Розвиток Української музики XIX – початку XX століття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

I . ВСТУП

 

Розвиток Української  музики  XIX – початку XX століття має дивовижну історію. Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи. Відкриваються школи, формуються нові музичні угрупування.

Щодо XIX століття, то в історії музики визначається виходом на світову арену багатьох національних шкіл. Саме це пов'язано із зростанням національної свідомості європейських народів, що перебували під владою різних імперії. Слідом за польською та російською з'являється і українська національна композиторська школа.

Слідом за українськими письменниками та поетами, професійні музиканти XIX ст. почали звертатися до народної тематики (фольклорна тематика), обробляти народні пісні, які виконували талановиті аматори у супроводі народних інструментів, таких як: кобза, бандура, скрипка, ліра та багато інших.

 На початку XIX століття в українській музиці з'являються перші симфонічні твори і камерно-інструментальні твори.

Основоположної для  розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність Миколи Віталійовича Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах. Він же став організатором музичної школи в Києві. 
            Широке поширення отримує хоровий рух, виникають хорові товариства «Торбан» 1870 р. і «Боян» 1891 р. Відкриваються вищі оперні театри в Києві 1867 р. та Львові 1900 р.

На початку XX століття з’являються нові музичні жанри, інтенсивно створюються різні колективи. Крім того, вперше практикується запис на грампластинки пісень українською мовою. 

 

 

ІІ. РОЗВИТОК МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

XIX — ПОЧАТОК  XX СТОЛІТТЯ

 

1. Розвиток музичного мистецтва XIX століття

 

1. Загальна характеристика періоду

Доба національного  відродження ставила перед українськими діячами музичної культури нові й нові завдання. Але вони з гіднідністю і честю з ними впоралися, через що українська музична культура ХІХ століття набула великих здобутків.

Піднесення професійної  української музики у XIX століття, пов’язане  з народною пісенною творчістю. У процесі розбудови поширюються різноманітні форми культурного життя, змінюються зв’язки з європейською музичною культурою [4. с.256].

 Зростає зацікавленість  до народної пісні, народних  музичних інструментів, започатковується  збирацька фольклористична діяльність. Вагомий внесок у цю сферу зробили І. Франко, П. Сокальський, П. Демуцький, С. Людкевич та ін.

Музика та спів міцно  увійшли в повсякденне життя  як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

В українській професійній  музиці з’являються перші симфонії, на Заході України збагачують музичний репертуар твори М. Вербицького (автора музичного гімну України, 1863 р.),  І. Лаврівського. С.Гулак- Артемовський був оперним співаком(баритон). Він написав першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), яка з 1884  р., коли вперше була поставлена М. Кропивницьким, не сходить зі сцени. Його творчості належать пісні «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться».На українські теми М.Римський-Корсаков написав «Майську ніч» (1877  р.),  «Ніч перед Різдвом» (1895  р.),  ряд творів написав М.Мусоргський. Великий внесок в українську професійну музику зробили П.Ніщинський та П.Сокальський. П.Ніщинський написав твори для хору, солістів та оркестру:   «Вечорниці»,   «Закувала та сива Зозуля»,  ряд обробок народних пісень.  П.Сокальський  —   опери  «Осада Дубно»,«Майська ніч».Його праці про народну музику  — важливий етап у розвитку української музичної фольклористики [2. с.73].

Концертну діяльність в  містах України розгортали самодіяльні  колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони.

Високого рівня досягла майстерність партесного співу. У XIX ст. хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

У другій половині XIX ст. виникає система української  музичної освіти. На основі філій Російського музичного товариства відкрилися музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові.

Визначною подією було заснування Петром Сокальський у 1864 році в Одесi Товариства любителiв музики. Він створив близько 40 фортепiанних п’єс, понад 40 романсiв, серед них на слова Т. Шевченка “Утоптала стежечку”, “Полюбила молодого козака дiвчина” та iн. Використовував народний мелос, пiснi, хори в операх “Мазепа”, “Майська нiч”, “Облога дубна” (за мотивами повiстi “Тарас Бульба” М. Гоголя). Панораму нацiоналъних пiсенних та iсторичних образiв вiдтворює “Українська симфонiя” М. Калачевського, яку написав у Лейпцігській обсерваторії. Оригiнальний рукопис симфонiї знайшов у 30-х роках ХIХ століття Микола Грiнченко, український музикознавець i фольклорист. Вiдтодi вона постiйно у репертуарi українських симфонiчних оркестрiв [4. с.258].

Етапним твором українського класичного симфонiзму є симфонiя соль-мiнор (1892 р.) Володимира Сокальського (племінника Петра Сокальського).

 

1.2. Внесок Миколи Лисенка у розвиток

музичного мистецтва

Переломне значення для  розвитку української національної музичної культури має постать Миколи Лисенка, великого українського композитора, блискучого піаніста, талановитого хорового диригента, фольклориста. Творчість Миколи Віталійовича Лисенка становить цілу епоху в історії української музичної культури. Подібно до того, як М.І. Глінка є основоположником класичної російської музики, так і Лисенко є родоначальником української музичної класики.

Композитор творив у  складних соціально-політичних умовах, коли діяли «Валуєвський циркуляр» та «Емський указ», що фактично забороняли друкування нот з українським текстом.

Основою стилю композитора  стала українська народна творчість. Теоретичнi працi композитора стали основою української фольклористики. У його творчiй спадщинi — сiм випускiв народних пiсень для голосу у супроводi фортепiано. Його спадщина різноманітна за жанрами і це - кантати, оперні хори, оригінальні твори, обробки народних пісень. Значення діяльності цього видатного композитора для української музичної культури неоціненне.

Найбiльш характеристичним i важливим для його творчостi є його ставлення до Шевченкової музи. Те, що Шевченко дав українському народовi в словi, Лисенко намагався перетопити в музику. Твори Лисенка до слiв Шевченка, в загальному числi близько 80,— це окрема для себе дiлянка, що обiймає твори рiзної величини й форми — вiд простенької пiснi та хору до великої форми кантати. Вони ще донинi живлять нашi концертовi програми [1. с.637].

На музичну спадщину Лисенка складаються в ділянці  народної музики 7 збірок солових пісень із фортепіано, 12 зшитків (по 10 пісень) хорових обробіток на мішані та мужеські хори, збірка дитячих ігор «Молодощі», в’язанки та збірки обрядових пісень — колядок, щедрівок, веснянок, а також його праці над дослідженням української народної пісні. В ділянці власної творчості, часто з опертям на народну творчість, Лисенко залишив масу солоспівів і дуетів, у першу чергу на слова Шевченка, а також Франка, Олеся, Лесі Українки, Грінченка та ін. Із Шевченкової серії найбільш відомі «Ой одна я, одна», «Якби мені, мамо, намисто», «Гетьмани», «Мені однаково», «Ой, чого ти почорніло» та ін. Далі йдуть хорові твори від дрібних акапелла аж до великих кантат «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво» (найцінніша з них) і «На вічну пам’ять Котляревському», багато фортепіанових творів, декілька творів на скрипку з фортепіано і на віолончель із фортепіано та кілька опер, народних оперет та дитячих опер. Його опери — це «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», чудова опера-хвилинка «Ноктюрн», «Еней на мандрівці», «Сафо» (незакінчена), співо-ігрги — «Утоплена» й «Чорноморці», дитячі — «Зима і весна», «Коза-Дереза», «Пан Коцький».

Значення його діяльності величезне. Вiн вiдкрив народну  пiсню як нацiональний чинник у музицi, поклав пiд українську нацiональну  культуру тривкі основи й визначив шляхи, якими вона повинна розвиватися та залишив нам дуже цiннi зразки українського музичного стилю. В ньому почитаємо ми батька нашої національної музики, засновника великих форм, першого творця укрїнської матерiалом i духом опери, а одночасно невтомного органiзатора музичного життя в Українi [1. с.638]

 

3. Яскраві представники періоду

Славетних представників  цього періоду багато. Відповідно до розвитку української музичної творчості є потрібним подати деякі дані з інших ділянок українського музичного по мистецтва, в першу чергу відтворчого.  
                  Відповідно до розвитку нашого вокального мистецтва і його переваги над інструментальним у нас з’являлись перш за все виконавці-вокалісти, з яких здобули собі світову славу та стали прикрасами першорядних чужих сцен чи естрад Саломея Крушельницька, О. Мишуга, Модест Менцінський, Є. Гушалевич, О. Носалевич — усі родоо перм із Галичини, а з наддніпрянців — М. Загорська, Г. Алчевський, М. Микиша, М. Іванов, О. Петров та ін.

З молодшої генерації слід назвати із західних українців О. Руснака (буковинець), М. Голинського, Кл. Андрієнка, Р.Любинецького, А. Крушельнщьку, Ол. Любич, А. Остапчуківну, Ів.Синеньку, О. Бандрівську, Ів. Приймову, М. Сабат-Свирську, М. Маслюк-Мартіні, з придніпрянців — М. Вольгемут-Литвиненкову, Младу Липовецьку, М. Сокіл, Паторжинського, О. Чишка, О. Колодуб та ін. Слід згадати славного свого часу скрипача Рачинського, піаністів Шпаковського та П. Селецького,  
також композитора, якому Шевченко пропонував писати оперу до його лібрето [1. с.646].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Розвиток  музичного мистецтва

 початку  XX століття

 

2.1. Загальна  характеристика періоду

Українська музика в  контекстi розвитку молодих європейських

композиторських шкiл, чиє  становлення припадає на початок XX сголiття, пройшла шлях вiд започаткування жанрових i стильових основ до їх ствердження i розквіту [6. с.7].

              Взагалі ХХ століття ознаменоване відкриттям і феноменально швидким поширенням нових видів і жанрів музики, музичної творчості. Музика зазнавала процесів, схожих з іншими видами мистецтва. З рубежу віків почався інтенсивний пошук нової сучасної мови, що призвело до невідомого раніше багатоманіття музичних стилів і напрямків.

                 Впродовж цього періоду активізується  діяльність гуртків і товариств, хорового руху, відкриваються народні будинки, у Києві — Літературно-артистичне товариство, хор товариства любителів музики. Подібні мистецькі об'єднання виникають в Одесі, Полтаві, Житомирі, Львові, Перемишлі, Станіславі, Коломиї, Стриї, Тернополі та ін. [5. с.131].

 За указом Павла  Скоропадського 1918 року було засновано  Державний симфонічний оркестр  України, першим диригентом якого  став Олександр Горілий, Українська  державна капела, Перший і Другий  Національні хори. У 1918 року було  засновано Кобзарський хор, що пізніше буде відроджений як Державна капела бандуристів.

У Києві був організований був  організований симфонічний оркестр  ім. М. Лисенка. Під керівництвом Н. Городовенка  почалося життя Державної української  мандрівної капели (скорочено «Думка») [7. с.343]. Що існує з 1920 року.

Саме у ХХ столітті бере свій початок звукозапис. Перші  грамплатівки зі співом на українській  мові були випущені у 1899 році в Лондоні, фірмою «Еміль Берлінер». А вже у 1909—1911 роках працювала студія звукозапису  «Інтернаціональ Екстра-Рекорд». З 1911 року в Києві працювала фірма грамзапису «Екстрафон», яка вперше на території України почала виготовляти грамплатівки на місці. Першими українськими платівками, виготовленими в Києві були записи хору М. А. Надєждинського з піснями «Гуляв чумак на риночку», «Ой, летіла горлиця» та ін. (усього 7 пісень); та тенору І. Є. Гриценко — «Сонце низенько», «У гаю, гаю» на слова Т. Г. Шевченка,« Дивлюсь я на небо та інші» (усього 6 пісень).

Вже у 1914 році, до ювілею Т. Г. Шевченка , були випущенні платівки з піснями на слова поета у виконанні Цесевича, Гриценка, Карлашова, Петляш та хору Надєждинського.

 

 

2.2. Жанровий  розвиток української музики 

 початку  XX століття

На початку XX століття провiдними в українськiй музицi були вокально-хоровi жанри. Фундамент жанру сольної та хорової обробки народних пісень заклали ще М. Лисенко та М. Леонтович. Їх продовжувачами у 20-х роках стали Л. Ревуцький, П. Козицький та iн. Українська музика на початку ХХ ст. мала мiцнi традицiї в галузi хорових та вокально-симфонiчних жанрiв.

 У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький.

В 20-30-тi роках композитори  звертаються до великих форм, спираючись на досвiд М. Лисенка, С. Людкевича, К. Стеценка. Кращими зразками цих жанрiв стали кантати та ораторії (кантата-поема «Хустина» Л. Ревуцького, ораторiя «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку» М. Верикiвського), масштабні хорові дистихи (“Нова Атлантида” та “Дивний флот” П. Козицького).

«Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку» М. Верикiвського, була до речі найвизначнішим твором ораторіального жанру. У якості джерел, композитор спирався на українські думи «Про Марусю-Богуславку», «Про Самійла Кішку» та пісні-плачі «Не ясний сокіл квилить-проквиляє» та «Ой, та у святую неділеньку».