Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин

 

 

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

 

 

 

                                                    

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

 

з предмету:

 

Кримінальне право

 

на тему:

 

«Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин»

 

 

 

 Виконала:

 Студентка групи

 

 

 Науковий керівник:

 

 

 

 

 

 

 

Івано - Франківськ

2013

ЗМІСТ

 

 

Вступ		3
РОЗДІЛ 1.	Поняття незакінченого злочину та його відмінності	7
1.1.	Мета злочину та його ознаки	7
1.2.	Сутність незакінченого злочину	10
РОЗДІЛ 2.	Аналіз підстав кримінальної відповідальності за незакінчений злочин у законодавстві України	18
2.1.	Підстава кримінальної відповідальності за замах на злочин	18
2.2.	Аспект законності кримінальної відповідальності за незакінчений злочин	22
2.3.	Порядок призначення покарання за незакінчений злочин	25
2.4.	Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин (за готування до злочину і за замах на злочин)	28
РОЗДІЛ 3.	Судова практика застосування кримінальної відповідальності за незакінчений злочин	30
3.1.	Вітчизняний досвід судової практики щодо застосування кримінальної відповідальності за незакінчений злочин	30
3.2.	Кримінально-правова оцінка добровільної відмови від вчинення злочину	38
Висновки та пропозиції		44
Список використаних джерел		46
Додатки		49

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Однією із відчутно значущих соціальних проблем для України є злочинність. В умовах реформування соціального життя та економіки країни її небезпечність збільшується, особливо у стратегічно важливих сферах громадського життя. Поширення організованої злочинності, що укоренилися практично в усіх сферах функціонування держави, завдає непоправної шкоди її розвитку. Воно негативно впливає на формування і діяльність органів державної влади, підриває довіру громадян до неї, до авторитета демократичних інститутів і цінностей. Воно загрожує національній безпеці України в цілому та ускладнює відносини України з іноземними державами.

Зростання злочинності в Україні, особливо організованої, насильницької та корисливої, що спостерігається в останні роки, викликано переломним періодом розвитку України і деякими іншими негативними чинниками. Це ставить перед державою серйозні завдання боротьби з таким явищем. Необхідно добиватися припинення зростання злочинності, а потім й її істотного скорочення. З цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи.

Реалії сьогодення зумовлюють певний інтерес до розглядуваної проблематики. По-перше, в сучасних умовах боротьби з організованою злочинністю та корупцією однією з умов вдалого досягнення завдань щодо забезпечення недоторканості правоохоронюваних інтересів є як посилення суворості меж кримінальної відповідальності, так і абсолютна відмова від їх застосування у випадках, прямо передбачених законом. Тому в процесі реалізації карної політики повинні застосовуватись не лише заходи кримінально-правового впливу на особу, а й такі, що надавали б такій особі можливість не вчиняти злочин, що нею готується або вчинення якого уже розпочалося, і тим самим – уникнути кримінального переслідування. Сучасна тенденція розвитку кримінального законодавства України повинна бути спрямована саме на стимуляцію такого роду поведінки, яка і повинна бути закріплена у відповідних інститутах Загальної частини кримінального права України. Такі інститути повинні гарантувати особі звільнення від кримінальної відповідальності або взагалі непритягнення її до кримінальної відповідальності. Одним із таких інститутів і є добровільна відмова від вчинення злочину. Саме наявність таких інститутів та їх вдале застосування в практичній діяльності сприятиме дієвій та ефективній боротьбі з організованою злочинності.

По-друге, – злочин є процесом свідомої, цілеспрямованої діяльності людини, якому притаманні певні ознаки та етапи. Вчинюючи заплановане діяння (дію або бездіяльність), людина відповідними вчинками конкретизує цей процес, тобто, спочатку закладає основу майбутнього посягання, а потім переходить до вчинення конкретного діяння і досягнення певної злочинної мети. Однак, в житті не завжди вдається довести розпочате посягання до логічного, бажаного завершення. У цьому випадку виникає необхідність виділяти, так звану, незакінчену злочинну діяльність.

В теорії кримінального права закладена основоположна позиція, відповідно до якої незакінчений злочин – це умисне, суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК у зв’язку з тим, що злочин не був доведений до кінця з причин, незалежних від волі винної особи [1, с. 174]. Отже, акцент ставиться на те, що злочин не доводиться до кінця всупереч волі особи. Ускладнюється все ще й тим, що Кримінальний кодекс України взагалі не передбачає такої дефініції. Тим не менше, незакінчена злочинна діяльність, на думку багатьох науковців [2, с. 56], [3, с. 307], [4, с. 97], з чим важко не погодитися, можлива з двох причин, які виключають одна одну: 1) злочин не доводиться до кінця всупереч волі винної особи; 2) злочин не доводиться до кінця за волею особи, в поведінці якої вбачається добровільна відмова.

Тому виникає запитання: чи необхідно відносити добровільну відмову від вчинення злочину до окремого, самостійного інституту Загальної частини кримінального права, чи, все-таки, – до видів незакінченого злочину? Тим більше, що з цього приводу у науковців немає одностайності та ведуться постійні спори. Варто зазначити і те, що це проблемне запитання обумовлюється також тим, що ч. 2 ст. 13 КК України прямо відносить до незакінченого злочину лише готування до злочину та замах на злочин.

Отже, вищенаведені аспекти зумовлюють потребу розглянути цей проблемний інститут в цілому, проаналізувати його поняття, ознаки та подати власне бачення компромісного вирішення поставленої проблеми.

Досліджуючи інститут добровільної відмови від доведення злочину до кінця, необхідно наголосити, що йому з кінця ХІХ ст. приділялась стабільна та значна увага.

Вагомий внесок в дослідження інституту кримінальної відповідальності за незакінчений злочин відмови зробили такі відомі та знані науковці, як Н.Н. Афанасьєв, М.М. Ахмедова, М.Д. Дурманов, Д.Є. Дядько, С. Дьяков, А.Ф. Зелінський, В.Д. Іванов, В.Ф. Караулов, А.П. Козлов, Н.Ф. Кузнєцова, Н.В. Лясс, К.А. Панько, А.Д. Сафронов, А.А. Тер-Акопов, Ю. Юшков та ін.

Тема курсової роботи: Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин.

Предметом дослідження є сукупність понять, які виникають при тлумаченні сутності кримінальної відповідальності за незакінчений злочин.

Об’єктом дослідження курсової роботи є кримінальна відповідальність за незакінчений злочин у системі кримінального законодавства України.

Основна мета моєї роботи полягає у спробі:

1) проаналізувати різні підходи  щодо цієї проблематики, знайти  компромісне вирішення спірних  питань вищезазначеної проблеми;

2) на основі проведеного дослідження  сформулювати власне поняття кримінальної відповідальності за незакінчений злочин;

3) охарактеризувати думки провідних  науковців щодо ознак (умов), за  наявності яких виникає кримінальна відповідальність за незакінчений злочин;

4) провести теоретичний аналіз  виокремлення незакінченого злочину;

5) внести пропозиції щодо відповідних змін до Кримінального кодексу України.

Законодавче закріплення інституту кримінальної відповідальності за незакінчений злочин – це один із яскравих проявів гуманізму держави в особі її компетентних органів щодо реалізації державної політики в сфері боротьби із злочинністю. Тому, на думку М.І. Мельника, М.І. Хавронюка [2, с. 61], основне призначення кримінальної відповідальності за незакінчений злочин полягає у попередженні і припиненні злочинів шляхом стимулювання відповідної поведінки, яка описана в ст. 17 КК України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I

ПОНЯТТЯ НЕЗАКІНЧЕНОГО ЗЛОЧИНУ ТА ЙОГО ВІДМІННОСТІ

 

1.1. Мета злочину та його ознаки

Злочин – це передбачене кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину, що посягає на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та конституційний устрій України.

Ознаки злочину:

• суспільна небезпека. Означає, що дія чи бездіяльність завдає шкоду чи створює загрозу завдання шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом;
• протиправність. Означає, що злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене кримінальним законом. Під проти-правністю розуміється порушення особою конкретної кримінально-правової норми.
• винність. Означає, що діяння вважається злочином тільки тоді, коли в Діях особи є вина у формі умислу чи необережності;
• караність. Означає, що злочином є тільки те діяння, за яке законом передбачений певний вид і розмір покарання.

Діяння не може вважатися злочином, якщо воно не має хоча б однієї з цих ознак. З іншого боку не є злочином діяння, яке формально має всі ознаки злочину, але не становить суспільної небезпеки.

Склад злочину – це його структура, яка включає сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, що визначають суспільно небезпечне діяння як злочин.

Склад злочину включає:

• об’єкт;
• об’єктивну сторону;
• суб’єкт;
• суб’єктивну сторону.

Об’єкт злочину - це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, тобто права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства.

Об’єктивна сторона – це зовнішній вираз злочину. Об’єктивна сторона злочину включає:

• власне суспільно небезпечне діяння;
• суспільно небезпечні наслідки діяння;
• причинний зв’язок між діянням та його наслідками;
• час, місце, спосіб вчинення злочину, знаряддя і засоби, обстановку вчинення злочину.

Суб’єкт злочину – це фізична особа, яка вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним. В Україні кримінальна відповідальність за злочини настає з 16 років, а за деякі злочини – з 14 років.

Суб’єктивна сторона – це внутрішня, психічна діяльність особи, що вчинила злочин.

Суб’єктивна сторона включає:

• вину особи, яка може проявлятися у формі умислу чи необережності. Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
• мотив, тобто певні внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мотив вказує на те, чим керується особа, вчиняючи злочин;
• мету, під якою розуміють уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин.