Поняття і сутність культури

2. Періодизація первісної культури. Співвідношення процесів антропо- і соціогенезу.

Первісний період став базовим в розвитку людини як біологічного та соціального виду, в цей час відбувається остаточне відділення пращурів людини (гоменідів) від світу природи та початок їх поступового перетворення на сучасну людину. Так само і первісна культура є необхідною межею, що розділяє світ людей від світу тварин. Цей стан розвитку є базовим і безумовним для розвитку будь-якої культури з тих, які нині існують на землі. Існує декілька підходів до визначення періодизації первісного періоду суспільства.

У 1870 році американський етнограф Л. Морган запропонував свій погляд на цю проблему, він розглянув період первісності у рамках існуючого поділу історичного процесу на епохи дикості, варварства і цивілізації, первісний період Морган відніс до епохи дикості, водночас поділивши його на нижчий, середній і вищий ступені. Нижчий ступінь дикості починається з появою 3 млн. років тому людини і членороздільної мови, середній - виникненням рибальства і застосуванням вогню, вищий - з винаходом лука і стріл. Перехід до нижчого ступеня варварства пов'язується з поширенням гончарства; з освоєнням землеробства і скотарства починається середній, а з використанням заліза - вищий ступінь варварства. З винаходом алфавіту настає епоха цивілізації. Такий підхід до періодизації первісної історії одержав назву загального (історичного).

Інший підхід до питання періодизації первісного етапу розвитку людства знаходимо в археологічній періодизації, в основу якої закладений розподіл на часові відтинки в залежності від матеріалу, з якого були виготовлені знаряддя праці тогочасної людини. Відповідно до цього історія первісного суспільства починається з кам’яного віку, який поділяється на три доби: палеоліт, мезоліт, неоліт.

Появу перших ознак культури вчені відносять до періоду первісної або родової общини (верхній палеоліт). Перший культурний етап зайняв найдовший проміжок часу, який тривав аж до періоду раннього заліза.  Якщо вести мову про культуру первісного суспільства, то, насамперед, треба зазначити, що історично культура могла виникнути лише тоді, коли почалось практичне виділення людини з природи, яке здійснювалося суспільно, через трудову діяльність первісних родових колективів по освоєнню навколишньої дійсності. Освоєння світу здійснювалося лише суспільною людиною, колективом, об'єднаних спільною метою. Історично першою формою існування такої "суспільної людини" була родова община.

Переходячи до періодизації власне самої культури, треба зазначити, що період первісного розвитку культури можна розділити на три етапи за назвою відповідних епох. Першим періодом буде культура ранньопервісної або ранньородової общини перших мисливців, збирачів і рибалок (верхній палеоліт, мезоліт). Другим періодом - культура пізньопервісної або пізньородової общини землеробів і скотарів (мезоліт, неоліт). Третім - культура первісної сусідської (протоселянської) общини, або стратифікованого суспільства (верхній неоліт, мідна, бронзова, рання залізна доби). Продуктом розвитку культури ранньородової общини стали релігійні вірування, їх виникнення пов'язане з певним рівнем розвитку інтелекту людини, зачатками теоретичного мислення, можливостями відриву думки від дійсності. У первісних віруваннях втілено фантастичне усвідомлення людьми їх залежності від сил природи. Розглядаючи духовну культуру пізньородової общини необхідно підкреслити, що разом з ускладненням виробничої діяльності первісної людини розширялися її позитивні знання. Розвиток математичних знань привів до появи перших лічильних пристроїв - спочатку в'язок соломи чи купки камінців, а потім особливих бірок чи шнурків з вузликами або нанизаних на них раковин. Такі пристрої описані в багатьох племен Америки, Африки, Океанії, існували вони і в первісній Європі: слово "калькуляція" походить від латинського "калькюлюс" - камінець. Переходячи до розгляду культури первісної сусідської (протиселянської) общини стратифікованого суспільства, варто наголосити на тому, що ця доба характеризується розкладом общинно-родового ладу. Цей розклад був зумовлений насамперед (хоч і не тільки) дальшим значним зростанням продуктивних сил.Суспільний поділ праці супроводжувався розвитком обміну. Це вже був не дарообмін періоду ранньородової общини, а справжній економічний обмін. Частина продукції почала вироблятися безпосередньо для обміну, тобто в якості товару. Цей обмін сприяв формуванню в суспільстві уявлень про еквівалентність предметів, що обмінюються, виникненню мірил вартості і засобів обміну. Ними, ставали найрізноманітніші предмети, які мали цінність через свою рідкість або вкладену в них працю: намиста із зубів тварин, раковини, шматки матерії, орнаментовані глечики і т. п.

Процес розвитку та перетворення людини до її сучасного стану нерозривно супроводжують два діалектично пов’язаних процеси антропогенезу та соціогенезу. Антропогенез – наукова картина еволюції фізичної природи висших людиноподібних приматів, які є найближчими родичами людини, а також власне гомінід (викопних та сучасних представників сімейства людей). Соціогенез – це процес становлення людини у тісному зв’язку з розвитком людського суспільства.

Існує три основних гіпотези походження людини: креаціоністська (людина є творінням небесних надприродних сил, бога); пришестя (людина багато років тому прибула на землюз іншої планети); еволюція (людина – результат природнього розвитку земної природи). Сутність процесу антропогенезу як особливого виду розвитку полягає у функціональній трансформації гомінід в напрямку адаптації до трудових процесів. Вперше розгляд проблеми походження людини знаходимо ще в працях античних філософів Анаксимандру, Емпедоклу та Лукреція Кара, але вони носили суто міфологічний характер та не мали під собою жодного наукового підґрунтя. В часи Середньовіччя повністю володарювали теологічні погляди на походження людини. В 1619 р був живцем спалений Лючіліо Ваніні за свою працю «О гідних подиву тайнах природи, цариці та богині смертних», в якій він першим в  дуже обережній формі висловиви ідею о спорідненості людини та мавпи. Більш широко розвинув цю ідею І. Кант, який у своїх ідеалістичних поглядах, згідно яким природа здатна перетворити шимпанзе на людину, але для цього виникнення ідеї повинно передувати виникненню людини.

Вперше більш менш логічно обґрунтовану матеріалістичну теорію о походженні людини запропонував Ламарк у праці «Філософія зоології» (1809). На думку Ламарка істота, що мешкала на дереві внаслідок певних обставин оточуючої дійсності спустилося на землю та шляхом постійного тренування здобуло вміння ходити на двох ногах, що надало їй перевагу над іншими найближчими конкурентами тваринного світу. Розселившись по Землі, цей вид приматів змушений був прилаштовуватись до нових природних умов, що призвело до ще більших змін, а соціальний спосіб життя сприяв розвитку мови та мислення.

Остаточна ж перемога еволюційного вчення пов’язана з ім’ям Ч. Дарвіна. На його думку, еволюція – незворотній процес, одна з причин якого полягає в тому, що еволюція сама по собі пов’язана зі змінами у довколишньому середовищі. Інша причина полягає в тому, що кожна наступна стадія еволюційного розвитку забезпечує більшу цінність набутих організмом якостей для виживання, аніж попередня. Діючими факторами еволюції Дарвін вважав спадковість, мінливість, боротьбу за існування та природній відбір. В наш час до них також відносять динаміку чисельності популяцій, міграцію та ізоляцію. У сучасних теоріях еволюції важливе місце посідає зв’язок кліматичних змін з переходом до прямо ходження у викопних антропоїдів, а також розвитком іншим людських рис. Теорія природнього відбору в багатьох сучасних концепціях дуже змінена, так, наприклад, була додана гіпотеза об одномоментних мутаціях, які призвели до істотної зміни геному пращура людини, що зумовили появу людини сучасного типу у дуже віддалений час, і який дуже несуттєво змінився до наших днів.

Суперечливими питаннями до теперішнього дня залишаються два питання, по-перше, визначення прабатьківщини людини (географічної місцевості де почався процес антропогенезу), по-друге, знаходження відсутньої ланки, прямого пращура людини, який відійшов від світу тварин та почав свій довгий шлях. На даний момент знахідки австралопітеків на території Африки роблять гіпотезу африканської прабатьківщини людини дуже переконливою. Період давності для цього етапу в розвитку людини оцінюють від 12 млн. до 0,7 млн. років для самих пізніх представників. Проте в інших районах землі також фіксують поодинокі випадки знаходження аналогічних гомінідів, проте саме в африці були віднайдені представники усіх наступних етапів розвитку людини. Не можна відкидати і версію про азійську пробатьківщину людини, адже знахідки азійських рамапітеків в Сивальських холмах, а також декілька знахідок з кістяними  залишками пітекантропів великої давності (до 2 млн. років) не дозволяють остаточно закрити цю тему. В XIX ст. розпочаті палеонтологічні пошуки з метою знайдення «відсутньої ланки». Сучасні антропологи все більш схильні до думки про існування особин конкуруючих гілок родоводу людини.

Значення антропогенної теорії в сучасній науці та практиці неоціненно. Уявлення про еволюцію людини як якісно своє образному біологічному процесі лежать в основі матеріалістичних уявлень о людській історії, о місці людини в фізичному світі. Антропологічні докази приналежності усіх людських рас до одного виду мають величезне ідеологічне значення. І хоча все вищеназване має велике значення у просвітницькому та виховному сенсі, та офіційно підтримується сучасною класичною наукою, та все ж мені більше хотілося вірити в те, що я, незважаючи ні на які палеонтологічні та генетичні докази, був створений за образом і подобою божою, подобою вищого створіння, а не є результатом випадкових генних мутацій, що беруть початок від бридкої примітивної мавпи.

Принциповим моментом антропогенезу є той факт, що рівень біологічної організації гомінід детермінує їх соціальні можливості, так в трудових відносинах лише з появою «сформувавшихся» людей виникає тип організації людини, ладний розвивати культуру, не змінюючись при цьому біологічно. Головним біологічним механізмом формування первісних людей на ранніх етапах був природній відбір, але вектор його дії надавала суспільна праця. Адже в процесі еволюції в першу чергу закріплялися та підсилювалися саме ті спадкові зміни, котрі вели до його соціалізації та найбільш сприяли подальшому прогресу трудової діяльності, розвитку соціуму. Але й спільнота зі свого боку виникла в силу необхідності, під впливом переваг, які давала суспільна праця. Таким чином, в процесі антропо- та соціогенезу біологічне та соціальне виступало в діалектичній єдності.

Спільноти тварин були необхідною формою пристосування до боротьби за існування. З появою людини виникає суспільство як найвищий ступінь  розвитку живих систем. Основною адаптацію в лінії людиноподібних приматів стало створення суспільних відносин, культури та передача їх з покоління до покоління за допомогою усною, а пізніше і письмової, мови, таким чином почалось формування негенетичного типу пам’яті. Момент формування мови точно не встановлений. На сьогоднішній день вважається, що формування мови відбувалося від австралопітекових до людини розумної. Особливої уваги заслуговує той факт, що в генах людини закладені лише потенційні можливості для розвитку основ свідомості, мислення, мови, для реалізації же в дійсності та безпосередньо користування цими надбаннями суто людського роду необхідна певне соціальне середовище. В процесі соціалізації людини поступово роль, яку відігравав природній відбір все зменшувалася, формообразуючу роль в створенні людини сучасного типу все більше відігравав соціогенез. Таким чином ми ще раз пересвідчуємся у взаємозалежності цих двох  процесів (антропогенезу та соціогенезу) під час становлення біологічної та соціальної адаптації первісних людей в навколишньому середовищі.

Найвищого ступеню розвитку форма суспільної організації досягла в процесі історико-еволюційного становлення людства, адже саме у людини вперше з’являється цілеспрямована розумова діяльність. В суспільстві людина є складовим елементом таких соціальних категорій як колектив , група. Клас, нація та ін. В людському суспільстві головною силою виступали виробничі потреби колективу. Людина займалася виготовленням знарядь праці, що дало йому змогу вижити. Становленню людського суспільства також сприяло підвишення інтенсивності соціальних зв’язків всередині груп, терпимості до членів свого суспільства, розвитку механізмів втримання агресії, більш розвинених форм кооперації та альтруїзму.

Найбільш ранні групи людиноподібних мешкали бродячими групами, розкиданими по великій території, це були ізольовані популяції з відносно невеликою тривалістю життя одного покоління. Найбільш ранні докази існування розвитку соціальної організації знаходимо у олдувайських хабілісів – людини вмілої. У них вже були прототипи найпростіших помешкань, в яких можна було сховатися від капризів природи. Хабіліси були не тільки збирачами, але й мисливцями.  Пітекантропи виробляли гарно оброблені предмети праці. Вміли отримувати вогонь внаслідок лісових пожеж або вивержень вулканів. Розвивалось мислення та трудова діяльність. Пітекантропи почали полювати на крупних небезпечних тварин, що потребувало координації певного колективу та ускладнення спілкування. Вони вміли будувати примітивні помешкання, а також займали печери та гроти. Неандертальці жили в печерах, шили одяг зі шкур, полювали на великих тварин, виготовляли примітивні предмети праці: гостроконечник, скребок, обробляли кістку. Все це свідчить про наявність у неандертальців більш складної культури поведінки та структури первісного суспільства.

Важливі зміни відбувалися у психіці первісних людей. Почалась зароджуватися символічна діяльність. Важливим свідченням високого рівня психіки неандертальців є перші поховання померлих, цілком можливо в них вже з’являються перші уявлення про потойбічний світ. Серед неандертальців був поширений канібалізм, але поряд з цим вони переймалися хворими. Вони вміли не лише підтримувати, але й видобувати вогонь. Відбувається ускладнення мови, яка сприяла кращому взаєморозумінню в колективі, щоправда речовий апарат неандертальців не був пристосований для повної гами мовленевих звуків. Колективні дії навіть у стаді первісних людей відігравали вирішальну роль, в боротьбі за існування вижили групи, які успішно полювали та краще забезпечували себе їжею, піклувалися одне про одного, досягали меншої смертності дітей та дорослих.

У кроманьйонців вперше виникло мистецтво: наскальний живопис, виготовлення кам’яних та кістяних скульптур. Це мистецтво мало магічний сенс, зображення тварин супроводжуються знаками стріл та списів, покликаних полегшити майбутнє полювання. Родоплемінний стрій у кроманьйонців досяг більш високої стадії розвитку – створюються великі об’єднання родів – племена, з’являється міжплемінний обмін та стосунки. Поселення кроманьйонців являють собою мисливські стоянки, на яких будувалося житло, йшло суспільне життя, виконувалися ритуали, ховали померлих. Ритуальна практика досягла свого розквіту. В могилу з померлими клали зброю, списи, кам’яні ножі, прикраси. При цьому могила засипалася червоною охрою, зверху накривалося кістками мамонта.

Таким чином можна зробити вчинок, що антропо- і соціогенез два нерозривних процеси, що супроводжували первісну людину на всьому шляху її перетворення від перших примітивних гоменідів до людини розумної. Обидва процеси є наслідком еволюційного руху перетворення. Антропогенез формував людину як біологічну істоту, яка намагалася вижити в несприятливому для неї природному середовищі, сповненому природних небезпек та ворогів, з часом менш розвинені групи істот відмирали, більш розвинені продовжували подальший розвиток та поступово почали виділятися з природного середовища, використовуючи свою перевагу займати все ширші території. З іншого богу первісна людина як індивідуальне створіння залишалося набагато слабшим за більшість своїх природних ворогів (хижаків), тому процеси соціалізації стали необхідною умовою виживання людини в тих умовах. Суспільні процеси заклали початок розвитку примітивної мови, мистецтва, культури, зробили людську спільноту більш об’єднаною, що дало їй вирішальну перевагу над небезпечним середовищем. Водночас розвиток соціальної та інтелектуальної сутності людини обмежили необхідність подальшого фізичного розвитку, адже найважливішими складовими еволюції є боротьба за виживання, та використання найбільш дієвих шляхів подальшого розвитку, якими доречі виявилися саме процеси соціогенезу. Отже ми бачимо, що взаємодія антропо- і соціогенезу є дуже складним діалектичним процесом. З одного боку в процесі антропогенезу людина розпочала свій тривалий еволюційний шлях, який викликав необхідність соціалізації первісних людей, з іншого боку розвиток процесів соціогенезу в значній мірі обмежив розвиток біологічної сутності людини, як такої, що не є найбільш ефективної з точки зору еволюції.