзу, а створили  умови, які виключали їх дискримінацію  з боку «старих» членів ЄС.  

       Таким чином, на рубежі 80-90-х  років ХХ століття рішення  про початок розширення Європейського Союзу на Схід формувалося під впливом кількох визначальних і водночас протилежних факторів: поглиблення внутрішньої інтеграції, бажанням зберегти  геополітичну стабільність на Європейському континенті та страхом перед додатковими розходами, з якими пов’язане приєднання менш заможних країн Центральної та Східної Європи. Зрештою, політичні фактори, посилені моральним і дипломатичним тиском з боку країн-східних сусідів Спільноти,  взяли гору  над факторами економічного  характеру,  які здебільшого стримували  процес  східного  розширення  ЄЕС(ЄС).  Значною  мірою  ця  перемога  була обумовлена підтримкою суспільством ЄС ідеї розширення Об’єднання на Схід.  

Розділ  ІІІ. Розширення ЄС на Схід

На  початку  XXI ст. Європейський союз вступив  в новий, безпрецедентний етап свого  розширення. Число його членів за рахунок  держав Центральної і Східної  Європи збільшилось до 25. 

Готуючи фінансові рамки діяльності Співтовариства, Європейська Комісія визначила, що країни Центральної та Східної  Європи будуть готові до вступу вже  до 2002 р. Саме тому, починаючи з цього  року, у бюджеті передбачаються гроші  на це. У липні 1999 р. Комісія розподілила  між кандидатами наявні „передвступні„ кошти, які мали допомогти країнам-кандидатам у підготовці до повного членства. Формально процес розширення розпочався в березні 1998 р.

9 жовтня 2002 Європейська комісія рекомендувала  10 держав-кандидатів на вступ  у ЄС в 2004: Естонію, Латвію, Литву,  Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Кіпр, Мальту. Населення цих  10 країн склало близько 75 млн.; їх спільний ВВП по ППС (Паритет  купівельної спроможності) - приблизно  840 млрд. доларів США, приблизно  рівний ВВП Іспанії.

Це  розширення ЄС можна назвати одним  із самих амбіційних проектів ЄС на теперішній час. Необхідність такого кроку  була продиктована бажанням підвести риску під роз'єднанням Європи, що відбувались із моменту закінчення Другої світової війни, і міцно прив'язати  до Заходу країни Східної Європи, щоб  не допустити їхнього відкоту  назад до комуністичних методів  правління.