Автобіографізм роману Тодося Осьмачки «Ротонда душогубців»

Розмови Івана Бруса з батьком, як, зрештою, і з іншими персонажами (за якими стоять реальні прототипи), тільки посилюють враження того, що ми читаємо саме духовну історію поета Тодося Осьмачки. Брус і робить те, що робив Осьмачка, і думає так само, й те ж говорить, що говорив він. Ось монолог Бруса-молодшого перед батьком: «Я ще перед смертю матері зібрався тікати за кордон від цієї шахрайської влади. І як не важко мені це зараз казати, але якраз, ніби для того, щоб полекшити мені задумане, я одержав вашу телеграму приїхати на похорон. І не барився ані хвилини. Зібрався і виїхав, щоб так само негайно і з похорону справитися за границю. І моя втеча у Кєїві приховалася б за вашим і моїм нещастям. А тепер не втечу...»[10;47-48]. Тут простежується бажання Осьмачки втікти за кордон за будь-яку ціну. «…почав визрівати його план за будь-яку ціну вирватися з СРСР. Він вирішив використовувати для цього легальні (усе ще вірив, що вони можуть бути!), й нелегальні шляхи».[11;90]. А ось іще слова Осьмачки: «Взагалі я хочу перейти кордон до Польщі… Буду йти до кордону не ховаючись, щоб мене пристрелили…»[11;96]. Далі герой говорить про свій твір, який він почав писати і який забирає можливість втікати: «Ось бачите оці папери?.. Це мій останній твір, якого ніхто не зважиться друкувати у цім бідолашнім краю. Хоч і я знаю, і ті люди, що творили наукою підстави для щастя нашої Батьківщини, що цей твір зараз не має собі рівного ні по думці, ані по силі вислову. І він написаний про Україну. І я уже не маю духу кидати Батьківщину, а себе рятувати заради твору про неї.»[10;48].

Батько береться переховати твір до кращих часів. Він закопує рукопис у землю у себе в хаті, щоб ніхто не відібрав його у сина при обшуці.

Читаючи це, згадуєш «Думу про Зінька Самгородського», яку Осьмачка створив упродовж 1928-го року й, старанно переписавши, всунув рукопис у пляшку й закопав у брата на городі. 1941 року Осьмачка викопав твір і дописав його. За два роки вона з'явилася в його збірці «Сучасникам», яка побачила світ у Львові[11;108]. На відміну від «Думи...» Осьмачки твір Бруса не був виданий.

Щодо особистого життя Тодося, то він також відобразив його у своєму творі, але частково. Іван Брус мав за дружину Олену Щоголеву, за фахом - жіночий лікар. Проживали у Києві. Дітей у них не було, а дружину свою дуже любив і бажав їй лише кращого. «Вона цієї осені кінчає медичний інститут і буде акушеркою… Працює вона зараз у Олександрівській лікарні…Її звуть Олена Щоголева. І родина хороша, і Олена дуже гарна людина…»[10;73-74]. У Тодося жінка також була лікарем, але офтальмологом. Це була Леся Луківна Трохименко. Вона любила свого чоловіка, а він її не любив. «Я її бив, і за коси тягав, а вона все ж мене любила.»[11;268]. «Він почав звинувачувати дружину, що це вона давала гепеушникам його вірші. Потім Осьмачка кинувся до дружини й став її душити.»[11;268-269].У них був син, але не було бажаного родинного щастя. Не витримавши цього пекла подружжя розлучається. «Через деякий час після розлучення з Осьмачкою Леся Луківна вийшла заміж за його колишнього однокурсника по КІНО Якова Степановича Яременка і виїхала на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу.»[11;270]. Дружина Бруса вчинила самогубство, прийнявши пігулки.

Тодось Осьмачка вирішує симулювати божевілля, вважаючи, що в такий спосіб він зможе урятуватися. Його неодноразово відправляють на обстеження та експертизи для того, щоб пересвідчитися, чи справді він недужий. «Осьмачку то переводять із в'язниці до психіатричної лікарні на обстеження, то навіть випускають на волю, то знову запроторюють до божевільні.»[11;98]. Сам Осьмачка розповідав « …через місяць вивезли в Москву, в Бутирку, але тому, що удавав з себе божевільного, посадили в інститут ім. Сербського, щоб пересвідчитися, що я справді недужий»[11;97]. Його герой також висловлює таку думку: «Але треба ж мати кволість?.. Ясно, що тільки таку, яка проявляється потенціяльно у поколіннях, це - божевілля. І коли божевільний українець почне нападати на росіян, то відразу з його й мокрого сліду не лишиться, його, разом зібють . ті, і тії. Жиди будуть догождати росіянам. А коли нападати на жидів, то росіяне будуть тримати поблажливий нейтралітет, а жиди, маючи у пам'яті від культури багато слів про добро, почуватимуть традиційне зобов'язаніє перед словами і оглядатимуться на могутність конкурента, яка у любої нації продукує провокації, то й не зважаться без сякого такого обгрунтування знищити хзорого. Тим більше, що вони знатимуть, що хворий має у масах моральний ґрунт... а вони ні...

І Іван Овсійович рішив симулювати божевільного на шизофренію. А жиди будуть тим об'єктом, що спричиняє недугу. І тут можна буде з деким порахуватися і за свою національну кривду і можна буде почувати себе, неначе жовнір у шанцях супроти історичної несправедливости...

І Іван Овсійович схвильовано потер обома руками собі чоло. Гак... Це його шлях рятунку і боротьби...»[10;232]. 

Як уже говорилось вище Брус вирішив мститись на жидах, відмовлятись їсти: «Я кажу,що мене жиди можуть отруїти і через те й не їм... Жиди мого батька отруїли... І зараз на селах труять геть усіх тих українців, що ще не злодії і не душогубці... І тих труять, які ще знають, що вони українці і що їх немає за що садити у тюрму... І я гадаю, що жиди швидко почнуть і в городах це робити...»[10;314-315]. А ось слова самого Осьмачки на цей рахунок: «І я почав симулювати, що боюсь, мовляв, жидови, вони труять усіх видатних українців, і мене може отруїти: і не їв, і не пив десять днів. Нарешті перевезли в божевільню і, трошки погодувавши силоміць, поставили на ноги...»[11; 102]. А ось ще причини відмови їсти: «Йому на кожному кроці ввижалися підіслані вбивці. Тому мав панічний страх перед їжею з чужих рук ( а які руки були для нього не чужі?!)»[11;220-221].

Історія з Іваном Брусом завершується тим, що його після всіх експериментів і знущань у тюрмі «з новим санітарним листком відпровадили у цивільний відділ Кирилівської Психіятричної Клініки»[10;361]. А історія життя Тодося Осьмачки завершилася у психіатричному відділенні шпиталю «Пілігрим Стейн». Обидва залишились самотніми і непотрібними.

У творі автор написав те, що Брус, будучи ще дитиною, кинув ножем у сестру, бо та заважала читати, і за це був покараний, але в біографії цього не згадувалося. У Слабошпицького є такий момент біографії Осьмачки: «За розповідями Осьмачки, була в його житті мимовільна провина, що спричинила родинну трагедію. У роки громадянської війни він склав пісню, що висміювала російській більшовизм. Мобілізований до Червоної Армії, Осьмаччин брат Самійло часто співав її. Його розстріляли за контрреволюційні настрої. Поет вважав, що спричинився до смерті брата.»[10;11]. Цю подію також ніяк не було зображено у романі.

Отже, історія Івана Бруса - це історія життя Тодося Осьмачки, а середовище і люди, серед яких проживав Брус, є тим середовищем, де жив і Осьмачка. 

РОЗДІЛ ІІІ.

Автобіографічні елементи в образі Овсія Бруса

Образ Овсія є також автобіографічним, але менше, ніж образ Івана.

Автобіографізм цього образу полягає в тому,що автор надарував батька свого героя Івана Бруса біографією, характером і лікувальним ремеслом свого рідного батька. «Степан Юхимович працював у маєтку поміщика Терещенка. Був чоловіком роботящим і здібним. Не маючи спеціальної освіти, самотужки опанував науку лікування тварин, і до його двору вели худобу не тільки з Куцівки, а й з усіх навколишніх сіл.»[11;10]. А ось слова Єжова про Овсія Бруса: «Смілянський район, село Куцівка, Київська округа. Об'єкт є самоук ветерінар Овсій Юхимович Брус. Читав по складах і російське, і українське письмо. Писати ніяк не вмів. І от же латинські назви для ліків знав напам'ять»[10;186]. Ось іще слова на підтвердження того, що Овсій був гарним спеціалістом: «Раз йому дали лікарі дозвіл практикувати, то це вже одно говорить, що випадок винятковий вони бачили перед собою. Таж і я сам перевіряв ці відомості, і всі навколишні люди, серед яких відбувалася практика Овсія Бруса, одностайно говорили про його, як про свого найбільшого добродія і рятівника при їхніх нещастях з усякою домашньою скотиною...»[10;187].

 Обидва мали багато  дітей, але у Бруса їх було  шестеро: «Їх було шестеро і  все одно за одним…»[10;28] , а в Степана Осьмачки – семеро: ««Усього дітей у них було семеро: Тодось,Самійло, Мартин, Степан, Харитон, Лукія(Ликера) і Уляна»[11;10].

У творі написано, що Овсій просив сина забрати його в Київ, але отримав відмову: «Візьми мене в Київ…Раз там є великі школи на все, то я там знадоблюся і не буду тобі завадою… А тут я пропаду…»[10;41]. Але у Слабошпицького не зазначено цього випадку. У М. Слабошпицького також немає того моменту, що батько героя був у лікарні, тікав звідти.

У творі написано те, що Брус помер у полі від уколу, який попросив зробити знайомого. «…добродій Онопрейович звівся навколюшки і взяв ліву руку Овсія Юхимовича, і закотив забруджений рукав чорного піджачка аж за лікоть, і почав шукати у кишені свого піджака шприць… І нарешті він прихилився до руки, так її на згині і простромив шпріцом у найсильніше місце. І Овсій Юхимович попрохав:

— Положи мене так, шоб, коли я буду засипати, то щоб бачити і небо, і колоски...

І замовк.»[10;135-136]. Але у М. Слабошпицького вказано просто, що Степан Юхимович помер[11;147], тож, мабуть, він помер своєю смертю. І не вказано також чи ховали Степана у позиченій труні чи ні.

У біографії також не зазначено того, що батько допомагав сину ховати його твір, бо Тодось закопував його сам. Не згадується і золота, захованого в чолку коня.

Отже, образ Овсія, хоч є не настільки автобіографічним, як образ Івана.

  
ВИСНОВКИ

На основі образності твору висновується ядро душогубської установки "диктатура пролетаріату", в якій відображено бажання перетворити вільнолюбний український світ з допомогою авторитарного порядку. Для цього використовується чоловіча агресивність, яка має позбавити світ творчого життя. На сторожі диктатури стоїть ціла армія агресивних чоловіків - чекістів.

Знищення жіночого світу - основи життя - займає важливе місце в художній усвідомленості письменника. Жінка у Т. Осьмачки є символом вітчизни, кинутої на поталу брутальній чужоземній силі. Українське жіноцтво втрачає високе материнське призначення - творення наступних поколінь української нації. Однією із втрачених жіночих історій є доля Олени Щоголової.

Історія життя Івана Бруса - це яскраво виражена автобіографічна проекція. Важливим джерелом захисної агресії, з погляду гуманістичного психоаналізу Е. Фромма, є спроба позбавити людину ілюзій; це буває тоді, коли хтось витягає на "світ божий" витіснені потяги і бажання. Іван Брус глибоко усвідомлює, а разом з ним автор, що своїм розумінням історичної ситуації становить для імперського суспільства найбільшу небезпеку. Шукаючи форм захисту і виживання, Іван Брус вдається до маскування. Головною формою маскування є божевілля. Форма божевільного бунту є спосіб сказати правду і відкрито протистояти ворожій силі. Маска божевілля з розвитком сюжету дедалі більше перекопує у своїй реальності: те, що раціоналізовано як симуляція, насувається небезпечним проявом Іванової душі, змученої хронічним переслідуванням.

Художні описи дають змогу вивчати структуру травмованої особистості, в якої порушується відчуття реальності. Символічно у повісті зруйноване суспільство пов'язується з наступом атеїзму, цей наступ відображають поруйновані храми. Людина, яка втратила віру в розумну впорядкованість світу, а відповідно, віру в Бога, втрачає віру і в те, що може змінити світ своєю правильною дією.

Способи формування соціального характеру, як образно представляє письменник, у тоталітарному суспільстві сприяють виникненню ворожості, відчуженості між людьми, породжують різні патологічні форми.

Отже, у повісті "Ротонда душогубців" постає страхітлива за своєю масштабністю й жорстокістю картина тоталітарного формування соціального характеру, якому чинить емоційний, спонтанний опір націотворча особистість.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Барчан В.В. Творча особистість Теодосія Осьмачки: художньо-естетичні та філософські константи: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук: спец. 10.01.01 «Українська література» / В.В. Барчан. – Львів, 2009.
2. Дзюба І.М. З криниці літ. У 3-х т. / І.М. Дзюба. – К.:Вид. дім «Києво-Могилянська академія». – Т.1. – 2006. – 973с.
3. Єфремов С. Історія українського письменства. / С.Єфремов. – К.:Femina, 1995.
4. Жулинський М. Приречений на самотність і вигнання: Про життя і творчість Т.Осьмачки // Осьмачка Т. Поезії. – К.: Радянський письменник, 1991.
5. Зборовська Н. На згарищі спаленої душі (За прозою Т.Осьмачки) // Сучасність. – 1997. - №6.
6. Короненко С. Самотній демон української літератури: 105 років від дня народження Т.Осьмачки // ЛітературнаУкраїна. – 2000.
7. Кузьменко В.І. Гроно нездоланих співців. / В.І. Кузьменко. – К.: Український письменник, 1997. – 285с.
8. Медвідь В. Тодось Осьмачка: Божевільний чи геній: Український поет ХХ ст. // Українське слово. – 1995.
9. Молода нація / Гол. редактор Олег Проценко. – К.: Смолоскип, 1999. – 326с.
10. Осьмачка Т. Ротонда душогубців / Т. Осьмачка. - Торонто, 1963.
11. Слабошпицький М. Поет із пекла (Тодось Осьмачка) /

М. Слабошпицький. – К.: Ярославів Вал, 2003.

12. Слоньовська О. Слід невловимого Протея. / О. Слоньовська. - Івано-Франківськ. Плай – Коломия: Вік, 2007. – 688с.
13. Усі українські письменники. / Упорядники Ю.І. Хізова,

В.В. Щоголева. – Харків: Торсінг Плюс, 2007. – 384с.

14. Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. У 3-х т. Т 1. / Ю. Шерех. – Харків: Фоліо, 1998. – 607с.
15. Sacrum і Біблія в українській літературі. / Ігор Набитович. – Lublin: Ingvarr, 2008. – 812s.