Загострення проблем гуманізму в житті і мистецтві

Розвиток образотворчого мистецтва в Америці.На початку 19 ст. відкрились перші американські академії мистецтв, які давали студентам професійну підготовку та приймали безпосередню участь у влаштуванні виставок: Пенсільванська академія мистецтв у Філадельфії (1805) і Національна академія малюнка у Нью-Йорці (1825), першим президентом якої став С. Р. Морзе. У 1830-тих роках пейзаж став панівним жанром американського живопису. Томас Коул (1801-1848) зображав природу півночі (шт. Нью-Йорк). Він стверджував, що обвітрені гори та яскравий осінній ліс- більш підходящий сюжет для американських художників, ніж мальовничі європейські руїни. Багато пейзажистів наслідували приклад Коула і зображували у своїх роботах види американської природи; їх нерідко об’єднують в одну групу «школа ріки Гудзон» (але це не відповідає дійсності, адже вони працювали по всій країні та відрізнялися стилістично). З американських жанристів найбільш відомі Уільям Сідні Маунт (1807-1868), який писав сцени з життя фермерів Лонг-Айленда, та Джордж Калеб Бінхем (1811-1879), картини якого присвячені життю рибалок з берегів Міссурі та виборам в маленьких провінційних містечках.

Після Громадянської  війни стало модним навчатися  живопису в Європі. У Дюссельдорфі, Мюнхені й особливо у Парижі можна  було отримати більш ґрунтовну освіту, ніж в Америці. Також це було зумовлене  тим, що багато талановитих американських художників виражали таким чином свій протест. Реалістичні майстри другої половини 19 ст. були людьми різних філософських та політичних думок, але їх об’єднала спільна боротьба проти ідейної реакції, буденності, обдуманий чи мимовільний протест проти неприглядної обстановки у духовному житті США, яка склалася на той час. Цей протест інколи виявлявся в тому, що талановиті та обдаровані митці назавжди залишали Америку, шукаючи в інших країнах більш сприятливі умови для творчих пошуків. Хоча існувала небезпека втратити національну індивідуальність, що й траплялося у випадках, коли художники не мали достатньо таланту та переконань. Та й для великих художників цей розрив не минався просто. Так вчинили  Джеймс Макнейл Уістлер (1834-1903), Мері Кассат (1845-1926) та Джон Сінгер Сарджент (1856-1925), які навчались у Парижі, жили й працювали у Франції, Англії. Уістлер був близьким до французьких імпресіоністів; у своїх картинах він приділяв особливу увагу поєднанню кольорів та виразній, лаконічній композиції. Мері Кассат за запрошенням Едгара Дега приймала участь у виставках імпресіоністів з 1879 по 1886 рр. Сарджент писав портрети найбільш видатних людей Сарого й Нового світу в сміливій, поривчастій, нарисовій манері. Протилежний імпресіонізму бік займали художники-реалісти, які писали ілюзіоністичні натюрморти: Уільям Майкл Харнетт (1848-1892), Джон Фрідерік Пето (1854-1907) та Джон Хеберл (1856-1933). Й вони очолили іншу форму протесту проти міщанської цивілізації та її потворних породжень, яка базувалась на самовідданій роботі над розвитком реалістичних принципів в себе на батьківщині, в Америці, й саме в таких випадках виходили найбільш повноцінні результати. Так вчинили Уістлер, Хомер та Ікінс, у творчості яких знайшли втілення самобутні творчі прагнення американського народу. Цих трьох художників по праву вважають найбільшими реалістичними живописцями Америки на рубежі 19-20 ст., які разюче виділялися з поміж інших власним індивідуальним стилем.

1.2 Життєвий та творчий шлях митців- Уінслоу Хомера та Томаса Ікінса.

Уінслоу Хомер

1836-1910

Найбільш значний та глибокий майстер  американського реалізму . З його появою мистецтво США вдруге- з часів  Г. Стюарта- набуло значення великої  національної школи, гідної зайняти  місце поруч найкращих національних художніх шкіл свого часу. Варто відмітити, що про нього практично не знали у Європі, а у самій Америці його в ті часи цінували лише друзі чи люди незалежних, прогресивних поглядів. Щоправда і він ніколи не приховував свого різкого ставлення до буржуазних порядків та смаків, які панували на той час.

Хомер народився у  Бостоні; він був власне самородком й не отримав систематичної художньої  освіти, якщо не враховувати того, що ще в юнацькому віці він освоїв ремесло літографа і у 1859-1861 рр. відвідував вечірню школу при Національній Академії мистецтв у Нью-Йорці. З 1857 р. Він почав робити малюнки на побутові теми для щотижневих журналів. В Громадянську війну 1861-1865 рр. він працював у якості воєнного художника, посилаючи у «Харпер уіклі» малюнки зі сценами баталій та життя в таборі. У 1865 р. Хомер був обраний членом Національної Академії мистецтв. Популярність прийшла до нього з картиною «Полонені з фронту»(Нью-Йорк, Метрополітен-музей), створена в 1866 р., вже по закінченню громадянської війни. Хомер зумів вірно відобразити настрої народу, прекрасно передавши і горде почуття перемоги у красивій та благородній фігурі молодого офіцера армії Півночі, й поблажливе, хоча й трохи з презирством, співчуття до того наброду, з якого вербувалась армія бунтівників- Півдня. Своїм міцним  впевненим реалізмом ця картина різко поривала з сентиментальною й чепурною умовністю тодішнього американського живопису. Вона переростала межі  побутового жанру, перетворившись у історичну картину, яка промовисто говорила про значення нещодавно відбувшихся історичних подій у житті американського народу. З часів Дж. Трамбалла з його сценами війни за незалежність в американському мистецтві не було нічого подібного, але Хомер далеко перевершив Трамбалла життєвою достовірністю зображеного ним епізоду.

У тому ж 1866 р. Хомер написав  такі сцени мирного повсякденного  життя як «Гра в крокет»(Чикаго, Інститут мистецтв) і «Ранковий дзвін»(США. Зібрання Ст. Кларка), які закріпили за ним перше й, мабуть, виняткове місце у сучасному йому американському живописі. У цих картинах він виступив як послідовно національний художник національний, захоплений поезією реального повсякденного життя.

Подорож до Франції дала можливість Хомеру побачити живопис Міллє, Курбе та Едуарда Мане. В той же час вона лише укріпила національну оригінальність його реалізму, тісно пов’язаного з демократичною лінією американської культури 19 ст. Приклад французьких митців допоміг Хомеру ствердитися у своєму тяжінні до етичної значущості художніх образів й до великих узагальнених форм реалістичного бачення, які втілені за допомогою точного, впевненого малюнка та світлого, з плином часу все більш холодного і пленерного колориту.

На початок 1870-х рр. припадає низка кращих «сільських» картин Хомера, відмічених простою та ясною зібраністю композиційного ряду: «Сільська школа»(Нью-Йорк, Метрополітен-музей), «Обідній час»(Детройт, Інститут мистецтв). Все своє життя художник шукав глибоко людські образи, героїчні та ліричні, серед простих людей Америки. Подібно до Марка Твена, він, зневажаючи загрозами лінчування, з величезною симпатією зображав негрів, присвятивши їм низку творів: «Збирачі бавовни»(США, зібрання Дж. К. Бреді), «Карнавал»(Нью-Йорк, Метрополітен-музей), «Недільний ранок у Віргінії»(Цинциннаті, Художній музей).

Подорож Хомера на Багамські  острови у 1885 р. та його життя і  робота серед дикої північної  природи у штаті Мен та Адіронадських  горах, контактування з прекрасною та суворою природою та людьми укріпило строгу простоту його майстерності. У 90-ті рр. реалістичне мистецтво Хомера розквітло з новою силою, досягнувши своєї зрілості. Воно стає різкіше, сміливіше, зовні грубіше, але внутрішньо зібраніше та строгіше.У мистецтві 19 ст. не так вже й багато художніх образів людської праці, які були б наповнені такою внутрішньою значущістю та поетичною силою. Як і на початку свого шляху, Хомер незмінно будував твори на контрасті близько та пильно підмічених людських характерів на першому плані, з далеким простором природи- лісу чи моря(«Буря» чи «Рам Кей»). Це возвеличення людини було найглибшим й сильним переконанням Хомера, яке зближувало його мистецтво з поезією Уітмена. Дійсно, можна з легкістю уявити собі, що Хомер знайшов натхнення з уітменовської «Пісні великої дороги», коли писав свого «Лісоруба»(1891 р.; США, приватна колекція)- міцного, стрункого юнака, який у задумі стоїть на вершині гори, спираючись на свою довгу сокиру, на тлі широченної далечіні вкритих лісом положистих гір. Мовчазний діалог людини з природою в свому роді не менш багатозначний, ніж полум’яна промова поета.

Особливою живописною силою  відрізняються пізні драматичні композиції Хомера- «Мисливець і гончак»(1892; Вашингтон, Національна галерея) та «Гольфстрім»(1899; Нью-Йорк, Метрополітен-музей). Напружена боротьба пораненого оленя, який намагається врятуватися вплав, і мисливця, що схопив його за роги, лежачи на дні човна, який підхопила течія, здається ще більш зосереджено суворою та трагічною завдяки ясно врівноваженій композиції, замкнутої на першому плані картини масою зелені на березі річки. В «Гольфстрімі» справжнім героєм постає самотній негр з могутньою прекрасною статурою; безнадійно загублений серед океану в своєму вітрильнику, що лишився без щогли, він веде мужню боротьбу з водною стихією.

Томас Ікінс

1844-1916

Усе життя Ікінса являло собою низку зіткнень з оточуючим  його реакційно налаштованим буржуазним середовищем. Ікінс отримав художню  освіту в Пенсільванській Академії мистецтв у Філадельфії, а потім у Школі витончених мистецтв у Парижі(де навчався в 1866-1869рр.). Однак справжній інтерес до великого мистецтва йому прищепили не вчителі, а старі майстри, особливо іспанці, яких він бачив у Мадриді. Повернувшись у 1870 р. на батьківщину, у Філадельфію, де він залишився назавжди, заробляючи на життя здебільшого педагогічною роботою, Ікінс проявив себе реалістом з перших же серйозних творів: «Макс Шмідт у човні»(1871; Нью-Йорк, Метрополітен-музей), «Вітрильники на делаварі»(1874; Філадельфія, Художній музей). Інтенсивні співставлення чистого кольору- синьої води, помаранчево-жовтого листя на деревах, білих вітрил чи сріблястого блиску залізничного мосту вдалині- об’єднуються розлитим у цих картинах сонячним світлом та повітрям. Ці жанрово-пейзажні картини Ікінса проникнуті гострим відчуттям сучасності. Однак художник бачив перед собою більш важливі цілі, ніж ті, яких він тут досягнув.

Вже з самого початку  своєї творчої роботи Ікінс виявив тяжіння до зображення душевного  життя людини. Найбільше проявилася його психологічно-реалістична майстерність в великому груповому портреті чи, вірніше, картині «Лікар Гросс у своїй клініці», яка написана у 1875 р. для Джефферсонського медичного коледжу в Філадельфії. Це велике полотно( приблизно 2.5 м висота), витримане у цілісній строгій коричнево-чорній гамі, яку відтіняють лише окремі удари кольору в освітлених місцях, вразило сучасників своїм безжальним реалізмом. Ікінс зі знанням справи зобразив важку операцію, якою зайняті помічники лікаря. Сам видатний хірург з яскраво освітленим лобом в обрамленні пухнастого волосся, з ланцетом в закровлених пальцях здається втіленням натхненної інтелектуальної сили, втіленої в його тонкому серйозному обличчі.

Цю ж тему Ікінс  повторив у 1889 р. в портреті доктора  Ендрю(Філадельфія, Пенсільванський  університет), зображуючий знаменитого хірурга, який пояснює хід операції студентам.

Усе життя Ікінс займався жанровим живописом, звертаючись до різних сторін життя великого міста, часто включаючи у картини  такого виду портретні зображення своїх  сучасників. У нього є картини, присвячені борцям та боксерам; ще частіше його приваблював світ художників, музикантів, артистів, що дали назви таким його творам, як «Уільям Раш, висікаючий алегоричну фігуру ріки Скулкіл»(1877; Філадельфія, Художній музей), «Віолончеліст»(1896; Філадельфія, Пенсільванська Академія мистецтв), «Актриса»(1903; Філадельфія, Художній музей). Зазвичай картини такого типу будувались ним на протиставленні тонально об’єднаного, напівтемного інтер’єру з якимось напруженим та інтенсивним, ніби палаючим кольором одягу першопланових фігур. Але він часто повертався і до сцен на відкритому повітрі, його пленерний живопис ставав з роками все витонченішим та повітряним за своєю тональною єдністю. Так, наприклад, написана ним картина «Рибалки на Делаварі»(Філадельфія, Художній музей). Ікінс ще більше, ніж Хомер, визначив шляхи майбутнього розвитку побутового жанру США в 20 ст.

Але основною темою його творчості став з 80-х рр. став портрет. У низці неприкрашено різких , але  повних глибокої привабливості портретів  Ікінса, Америка кінця 19 ст. постає перед нами у своєму найбільш інтелектуально творчому образі. Ікінсу позували відомі лікарі, вчені, письменники, музиканти. Серед великої кількості портретів, нерідко написаних в повний зріст, можна назвати ряд найбільш визначних за своєю душевною складністю та значущістю: «Уільям Мак Доуел»(1891; Філадельфія, Пенсільванська Академія мистецтв), «Мислитель»(1902; Нью-Йорк, Метрополітен-музей), «Мод Кук»(1895; США, приватна колекція), портрет дружини(бл. 1899; Філадельфія, зібрання Бреглер).

З усіх портретів Ікінса найбільший інтерес викликає портрет  Уолта Уітмена(1887; Філадельфія, Пенсільванська Академія мистецтв), товариша художника, написаний з особливою невимушеною  природністю та простотою. У патріархальному виді повновидого та благодушного стариганя з довгим сивим волоссям та бородою проступає невгамовна, буйна та могутня душевна сила, яка видаляю усяку думку про старість, яка змушує з особливою чіткістю відчути нероздільну єдність характеру цієї людини й створеної ним високої поезії. Уітмен високо цінував мистецтво свого друга: «Я знав лише одного художника, і це- Том Ікінс, який міг протистояти спокусі бачити те, що вважалось за належне, а не те, що було насправді». Ці слова Уітмена можна було б поставити епіграфом до творчої біографії Ікінса.

Висновок: В цілісній та принциповій формі творчості Хомера були власні, причому свідомо, окреслені межі: він протиставляв американській міській культурі, дійсно достатньо потворній та принижуючій людину, образи людей, які живуть «природнім» життям серед природи й в змозі протистояти розпусному впливу буржуазної цивілізації.

Але серед сучасних Хомеру художників знайшовся майстер, що сміливо  узявся до зображення життя тодішнього американського міста  в усій його тяжкій і на перший погляд глибоко ворожої мистецтву непривабливій правді. Саме таким художником був Томас Ікінс, найбільший реалістичний живописець Америки. Увагою сучасників він користувався ще менше, ніж Хомер й був оцінений по-справжньому лише в 20 ст. Особливістю Ікінса було те, що будучи більш зацікавлений науковим аспектом життя, він відчував, що математика та живопис в деякій мірі подібні. Його найбільшим бажанням було зображення людсткого тіла з максимальною точністю. 

2 розділ.

Організація вивчення творчості американських митців на уроках світової художньої культури.

2.1Методи і  форми ознайомлення дітей з темою. Основні принципи реалістичного методу

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивість відтворення не лише деталей, a й типових характерів у типових обставинах.

Творчість представників  цього художнього напряму вирізняла  широка палітра проблем, що піддавалися  аналізу: психологічні прояви людських характерів, побут героїв, світ речей  і природи. Представники цього напряму  шукали не кpaсy, a правду. Їхній творчості притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв’язок з конкретною ситуацією і обставинами.

Реалізм вводить новий  принцип узагальнення - типізацію, коли у типових обставинах дійсності діють типові герої. Саме це дозволяе митцям підійти до принципово нового висновку для літератури - людину формує соціальне середовище, хоч для мільйонів це середовище на той час залишалося жахливим. Для показу „темного царства” „принижених і скривджених”, що було „пересічною подією” для тогочасного суспільства, використовували сатиру, комедію.