Античні мотиви у поезії Середньовіччя (на прикладі поезії вагантів)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. АНТИЧНІ  ЗАПОЗИЧЕННЯ В ПОЕЗІЇ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 

У Середні віки поезія стає королевою європейської словесності. Час прози ще не настав, адже навіть літописи складали тоді у віршованій формі. Поетичне слово лунало в ті часи всюди – і в храмі, і в лицарському замку, і на міській ярмарковій площі, і в колі хліборобів. У піснях люди згадували про славетних богатирів, про любов, весну, працю, про сумні й веселі події людського життя. Проте вже у ХІІст. починається розквіт ліричної поезії, народженої у Провансі, на півдні Франції, спричиненої піднесенням рицарської культури. Куртуазна поезія починається з культу прекрасної Дами, з творів провансальських трубадурів, що фактично повстали проти аскетизму середньовічної моралі. За трубадурами слідують поети інших країн Європи, зокрема, міннезенгери ( «співці кохання» ) в Німеччині. Проте уявлення про ліричну поезію середніх віків було б далеко неповним, якби залишилося поза увагою таке цікаве й унікальне явище, як латиномовна поезія вагантів.

 

2.1 Тематика  і стиль літературних творів

 

У формах своєї ліричної і дидактичної  поезії ваганти тісно пов’язані  з вченою латинською поезією каролінгської епохи. Це яскраво виражається у їх тонічному  віршуванні, в римі, лексиці, образах  і стилістичних прикрасах. Також з латинською поезією раннього християнства й античного світу, зокрема, «Піснями пісень». Велике значення для любовної лірики вагантів мала також поетична творчість античних класиків – Овідія («Ars amatoria») та поезія Горація і Ювенала.

Тематика вагантської поезії надзвичайно різноманітна. Як і в усієї середньовічної культури, у латинської середньовічної поезії були дві традиції – античність і християнство. Говорячи про античні запозичення, можна помітити їх тематичну схожість з вагантами, поділивши лірику останніх на тематичні цикли:

► Про життєві обставини, турботи;

► Про їх ставлення до земної і небесної влади;

► Про безтурботне життя, гуляння, вино; [ 5, 452 c.]

 Отже, помітно, що  голіарди  черпали сюжети своєї  лірики з античності. У деяких віршах ваганти використовують традиції народної сміхової культури, створюючи їх за принципом зображення життєвих явищ «навиворіт».

Своїми коренями вагантська лірика сягає античної анакреонтичної поезії. Вона була добре відома вагантам, але вони внесли в цей класичний жанр своє світосприйняття, свій зміст, свою художню образну систему і свої віршовані ритми. Тому лірика вагантів і стала оригінальним і видатним літературним явищем, що справило вплив на практику створення подібних творів у багатьох національних літературах.

Писали вони і на замовлення високопоставлених покровителів хвалебні словослів’я, релігійні пісні (за які добре платили), в інших віршах прославляли свою свободу, шинковий розгул. Як і античні герої, ваганти були захоплені земними радощами, красою природи. Що до міфічних персонажей, і їх місця в поезії, голіарди прославляли у своїх творах Флору, Бахуса, Венеру, яких вважали символом радощів, тілесних насолод, веселих розваг у колі друзів та подруг. Вони були завжди готові прославляти щедрі дари природи, оспівувати тілесну любов, піднесеність від вина, азартних ігор. Уславлення вище зазначених героїв античного сюжету набувало дещо демонстративного характеру.

У їх творах розкривається психологічний образ ваганта, в якому передусім виявляються і підкреслюються привабливі риси, які і зробили його позитивним героєм історичних легенд і віддань. [ 12 ] Звичайно, вагант бував і засмучений, і засмучуваний, але – і це підтверджує тематика вагантської лірики – у нього, як і у багатьох античних героїв, переважав гарний настрій, що дозволяв йому радіти усьому хорошому, що він бачив, випробовував і що зустрічалося йому на шляху. Він був молодий, повний сил, вірив в майбутнє, і такий настрій для нього був цілком природним.

 Вагант радіє своїй  свободі, тому найпопулярніший епітет у їх ліриці – «вільний» :      

 «...То свершают свой обряд

 вольные ваганты...

 Жизнь на свете хороша,

 коль душа свободна,

 а свободная душа

 Господу угодна…»

 

Він радіє весні…

« …Из-за леса, из-за гор

 свет весенний хлынул,

 словно кто-то створки штор

 на небе раздвинул.

 Затрещал на речке лед,

 зазвенело поле:

 по земле весна идет

 в светлом ореоле…» [ 4, 21 c.]

 

       … літу і  красі природи:

 «…Ну, здравствуй, дорогое лето!

 Ты пышной зеленью одето.

 Пестреют на поле цветы

 необычайной красоты,

 и целый день в лесу  тенистом

 я внемлю птичьим пересвистам…» [ 4, 58 c.]

Отже, вагант, як і типовий міфологічний герой, життєрадісний, безтурботний, радіє красі природи та вважає себе вільним у своїх бажаннях.             Лірика вагантів, в якій, мабуть, найпоширенішим жанром є пісня, по своєму настрою і пафосу має яскраво виражений гедоністичний і епікурейський характер. Вона оспівує прості, звичайні, життєві людські радощі, насолода якими так само природно, як саме життя. Один з вагантських віршів радить:

«...по законам естества

надо жить на свете,

плоть и дух не изнурять,

сидя на диете,

чтобы к немощной тоске

не попасться в сети…» [ 4 c. 35]

Переважають в ліриці вагантів любовна тема і викривальна сатира. На тлі пейзажу розгортається любовний сюжет. Помічаємо наступну запозиченість з античності – віра в Богів, як творців всього. Любов малюється, як закон природи і Бога, вона насилається на людину зверху, часто проти його волі, проти його розуму, примушує виносити внутрішню боротьбу («Розум і пристрасть»), примушує страждати від безмовності або мучитися від ревнощів, – «Дике немовля Амур, і вдача у нього непокірна. Але боротьба проти неї безнадійна». Відомий вергиліївський вислів «Усе перемагає любов, і ми підкоримося любові», міг би стояти епіграфом до усієї вагантської поезії. [ 8, 225 c. ]

У віршах помітний одноманітний ліричний сюжет: спершу поява красуні, потім благання героя до неї, потім (при повному розвитку сюжету) боротьба або мирне оволодіння дівчиною. Опис зовнішності красуні теж презентується традиційно: в нім переважають мотиви сяйва і світла (що підказали традицією релігійної поезії), описується вона в неодмінній послідовності усіх частою тіла з голови до ніг (овідіїєвська традиція), порівнюється вона з квіткою, зіркою, перлом, вогнем, магнітом, зорею, сонцем і т.д. Культ очікування і довготерпінні, характерний для трубадурської лірики, іноді з'являється і у вагантів, але рідко, їх любов більш глибока, а її емоційне забарвлення мажорніше – вагант – клірик чуттєвіший в любові, ніж трубадур – мирянин.

У витоків обох традицій був, звичайно, античний класик Овідій: його ars amandi, «наука любові», органічно включала і те, що могло бути названо ars serviendi, «наука служіння»: тільки довгим, не легким і, часом, принизливим залицянням за красунею, шляхом, проявивши в нім і доблесть, і вірність,  овідієвський  герой міг досягти бажаного.

Їхня любовна лірика часто пов’язана з картинами сільської природи: поети оспівують весну, пробудження природи. Весна і любов – давні фольклорні та  античні символи оновлення всього живого. Хоча любовна лірика вагантів часто відзначається зухвалістю і бешкетництвом, однак у ній нерідко звучить повага до дівочості і цнотливості. Героїнею в таких випадках виступає молода селянська дівчина – пастушка. У вірші «Пастораль» оповідається про зустріч з пастушкою серед чарівної природи:

«…Луг, зодітий в квіти й трави,

Вабив килимом яскравим,

Вітерець гуляв ласкавий – 

Сам Платон, сягнувши слави,

Тих красот не описав би

Стилосом правдивим…» [4, 49 c.]

Вплив античної поезії помітний  у міфологічних аксесуарах, таких як: згадування Венери

«…Жжет меня, – ответствую, –

 внутренняя рана,

 коей от Венеры  я

 уязвлвен нежданно.

 Нет мне в мире  снадобья,

 нету исцеленья,

 и к Венере – матери

 я взослал моленья

 Девица блаженная,

 будь же благосклонна,

 донеси мольбу мою

 до Венеры трона!...» [ 13 ]

 

Амура

«…Там не выглядел никто

 скучным и понурым.

 Каждый был весельчаком,

 каждый – балагуром.

 И амурчики, кружась

 над самим Амуром,

 улыбались нашим  двум

 девам белокурым…» [ 13 ]

Також в іменах дійових осіб в однойменних віршах  «Флора і Філліда» , «Сказання Епікура», «Про Вакха і про вино», «Храм венери» , «Орфей в пеклі» та ін. Ці, знайомі нам античні імена, є прикладом того,  що ваганти, бувши освіченими співцями, обізнаними в античній культу рурі, широко вкладали свої знання в поезію.

Запозичення з античності можна помітити в і в концепції кохання, і в образі коханої, які позбавлені типових для куртуазної лірики ремінісценцій феодальних відносин – куртуазне служіння дамі і які пройняті земною радістю тілесної насолоди.

«Античність» нерідко набувала крайнього вираження і відвертості сцен:

 «…Я скромна дівчина була,

Привітно-ніжною цвіла,

Пішла якось я на лужок

І зажадав мене дружок

Під лікоть взяв мене обліг,

Й до хащі прямо поволік

І з мене плаття там  здіймав

І білі рученьки ламав

І промовляв: «Дивись як десь

Всередині палаю весь!»

«Йдемо під липу, бо між віть

Сопілка там моя висить»,

Дійшли до дерева того,

Вже нетерплячка б’є  його.

Схилився наді мною: «Все!

Я зроблю жінкою тебе...»

Сорочку на мені підняв,

І мій замок псувати  став..» [ 4, 213 c.]

В такій поезії легко помітити розпусність  і любов до земного життя, до розваг та тілесних утіх, яку проповідували і міфологічні герої, і, відповідно, ваганти. Але тут присутня й одна із закономірностей куртуазного маньєризму – безпосередня і наглядна передача духу як народної простоти, так і вишуканої манерності.

Близька до них і слов’янська міфологія: Ярило тримає в одній руці квіти, в іншій – людський череп. Це нагадування про те, що треба жити «яро», пам’ятаючи про неминучу старість, коли людина вже не може пізнати ніяких насолод. Ваганти охоче приєднуються до такого світосприйняття:

«…Геть книжки виснажливі

Годі нам учитися!

Юні нерозважливій

Личить веселитися!

А до знань на схилі  віку

Можна причаститися!...»

Відлунням античної поезії є схильність вагантів до форм діалогічного обговорення казуїстики кохання (conflictus, certamen). Можна виявити ремінісценції античної поезії також в описах і в символіці природи у вагантів, що за яскравістю кольорів часто переважають весняні зачини куртуазної лірики; з іншого боку, в символіці природи у вагантів багато співпадінь з народною піснею, яка ,безумовно, вплинула на їх поезію. З мотивами кохання у ліриці вагантів поєднується мотив вина; саме з жанру застільних пісень вагантів пізніше склалися численні студентська пісня «Meun est propositum».

Проте було б помилково уявляти  собі вагантів, як юрбу розпусників. Їхня поезія має філософське підгрунтя, вона близька до позиції: «Випий келих насолоди до дна», що була притаманна ще давнім грекам. У поезії вагантів панував дух свободи, від якої, за словами Рабле, «швидше пахне вином, ніж єлеєм». У «Сповіді» Архіпіїт Кельнський, прославляючи  непутяще життя ваганта, заявляє, що радше воліє «померти в генделику, ніж у власному ліжку». [ 11 ] Зрозуміло, що в таких випадках переважає спосіб надання серйозним жанрам духовної словесності пародійного звучання. Звертаючись до поширеного в середні віки жанру диспутів, ваганти змушують звичайнісіньке вино сперечатися з пивом («Суперечка між Вакхом і пивом»). Подібна концепція існує також в східних вченнях на кшталт дзен – буддизму (вважається, що для того, аби піднятися в духовному розвитку, необхідно пізнати всі земні принади, аби далі не зосереджуватися на них підсвідомо).

Про стиль вагантських віршів можна сказати , що в нім два шари образних і фразеологічних ремінісценцій, один – з Біблії, інший – з античних поетів. У поетів «напівосвічених» переважають перші, у поетів утворених – другі; у недосвідчених авторів ці ремінісценції виглядають невмілими, у авторів досвідчених вони ефектно грають усіма смисловими асоціаціями їх першоджерела, даючи зрозуміти читачеві багато більше, ніж те, про що прямо говорить зміст їх слів. Саме ця асоціативна насиченість стилю вагантської поезії найважче утримується в перекладі і майже абсолютно пропадає для сучасного читача, який, звичайно, не зобов'язаний пам'ятати напам'ять ні біблейські, ні овідієвські тексти так, як пам'ятали їх середньовічні читачі і слухачі віршів. [ 5, 452 c.]