Культура середньовіччя

культурному середовищі, тому у своїх творах та проповідницькій

діяльності використовував його досягнення, але як високий  церковний

ієрарх і політичний діяч мусив боротися з проявами язичництва. У своїй

«Сповіді», чи не найвизначнішому творі, він наголошує на тому, що

не найвизначнішому творі, він наголошує на тому, що

мирське знання не повинно  слугувати суєтним цілям і  відвертати людину

від істини, шкільні науки  мають підводити учня до пізнання Святого

Письма. Мудрість підпорядковується вірі, а любов до мудрості

перетворюється в Августина  на любов до Бога. У своїй праці «Про Град

Божий» Августин окреслив межі духовного втручання церкви й послідовно

обґрунтував її роль у житті  людини та суспільства. Протиставляючи

«язичницькій» античній філософії  новостворювану християнську теологічну

систему, Августин у її філософські  підвалини заклав містичний

неоплатонізм. У традиціях  неоплатонізму онтологія збігалася  з теологією.

Як християнський теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній,

аргументує переваги теократичної системи, у якій світська влада

підпорядкована церковній.

 

Середньовіччя багате на мислителів, породжених культурою еллінів.

Найяскравішою особистістю  серед них виділяється Северин  Боецій

(480—525). Антична духовна спадщина, яку Августин переосмислив і в

трансформованому вигляді  ввів у систему цінностей християнського

світогляду, була збережена і пристосована до потреб суспільства в нових

історичних умовах завдяки Боецію нового світу стає латинська, Боецій докладає зусиль до створення писаних латиною підручників та енциклопедій, у яких систематизовано античні знання з арифметики, музики, геометрії та астрономії. Так, до підручника з арифметики він додав учення Піфагора про числа;

наголошував, що весь світ збудований на єдиних засадах гармонії, яку

можна порівняти з гармонією  в музиці.

 

Новаторство Боеція полягало в тому, що на перший план він висував

систематичність, наголошуючи, що найважливішим у навчанні є  прищеплення

людині певного напрямку мислення, дотримання в розумовій  діяльності

строгої дисципліни, яка  допоможе освоїти будь-який матеріал. За

підручниками Боеція навчались у школах та університетах протягом усього

середньовіччя, а не знати  їх вважалось ганебним.

 

Боецій був одним з  посередників між Стародавнім світом та

середньовіччям. В одному зі своїх творів, «Про музику», ґрунтуючись на

творах Нікомаха, Евкліда, Птолемея та відштовхуючись від античних

традицій, Боецій визначає музику як мистецтво звуків та як гармонію.

Таке широке трактування  музики підводить Боеція до розрізнення трьох

видів музики, а саме: «світової», людської та інструментальної. У свою

чергу, теорія «світової» музики, якій відводилось головне місце в

музичній концепції, була наслідком великого впливу піфагорійського

вчення про «гармонію  небесних сфер».

 

Музична теорія Боеція була дуже популярною в музичній естетиці

середньовіччя, його твори  канонізовані, а окремі судження набули

характеру непорушного авторитету.

 

Значне місце в культурі середньовіччя посідають просвітителі Флавій

Кассіодор (490—585) та Ісидор Севільський (570—636).

 

Опублікований у 537—538 рр. твір Кассіодора «Варії» подавав широкі

відомості про соціальне, політичне, державне, культурне життя

остготського суспільства, про сільське господарство, ремесло, торгівлю,

, про сільське господарство, ремесло, торгівлю,

військову справу, звичаї, народні  повстання. У «Варіях» було змальовано

портрети сучасників, дано пояснення природних явищ.

 

У пошуках способів створення, зберігання та передавання культурних

цінностей, які б відповідали  посиленню церкви та християнства в

європейському світі, Флавій Кассіодор у середині 50-х років заснував у

своєму маєтку «Віварій»  монастир, який відіграв важливу роль у

формуванні середньовічної культури. Три елементи структури  монастиря

Кассіодора як культурного центру стали традиційними для всього

середньовіччя, а саме: бібліотека — сховище книг і рукописів; скрипторій

— майстерня письма для  розмноження та поширення рукописів; школа —

навчальний заклад.

 

Слава першого середньовічного  енциклопедиста ствердилась за Ісидором

Севільським, 20-томні «Етимології» якого є першою всеохопною

енциклопедією середньовіччя, де викладено світоглядні основи нового типу

культури. Величезна кількість  різноманітних фактів, об’єднаних,

систематизованих та зорганізованих певним чином, відображували єдність

та усталений характер світобудови. У його одній з найбільших у

середньовічній Європі бібліотек  мирно співіснували твори авторитетів

церкви поряд з античними  поетами та мудрецями.

 

Проте було й багато противників  використання досвіду античності. До них

у першу чергу відносимо  папу Григорія І Великого (кін. VI—поч. VII ст.),

започатковане яким негативне  ставлення до всього язичницького

проіснувало до кінця середньовіччя. Григорій I уважав неприйнятною

доктрину мирного співіснування  різноманітних ідеологій, про що свідчать

його «Діалоги про життя  італійських отців та про безсмертя душі». Така

нетерпимість у сфері  культури, суттєвим елементом якої є релігія Христа,

сприяла зростанню нетерпимості до інакомислячих одновірців, що в

подальшому стало однією з культурних підвалин інквізиції.

 

Григорій І уважається також засновником агіографії — виду

церковно-історичної літератури, що містить описи життя святих та

церковних діячів. Агіографія швидко набула популярності завдяки  своїй

близькості до народної релігії.

 

На XI ст. припадає розвиток схоластики (від лат. — учений, шкільний) —

інтелектуального руху, суть якого полягає в теоретичному обґрунтуванні

релігійного світогляду, в осмисленні за допомогою логічних

закономірностей догматичних  постулатів християнства. Центральною

проблемою схоластики постає дискусія про природу універсалій  — загальних

понять. У вирішенні цієї проблеми намітились три напрями: реалізм,

номіналізм і концептуалізм.

 

З протиборства різних напрямів у схоластиці постає відверте протистояння

авторитету церкви, виразником якого був прихильник концептуалізму П’єр

Абеляр (1079—1142), котрого сучасники  називали блискучим розумом

століття. Абеляр раціоналізував співвідношення віри та розуму,

необхідною передумовою  віри вважав розуміння того чи іншого теологічного

постулату. Закликав вірити за допомогою свідчень розуму, а не на

підставі бездоказових тверджень авторитетів церкви, що, безумовно, було

було

єрессю для того часу.

 

З XI ст., у результаті хрестових походів Західна Європа знайомиться з

культурою Сходу та Візантії; виникають нові культурні центри в Іспанії

та Сицилії. Поширення  інтересу до греко-римського культурного надбання

проявляється в перекладі латиною творів Птоломея, Евкліда, Гіппократа,

Галена, Арістотеля. Саме на цей період припадає розквіт творчості

арабського філософа Ібн  Рушда (Аверроес) (1126—1198), про твори якого

можна сказати, що це є своєрідне «матеріалістичне» трактування

арістотелівської філософії. Ібн Рушд, розвиваючи раціоналістичні

тенденції арістотелізму, мав  великий вплив на розвиток середньовічної

філософії. Учення Арістотеля, усупереч офіційній забороні, здобуло

всебічне визнання в наукових центрах Європи. Тому в цій ситуації церква

опинилася перед необхідністю асимілювати вчення Арістотеля. Знайомство з

працями грецьких та арабських  учених сприяло поширенню в XIII ст.

вільнодумства та раціоналізму.

 

Синтез арістотелізму  та католицької теології здійснив Фома Аквінський

(1225—1274), який прагнув  підвести під теологічні принципи свідчення

логіки та здорового глузду. Фома Аквінат створив своєрідну енциклопедію

католицького богослов’я «Сума теології», у якій питання  пізнання природи

та суспільства розглядалися в ортодоксально-католицькому дусі. Він

опрацював загальні принципи католицького богослов’я, що вважаються

церквою непорушними і  дотепер. Висуваючи ідею гармонії віри та розуму,

Фома Аквінський, утім, підпорядкував науку богослов’ю (наука — служниця

богослов’я). Томізм є найбільшим надбанням теолого-раціоналістичних

пошуків схоластики, який спочатку викликав протистояння церкви, а

пізніше, з кінця XIV ст., став її офіційною доктриною.

 

Становлення та розвиток освіти. Бурхливий розвиток у XII—XIII ст.

переживає освіта. Виникають  школи при монастирях, міських  соборах,

парафіях, а згодом з’являються  світські муніципальні та приватні школи,

хоча й там освіта має  переважно релігійний характер. Розвиток освіти був

стимульований економічним  та культурним піднесенням Західної Європи.

Розвиток матеріального  виробництва, торгівлі, дипломатії, мореплавства

потребував освічених  та просто грамотних людей, що сприяло  необхідності

масового поширення знань, розвитку наукових досліджень та відкриттів. З

часом деякі школи трансформувалися в університети. Система

кількаступеневої освіти мала такий вигляд: тривіум — квадривіум —

медицина — право —  теологія. Середньовічний університет  складався з

підготовчого факультету, або артистичного, де навчали основам наук: так

званих сім вільних мистецтв, що були відомі ще з античності: граматика,

риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія.

Математичні дисципліни —  арифметика, геометрія, музика та астрономія

мислились як науки про  числові співвідношення, що лежать в основі

світової гармонії. На артистичному факультеті навчались шість років, на

наступних, вищих, медичному  та юридичному — п’ять-шість, на

богословському факультеті — 15 років.

 

Навчання в університеті велося латиною. Викладач на лекціях  читав та

і велося латиною. Викладач на лекціях читав та

коментував книги визнаних авторитетів, студенти ж конспектували  лекції

та брали участь у диспутах. Диспутант повинен був викласти свій погляд,

вислухати заперечення та спростувати їх, що потребувало великої

майстерності. Участь у публічному диспуті була обов’язковою умовою

присвоєння вченого ступеня. Не кожному студенту було під силу опанувати

середньовічну вченість, а  тому підготовчий факультет зі ступенем

бакалавра закінчувала лише третина, і лише один із шістнадцяти  студентів

ставав магістром. Наприкінці XV ст. в Європі налічувалось близько 80

університетів.

 

На 1455 р. припадає початок  книгодрукування. Йоган Гутенберг (1399—1468)

винайшов друкарську машину, і першою з надрукованих книг стала Біблія.

 

Джерела художньо-образного  світосприйняття епохи: література, основні

архітектурні стилі, живопис. Народженню нових форм культури доби зрілого

феодалізму сприяли два  важливі чинники, а саме: поява  міст, які з кінця

XI ст. ставали центрами культурного-політичного життя, та хрестові

походи, завдяки яким середньовічна  Європа вперше відчула себе одним

цілим та здобула високу мету.

 

Місто, яке, по суті, було зародком буржуазної республіки, починає

формувати своєрідну міську культуру.

 

Вплив церкви визначав обличчя  середньовічного мистецтва. Основним

зразком середньовічного  образотворчого мистецтва були пам’ятки церковної

архітектури. Мистецтво було в руках церкви могутнім знаряддям впливу на

маси з огляду на його доступність для всіх. Головним завданням художника

було втілення божественних засад, а з усіх почуттів людини перевага

надавалась стражданню. Бо, за вченням церкви, це — очищувальний вогонь.

 

Але світське мистецтво в період розвиненого феодалізму стає

альтернативою церковного.

 

На початку XII ст. відбувається становлення куртуазного роману з його

культом лицарства (яке теж можна віднести до особливостей епохи). У

XI—XII ст. складається морально-етичний  образ лицаря, що відрізнявся

світським характером, вільним від аскетизму. Лицар повинен молитися,

уникати гріха, пихатості  та низьких учинків, він мав захищати церкву,

вдів та сиріт, а також  турбуватися про підданих. Він повинен бути

хоробрим, вірним, не позбавляти нікого його власності; воювати лише за

справедливість. Лицар мав  бути запеклим мандрівником, змагатися  на

турнірах за честь Дами серця, повсюди шукати відмінності, цуратися

всього недостойного; любити свого сюзерена й оберігати його достоїнство;

бути щедрим і справедливим; шукати товариства хоробрих та вчитися  в них

здійсненню великих діянь за прикладом Олександра Македонського. Такий

образ відображено в рицарській літературі.

 

Особливе місце в рицарській літературі належить віршованій повісті з

любовно-пригодницьким сюжетом, запозиченим з кельтських переказів та

легенд. Головна з них  — історія короля Артура та його лицарів, що жили в

V—VI ст. й збиралися за круглим столом. З цих легенд склався цілий цикл

романів про короля Артура та святий Грааль.

 

Найвідомішим твором рицарського  роману є «Трістан та Ізольда»,

популярність якого в  європейській літературі XII—XIII ст. пояснюється