Порівняльна характеристика Львівського і Одеського оперного театру

Вестибюль

Через троє дверей головного входу відвідувачі  потрапляють у передсінок із касами, а далі — у вестибюль зі сходовою кліткою. Приміщення прямокутне в плані і має висоту 18,5 м. Вестибюль вирішений у формі двоярусних і триповерхових лоджій, згрупованих навколо єдиного об'єму освітленого денним світлом через велике багатосекційне дахове вікно («ліхтар»). Нижній ярус опирається на стовпи з доричними пілястрами. Другий — двоповерховий, утворений аркадою на іонічних пілястрах. Балюстради другого поверху кам'яні, а на третьому — металеві. На другий поверх ведуть сходи, перший марш яких розміщений на осі приміщення. Під стелею над аркадою усе приміщення по периметру оперезане фризом зі стюковою ліпниною і камеями, що символізують Страждання, Самопожертву, Волю, Радість, Смуток, Тріумф краси, Тріумф танцю. Автор камей — скульптор Едвард Печ. Стюкове оздоблення вестибюлю виконано італійською фірмою «Detoma». Керівником художнього оформлення вестибюлю був Тадеуш Попель.

1984 року в овальних нішах чотирьох глухих арок встановлено погруддя Шевченка (скульптор Яків Чайка), Франка (Еммануїл Мисько), Міцкевича (Йосип Садовський), Пушкіна (Олександр Пилєв). Підлогу вимощено керамічною плиткою, що імітує мозаїку, виконаною учнями Промислової школи, керівником якої на той час був Зиґмунт Ґорґолевський. Після раптової смерті Ґорґолевського 1903 року над входом до зали глядачів встановлено його барельєфний портрет, авторства Юліуша Белтовського. Під портретом — роки будівництва театру: 1897–1900. 2011 року у вестибюлі, у полі стіни між входами театру встановлено білу мармурову пам'ятну таблицю Івану Павлу II (скульптор Ярослав Скакун).

Фойє

Два входи другого  поверху вестибюлю провадять  у фойє розмірами 7,5 на 35 м, поділене арочними проходами на два менших та одне більше центральне приміщення. На північній та південній стінах змонтовано по чотири великих дзеркала, через що фойє відоме також під назвою «Дзеркальна зала». З приміщення можна вийти на лоджію головного фасаду з видом на проспект Свободи. Над архівольтами бічних аркових проходів зали знаходяться дві алегоричні двофігурні скульптурні групи Петра Війтовича: Кохання та Ревнощі, Пиха та Материнство. У супрапортах над дзеркалами чотири алегорії пір року, виконані живописцем Марцелієм Гарасимовичем. Цей же художник виконав і символічні «Частини світу» над дзеркалами бічних частинах фойє. На стропах живописець Юліуш Зубер у видовжених форматах зобразив сцени з популярних вистав кінця XIX ст.: «Краков'яки і гуралі» та «Карпатські гуралі» (драматург Юзеф Коженьовський), «Відмова грецьких послів» (Ян Кохановський), «Балладина» (Юліуш Словацький). Станіслав Дембіцький є автором чотирьох дещо менших сюжетів на стропах — алегорії Кохання і Покори, Героїзму, Мудрості, Справедливості. На стелі знаходиться також три великих картини Дембіцького — «Поезія», «Музика», «Хореографія». Оформлення фойє відбувалось під загальним керівництвом Станіслава Дембіцького. У цьому йому допомагали Станіслав Батовський-Качор, Дамази Котовський, Валерій Крицінський. У 2000-х роках у дзеркальній залі встановлено погруддя Соломії Крушельницької, Олександра Мишуги, Модеста Менцинського, Євгена Лисика, Ярослава Вощака виконані в бронзі Ярославом Скакуном.

Зала  глядачів

Зала глядачів чотириярусна, у плані має форму  ліри. Має 44 ложі і розрахована на 1200 осіб. «Сліпих» і «глухих» місць немає. Арку сцени увінчують фігури генія і ангела з гербом Львова. Автор — Петро Війтович. Металеву протипожежну завісу, що відділяє зал від сцени, розписав Я. Дюлль. Розпис представляє краєвид Львова зі сторони Стрийського узгір'я.

Керівництво оздобленням  зали глядачів здійснював Станіслав  Рейхан. Його особиста робота — плафон із зображенням «Тріумфу Слави» знаходиться над оркестром. Головний круглий плафон над залом поділений на десять секторів. У кожному з них зображено алегоричні фігури: «Грація» (Едвард Печ), «Музика» (Олександр Августинович), «Танець» (Зигмунт Розвадовський), «Критика» (Тадеуш Рибковський), «Драма» (Л. Колер), «Натхнення» (Олександр Августинович), «Вакханка» (Станіслав Батовський), «Невинність» (Тадеуш Попель), «Ілюзія» (Антоній Стефанович) і «Правда» (Тадеуш Попель). Плафон також прикрашено десятьма медальйонами з портретами видатних польських акторів і актрис. Автори медальйонів — Едвард Подгурський і Петро Гарасимович.

Металеві конструкції  сцени виконані на вагонній фабриці  в Сяноку. Електричні світильники виконала фірма Oswald & C°.

Одна з головних прикрас театру — завіса «Парнас». Написана у Римі польським художником Генриком Семирадським, обрамлена мереживним бордюром італійського художника Ретроссі за ескізом Семирадського. Сюжет картини — це роздуми про сенс життя і людської діяльності. Події відбуваються на горі Парнас при вівтарі Аполлона, під яким знаходиться жриця Піфія, богиня Феміда та 8 муз з атрибутами. Перед монтажем у театрі завіса експонувалась у Римі та Львові. Вперше опущена 13 січня 1901 року. При піднятті, з метою збереження цілісності живопису вона не згортається, а уміщується в спеціальний протипожежний металевий футляр. Завіса є власністю Львівської галереї мистецтв. Свого часу критичний відгук про завісу надрукувала у газеті «Słowo Polskie» письменниця Габріеля Запольська.

1.3.3. Оточення.

Ще на стадії обговорення ідеї, коли місце під  будівництво лише обиралось, одним з основних питань було впорядкування території навколо театру, його взаємодія з навколишнім архітектурним середовищем. 1905 року існував проект створення пам'ятника Шевченкові перед оперним театром за проектом Богдана Лепкого, за спонсорування Костянтина Володковича. Довго тривала справа спорудження пам'ятника Юліушу Словацькому, також не доведена до кінця. Автором мав виступити Едвард Віттіг. До 1939 року було лише обрано місце. Пам'ятник, але уже В. І. Леніну було встановлено 1952 року. Скульптор Сергій Меркуров, архітектори В. Шарапенко, І. Француз. У вересні 1990 року його демонтовано. Непростим був шлях появи фонтану. Проект Міхала Лужецького від 1905 року, як і пізніший задум світлового фонтану 1930 року реалізовано не було. На початку 1980 років фонтан збудовано, але він так ніколи і не запрацював. На його місці влаштовано клумбу. У 2000-х роках відбулась перебудова колишнього готелю «Дніпро» на проспекті Свободи, 45 (за австрійських часів — «Нью-Йорк»), зведеного 1912 за проектом Романа Фелінського у помірковано-неокласичних формах модерну. Було споруджено ще кілька поверхів і споруда готелю стала візуально конкурувати з головною домінантою проспекту — театром. При цьому було порушено елементарні дозвільні процедури. Висвітлення незаконного будівництва у пресі не дало результатів.

1.3.4.Орган.

Розміщення першого  духового органа в театрі було передбачено проектом. Над сценою було споруджено консоль, на якій 1899 року львівською фірмою Яна Слівінського його було змонтовано. Інструмент мав один мануал і педаль з так званою підвісною клавіатурою, 9 регістрів, швелер, механічну трактуру. Такий орган був традиційним для оперних театрів, але єдиним у тогочасній Польщі. В невеликому позитиві існували регістри достатньо великих труб: 16-футовий Principal, п'ять 8-футових регістрів, чотирьохрядна мікстура. Орган мав солідне, густе звучання і використовувався в спектаклях, але одна незручність робила гру складною: місце органіста через невеликі розміри консолі було розташоване між шафами органа так, що виконавець не міг бачити диригента, а щоб побачити сцену, треба було оглядатися назад. Це суттєво ускладнювало роботу органіста і відбивалось на виконанні.

В середині 1960-х років до театру було вирішено перевезти кращий орган з недіючого костелу міста Борислав, виготовлений на фабриці Рудольфа Хаасе у Львові. Орган розмістили на третьому балконі зліва від сцени.

Під час одного зі спектаклів при натовпі глядачів на балконі  орган був суттєво ушкоджений і перестав діяти. Коли розпочато  капітальний ремонт театру, реставрація органу могла затримати відкриття ще на декілька років і вимагала великих коштів, яких не було. Окрім того сценічний орган заважав протяганню електричних комунікацій для механізації сцени, а орган на балконі займав би місця для глядачів. Було віддано наказ інструмент демонтувати. Міністерство культури СРСР було поставлено перед фактом і вже нічого не могло вдіяти проти рішення партійних органів. Так інструменти були демонтовані, а труби списані як брухт кольорових металів.

1.5. Легенди Опери.

Під час недавнього соціологічного опитування більшість  львів’ян беззастережно віддали  перевагу львівській Опері як символові  Львова. Оперний театр імені Соломії  Крушельницької у цьому питанні  значно випередив Волоську церкву, Домініканський собор і церкву Юра. А завдяки Національному банкові України кожен громадянин нашої країни в будь-якому її куточку може милуватися силуетом цієї знаменитої будівлі. Львів'янам ніколи не набридає повторювати, що нашій Опері немає рівних в Україні і вона є однією з найгарніших у Європі і у світі. Будівлю львівського Оперного театру завершили 1900 року за проектом талановитого архітектора Зигмунта Горголевського. І перша легенда Опери виникла одразу ж після смерті будівничого. 

 

Розповідали, що Горголевський за рік після завершення будівництва наклав на себе руки через те, що підземні води Полтви, які протікали під самим театром, підтопили будівлю і вона потріскала. Насправді ж при будівництві театру для Полтви проклали обвідний канал, а Горголевський помер із іншої причини. Однак львів'яни не забувають, що все ж під бруківкою проспекту Свободи течуть води неспокійної ріки, і навіть при радянській владі забороняли під час святкових парадів біля Оперного рух важкої військової техніки. 

 

Першим директором Оперного театру був Павліковський, який так сильно закохався в оперу, що часто доплачував до театральної каси власні гроші. Оскільки пишні постановки і запрошення іноземних знаменитостей вимагали величезних витрат, директорові-аматору довелося продати свій маєток у Медиці, аби врятувати від фінансових труднощів улюблене дітище. Сам директор вважав для себе великим щастям зрідка з'являтися на сцені театру статистом у другорядних ролях. 

 

Львівська Опера  має свої романтичні трагедії. На початку  минулого століття через нещасливе кохання до однієї співачки театру наклав на себе руки відомий львівський окуліст Бужинський. А 1912 року через жахливі ревнощі застрелив свою заміжню пасію, акторку Яніну Огінську-Шендерович відомий львівський ловелас, правник і банкір Станіслав Левицький. 

Направду неймовірно цікава легенда пов'язана з чудовою  завісою «Парнас» Львівської Опери, яка справно служить театрові вже понад сто років. Коли будівництво  театру йшло до завершення, засновники Опери вирішили, що завіса у ній  має бути такою ж помпезною і урочистою, як і сама будівля. І вони послали знавців-спеціалістів у театри Європи, аби ті підібрали зразок завіси, який би найкраще пасував до Львова. Найбільше посланцям сподобалися завіси у Міланському театрі і в театрі Кракова. Як потім з'ясувалося, їх автором був відомий художник Генрик Семирадський, до речі, поляк, який народився в Україні. Йому і зробили замовлення на театральну завісу.  

 

Майже чотири роки, поки тривало будівництво театру, митець працював над своїм шедевром, але, на превеликий жаль, коли робота була закінчена і треба було відкривати театр, виявилося, що грошей на викуп завіси засновники не мають. Театр будувався здебільшого на пожертви меценатів, але вони усі заявили, що більше грошей не дадуть. 

 

Замовники, похнюпившись, вирушили до Італії і повідомили Семирадського, що грошей, аби заплатити за його роботу, немає. Художник виявився людиною напрочуд доброю, не розгнівався на невдах, а повів їх до своєї майстерні і показав завісу. Львів'яни втратили дар мови і цілий день простояли, милуючись шедевром, про який вони стільки мріяли. Коли був уже пізній вечір, гостей попросили залишити майстерню. Цілу ніч львівські шанувальники мистецтва сперечалися про художні нюанси величної картини, а щойно зажеврів ранок, вони вже були біля дверей майстерні і благали Семирадського ще раз показати їм завісу, аби розв'язати мистецьку суперечку. Художник сам зацікавився суперечкою і разом із гостями провів біля завіси декілька годин. Наступного дня львів'янам треба було вже вирушати додому і вони знову благали майстра востаннє показати їм свій шедевр. 

 

І тоді Генрик Семирадський зрозумів, що ніхто так не поцінує  і не полюбить його картину, як ці люди і ніде у світі вона не буде так  гарно виглядати, як у тому місці, для якого була призначена. І митець зробив прекрасний вчинок — подарував плід свого натхнення львівській Опері. Це було якраз напередодні відкриття театру у 1900 році, а вже 1902 року художник помер, але його чудова робота і дотепер тішить вишуканий художній смак львів'ян.  

 

У львівській Опері не лише люди, а й скульптури не раз обростали легендами. Так, предметом однієї з найнеймовірніших суперечок, які були у нашому місті, стала головна скульптура Опери «Слава», яка вінчає фронтон будівлі. Професор Львівського університету Марс багато років викладав акушерство і гінекологію і якось проходячи із друзями повз театр, заклався, що «Слава» не випадково має такий округлий животик. Професор заприсягнувся своєю науковою честю, що такий живіт буває лише у жінок на четвертому місяці вагітності. Щоб підтвердити свої слова і виграти парі, Марс пішов до скульптора, який ліпив «Славу» і взяв у нього адресу натурниці, котра позувала йому при роботі. У натурниці і справді виявилася дитина. На основі дати її народження принциповий професор таки зміг підтвердити свою правоту і довів, що наша львівська «Слава» справді є вагітною.

Висновки до першого  розділу.

Міський театр  – одна з найвизначніших споруд Львова. Оперний театр має дуже глибоку історію. Він працював і  під владою Австро – Угорщини, і  під владою Польщі, у радянський період переживав і фінансові скрути, а під час Вітчизняної війни сміливі працівники театру намагалися своїми виступами підбадьорити народ, та підняти його бойовий дух. Окрім цього театр має свої таємничі легенди, які заворожують, і викликають захоплення. Це наша гордість, та шана минулим покоління.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Одеський національний академічний театр опери та балету.

4. Історія будівництва театру.

Історія театру в Одесі починалася зовсім не з  знаменитих підмостків Одеського оперного, а з маленької імпровізованої сцени, влаштованої у приміщенні магазину, на якій побачила в 1803 році світ перша в місті постановка опери – “Мельник – чаклун, ошуканець і сват” Олександра Онисимовича Аблесимова (1742 – 1783), створена силами солдатського гуртка аматорів мистецтва.

І ще сім років  з часу тієї знакової постановки театр  в місті існував лише як аматорське починання, шукаючи притулку на підмостках ринкових площ і хлібних комор, доки 10 лютого 1810 не відбулося тріумфальне відкриття будівлі Одеського театру, що будувався шість довгих років за проектом Тома де Томона ( 1760 – 1813), оперою “Нове сімейство” і водевілем “Утішена вдова”.