Балада як жанр англійської поезії (на матеріалі творчості поетів "озерної школи")

Так, в баладі «Скарги бідняків» у формі розгорненої відповіді на питання багача - співбесідника поета про те, на що ремствує бідний люд, автор виводить цілу галерею бідняків, вимушених в морозну холодну ніч просити милостиню у випадкових перехожих.

Кожен портрет в баладі строго індивідуалізується, побутові зарисовки правдиві, але картина убогості і безправ'я народу пом'якшена моралізаторською кінцівкою.

Сильніші критичні інтонації, направлені проти воєн, всю тяжкість яких несе простий народ, звучать у вірші «Бленхеймській бій». Як і в баладі «Скарги бідняків», оповідання від імені головного героя обрамлене тут питальною конструкцією. Діти просять діда розповісти про війну, чому вона почалася, в ім'я чого велася. У розповіді старого, який і для себе не знайшов відповіді на це питання, прихована іронія:

Добиться этого и сам

Я с малых лет не мог,

Но говорили все, что свет

Таких не видывал побед.

(Пер. А. Плещеева) [9, с. 170].

Розказуючи про війну, старий не приховує від внуків жахливих подробиць, пов'язаних з нею.

Сауті постійно зштовхує в баладі реальність і версію офіційної історіографії, причому іронічний баладний рефрен «Мир не видал побед славней» контрастніше підкреслює антинародний характер війни, яку вела Англія спільно з Австрією проти Франції за іспанський спадок (у вірші йдеться про справжню історичну подію 1704 р.).

В іншому творі «Балада про старого Вільяма» Сауті роздумує про життя і смерть. Старого Вільяма не лякає смерть, він прожив гідно своє життя і ні про що не жалкує:

"Сын, я весел, - ответил старик, - и хочу,

Чтоб усвоил ты твердо вполне:

С юных дней я о Господе не забывал,

И Господь не забыл обо мне."

(Пер.Ю.Нестеренко) [2, с. 256].

На відміну від Вордсворта, що звертався до гострої соціальної проблематики сучасності, Сауті в баладах використовує переважно середньовічні сюжети. Причому характерно, що від народної балади Сауті сприйняв тільки форму. Такі «Суд божий над єпископом» (1799), «Талаба-руйнівник» (1801), «Прокляття Кехами» (1810), «Родерік, останній з готів» (1814) та ін. У баладі про жадібного єпископа, який під час голоду не тільки не поділився зерном з голодуючими, але скликав всіх прохачів в комору і підпалив їх, поет підкреслює перш за все морально-етичний зміст вчинку. За жорстокість єпископ поплатився смертю - відплата наздогнала його в неприступній рейнській башті:

Вдруг ворвались неизбежные звери;

Сыплются градом сквозь окна, сквозь двери,

Спереди, сзади, с боков, с высоты...

Что тут, епископ, почувствовал ты?

(Пер. С. Сухарева) [1, с. 150].

Як і Колрідж, Сауті акцентує увагу на чудовому, надприродному. У баладі «Варвік» («Сер Уїльям і Евін») показана похмура вбивця, що втопила в річці немовля. Совість персоніфікується у поета у вигляді Страховища, яке усюди бродить за злочинцем і не дає йому ніде спокою. У баладі «Про те, як одна старенька їхала на чорному коні удвох і хто сидів попереду» автор говорить про марновірства, глибоко укорінені в патріархальній селянській свідомості, але намагається захопити читача штучним нагнітанням драматизму. Використовуючи народний казковий мотив боротьби диявола за душу померлої, поет трактує це в містичному плані, малюючи натуралістичні подробиці торжества диявольської затії.

Щонайвищий творчий підйом Кольрідж пережив на початку свого літературного шляху напередодні видання "Ліричних балад». Ця, за виразом біографів, «пора чудес»(1797 – 1798) тривала на ділі менше року. 3а цей час Кольрідж створив «Оповідь про Старого Мореплавця», почав «Хана Кублу» і «Крістабель» [11].

Провідна поетична думка Кольріджа - про постійну присутність в житті нез'ясовного, таємничого, такого, що насилу піддається розуму. У «Оповіді про старого мореплавця», що складається з семи частин, оповідання ведеться незвичайним розповідачем - старим моряком, який зупинив хлопців, що йшли на весільний бенкет.

Старий моряк розказує, як одного разу, закінчивши вантаження, їх корабель пішов звичним курсом, і раптом налетів шквал:

Но вот настиг нас шторм, он был

Властителен и зол,

Он ветры встречные крутил

И к югу нас повел.

(Пер.Н.Гумильова) [1].

Шквал цей не просто шторм – метафізичне зло або помста, що наздоганяє людину, що порушила одвічний порядок в природі: моряк знічев'я убив альбатроса, що супроводжував, як завжди, судно в морі:

Старый Моряк, нарушая гостеприимство, убивает птицу, приносящую счастье:

Господь с тобой, Моряк седой,

Дрожишь ты, как в мороз!

Как смотришь ты? «Моей стрелой

Убит был Альбатрос»

(Пер.Н.Гумильова) [1].

За це стихія мстить всій команді, обрушуючись на корабель то вітром, то мертвим штилем, то холодом, то пекучою спекою.

Моряки приречені на болісну загибель головним чином від спраги, і якщо винуватець нещастя один залишається в живих, то лише для того, щоб понести особливу кару: все життя мучитися обтяжливими спогадами. І старого моряка невідступно переслідують страхітливі бачення, про яких він, щоб хоч якось полегшити собі душу, намагається повідати першому стрічному. Особливістю «Оповіді про старого мореплавця» є органічне поєднання реальних образів з фантастичними образами готичних романів. Саме тому твір справляє надзвичайно сильне враження. Старий моряк - це персоніфікована хвора совість людини, якій немає прощення. Використовуючи прийоми баладної форми, Колрідж для додання драматизму оповіданню часто вживає повтори (наприклад, одні і ті ж дієслова). Муки і страждання моряка набувають в баладі вселенського характеру, а сам він перетворюється на романтичного титана, покликаного страждати за всіх і гордо нести цей тягар самоти. Економно використана лексика розвиває уяву читача, примушує його домислювати за поета, домальовувати тільки що почату картину. Фантастичне і надумане в мелодиці і ритміці вірша переплітається з живими, розмовними інтонаціями, створюючи поетично примхливу і різноманітну романтичну атмосферу.

У фіналі «Оповіді про старого мореплавця» настирливо і безумовно звучить тема прощення тим, хто зуміє усвідомити свою вину перед природою, хто «полюбить всяку тварюку живу і всякий люд» і відновить тим самим порушену в світі рівновагу.

Вважається, що традиції народних балад Кольрідж розвиває і в двох інших баладах, опублікованих в збірці «Christabel and Other Poems» (1816) [10, с. 109]. Фрагмент «Кубла-Хана (54 віршовані рядки)» - це все, що зберіглося в пам'яті Кольріджа з тієї, що приснилася йому в наркотичному сні поеми - бачення, не менше 200-300 рядків. Прекрасний палац Кубла-Хана; «глибока романтична прірва», на дні якої, здається, здригається земля, даючи народження священній річці; патетична фігура жінки, яка в блідому світлі місяця закликає до себе свого коханця-демона; зловісні голоси, лунаючи в гуркоті водопаду, - голоси предків, пророкуючих Кубла-Хану війну; образ абіссінської дівчини, що грає на дульцимірі. Поет силою звуків спорудив у повітрі всі ті чудеса, які описані ним: і палац, і крижані печери:

В стране Ксанад благословенной

Дворец построил Кубла Хан,

Где Альф бежит, поток священный,

Сквозь мглу пещер гигантских, пенный,

Впадает в сонный океан.

(Пер. К. Бальмонта) [2, с. 187].

І, нарешті, уривок завершується образом самотнього поета-мага, від якого в ужасі відсахуються люди: «Бережися! Бережися його очей, що горять, його розкиданих кучерів! Замкніть його в потрійний круг і закрийте, в священному страху, очі - адже він куштував медяну росу і молока райського випив».

У цій картині магічного екстазу, де поет протистоїть смертним як грізний і могутній посланець неба, не можна не уловити відгомонів ідеалістичної естетики Кольріджа, згідно якої індивідуальний творчий акт художника аналогічний творчому акту Бога.

Зображаючи тріумф всемогутнього поета-мага, що творить власний прекрасний світ, Кольрідж як би намагався психологічно «відшкодувати» собі ту дійсну втрату «творчого духу Уяви», яка так його мучила.

Поет-маг викликає «священний жах» у всіх, хто його бачить. Але в самій містиці фінальних рядків, де фатальна самота поета предстає як свого роду магічне таїнство, відчувається хворобливий надрив, - вона народжена не упевненістю, а, навпаки, свідомістю своєї слабкості.

Фантастика, що вводиться романтиками в поетичний твір, проте, не є метою. Вона не тільки дозволяє зближувати романтичні балади з усною народною традицією, а є швидше засобом, завдяки якому стає можливим посилення драматичного звучання, ліричного і філософського осмислення віршів.

До іншої групи балад входять твори, в яких явно переважає ліричний початок. Основним предметом оповідання балад ліричного жанру є не епічна подія як така, а духовний світ героїв балад, авторське відношення до тих або інших явищ життя, яке передається за допомогою опису відчуттів героїв або певних подій. До таких романтичних балад можна перш за все віднести твори Вордсворта, хоча необхідно відзначити, що ліричного початок характерний і для двох інших груп романтичних балад [10, с. 123].

У передмові до другого видання збірки (1800 р.) Вордсворт пояснював, що вибрав сюжети і ситуації з простого сільського життя з метою показати, «яким чином наші ідеї і відчуття поєднуються і виявляються в стані збудження, коли вони викликані великими і простими емоціями, властивими людській природі». Йому це здавалося особливо важливим, тому що останнім часом він помічав, що з різних причин і в результаті сильних потрясінь, яким піддавалася вся країна, а також скупчення її населення у великих містах, людські душі зачерствіли і стали менш сприйнятливі до добра і краси. При цьому він прагнув розвинути у своїх читачів дар уяви і з цією метою говорив не про відвернуті речі, а про людей з плоті і крові і притому мовою, якою говорять вони самі: «Адже що таке поет? - вигукував Вордсворт і відповідав: - це людина, яка говорить з людьми» [20].

Передмова вилилася в свого роду літературний маніфест. Згідно Вордсворту, прості люди, не зіпсовані впливом міста, мають в собі справжні духовні скарби. З цими людьми і про цих людей і потрібно говорити поету. Хай умови їх життя скромні, їх духовний світ багатий.

Вордсворт бачить в сільському житті велике благо, тому що воно створює передумови для розквіту справжніх людських відчуттів, тобто самого важливого, що є на світі. На думку Вордсворта, потрібне лише деяке зусилля уяви, щоб зрозуміти цих людей, поставити себе на їх місце і засвоїти, що великі емоції не обов'язково породжуються великими подіями, навпаки, вони часто виникають як наслідок, здавалося б, буденних і навіть незначних обставин і фактів. Тому простолюдини не тільки самі здібні до творчості, але можуть надихнути і поета, передавши йому частину свого душевного багатства.

Вірш «Самотня жниця» (The Solitary Reaper) ще раз підтверджує, що Вордсворт може розповісти дуже багато про що.

У вірші мовиться про самотню сільську дівчину, яка співає, працюючи в полі. Вордсворт говорить про думки, які з'являються в його свідомості швидше у зв'язку з піснею дівчати, ніж з нею самою:

О чем же девушка поет,

Все заунывней и грустней?

О черных днях былых невзгод,

О битвах прежних дней,

Старинной песней хороня

Невзгоды нынешнего дня.

(Пер. Е. Зыковой) [4, с. 120].

Можна сказати, що це поема про асоціації і думки, розбуджених прекрасним голосом. Ряд цих асоціацій дуже широкий: вони проносяться над землею і морем, над пісками і водами з півдня на північ, від величезних континентів до крихітних загублених островів. Думці поета легко подорожують в часі і просторі, від старих часів до нашого сьогоднішньому дню. Пісня самотньої жниці знаходить відгук у слухача. Саме це Вордсворт вважав задачею поета - як «людина, що говорить з людьми» («а man speaking to men»), поет сполучає минуле, справжнє і майбутнє, говорить про те, «що було і буде» («has been, and may be again»).

Завершивши політ своєї уяви, Вордсворт повертається до своєї героїні. Але аналогії і асоціації, які будить її голос, перетворюють цю просту сільську дівчину в справжній поетичний образ: якщо вона може викликати емоції такого роду, то вона, дійсно, не є простим образом. Вордсворт підкреслює її самотність. Поет називає свій вірш «Самотня жниця», і вже в першій строфі цю назву підтверджує чотири рази, кожного разу новим синонімом («одинока», «самотня»). Дівчина, зайнята важкою і нудною роботою, співає свою пісню, і автор відчуває в ній інстинктивну любов до краси, що є характерною межею обдарованої натури. І читач розуміє це, тому що автор дає йому можливість побачити ту красу і багатство голосу і натури дівчини (це багатство настільки велике, що «the vale profound/is overflowing with the sound). Читач розуміє, що пісня дівчини дуже сумна. Дівчина, що «виливає душу» в музиці, ні на хвилину не покидаючи свою роботу, утілює в собі сміливість і хоробрість.

«Самотня жниця» написана баладною строфою (але розмір іноді варіюється). Кожна строфа складається з двох баладних строф: перша звичним римуванням (а в а в), друга розпадається на два куплети (d e d e).

Рядки всіх строф складаються з восьми складів, за винятком четвертого рядка, в якому в трьох випадках - 6, а в одному 7 складів.

Простота, варіативність і повторення дуже важливі, оскільки вони передають враження звучної пісні. Таким чином, Вордсворт успішно з'єднав думку і дію, простий факт і поетичні асоціації, музичну і наочну образність, простоту відчуття і стилю, витоки яких можна прослідкувати в народній баладі.

Вордсворт умів передати фарби, рухи, запахи, звуки природи, умів вдихнути в неї життя, примусити переживати, думати, говорити разом з людиною, ділити його горе і страждання. «Рядки, написані поблизу Тінтернського абатства», «Зозуля», «Як хмари самотньої тінь», «Серце моє тріумфує», «Тисове дерево», - це вірші, в яких назавжди відображені і прославлені прекрасні види Озерного краю. Тисове дерево, що самотньо підноситься серед зелених лугів, - символ історії рідних місць. З його гілок в середні віки воїни виготовляли лук для боротьби з готами і галлами. Поет прекрасно передає ритм руху вітру, колисання головок золотих нарцисів, той емоційний настрій, який викликає в душі автора відчуття радості і причетності до таємниць і могутності природи:

Как тучи одинокой тень

Блуждал я сумрачен и тих,

И вспомнил в тот счастливый день

Толпу нарциссов золотых,

В тени ветвей у синих вод

Они водили хоровод.

(Пер. А. Покидова) [5, с. 140].

Вордсворт розгортає в своїх баладах одну і ту ж тему. Це - тема краху вікових засад патріархального селянського життя і його трагічних наслідків: убогості, розпаду сімейних і суспільних зв'язків. Він показує зганьблене материнство: бездомних, помішаних жінок, мандруючих по великих дорогах, притискуючи до грудей голодних дітей. Він відтворює конфлікт батьків і дітей, породжених останньою, безнадійною спробою відстояти успадкований від прадідів клаптик землі і даровану їм незалежність, затримати або хоча б відстрочити неминучу капітуляцію перед убогістю («Майкл»).

Мрія про те, щоб його син володів спадковим клаптиком землі «вільно, як вітер», підтримує стоїчне терпіння в старому Майклові. Сім років, день за днем, він додає по каменю до стін кошари, яку задумав побудувати в долині Грінхед-Гілла. І ця незграбна споруда, якій судиться залишитися недобудованою, постає в уяві читача як символ сумної завзятості, з якою старий селянин, обплутаний боргами, покинутий негідним, безпутним сином:

… И многое кругом переменилось.

Но дуб, что рос пред домом их, и ныне

Шумит, и громоздится камней груда -

Развалины овечьего загона -

В ущелье Гринхед, где бурлит поток.

(Пер. Е. Зыковой) [4, с. 122].

Вордсворт глибоко проникає в психологію селянина, показуючи, як власницький інстинкт пересилює в ньому навіть найніжніші почуття. Герой балади «Остання із стада» (The Last of the Flock) з жахом признається самому собі, що, продаючи одну за другою своїх овець, щоб нагодувати голодну сім'ю, він відчуває, що з кожним днем все менше любить своїх дітей, тоді як кожна вівця, кожне ягня, з яким він розлучається, дорогі йому:

Все горше было их считать!

Вот их пятнадцать, десять, пять,

Их три, - уж близко до конца!

Ягненок, валух и овца...

(Пер. Е. Зыковой) [4, с. 124].

Щоб повніше відчути і зрозуміти значність ліричних балад Вордсворта, необхідно сприймати їх в сукупності, загалом в соціально-психологічному контексті.

Вордсворт пише не про окремих людей, не про випадкових долі. Він стає живописцем цілого класу Англії, готового зникнути в результаті грандіозного суспільно-економічного аграрного перевороту. У якійсь мірі Вордсворт і сам розумів, що саме в цьому коренилася своєрідність його ліричних балад.

Відчай дорослих, міцних чоловіків, що плачуть на великій дорозі, розлучаючись з останніми крихтами свого достатку і незалежності; безпорадна упертість людей похилого віку, за звичкою чіпляються за свою вже даремну, приречену працю; плач голодних дітей; горе юних дівчат, назавжди покидаючих мирний обжитий батьківський будинок, - все це складає емоційну вершину ліричних балад Вордсворта. І світ природи тут ще не протистоїть людям своєму величавому спокої, як це буде часто у пізнього Вордсворта, а живе разом з ним. Старий терен, понівечений зимовими завірюхами, схожий швидший на камінь, що обріс лишайником і мохом, ніж на дерево, видається символом трагічної долі нещасної Марти Рей (The Thorn).

… И сам я слышал с горных круч

Несчастной Марты причитанья;

И днем, и в тишине ночной

Под ясной блещущей луной

Проносятся рыданья.

(Пер. А. Сергеева) [2, с. 321].

У «Мріях бідної Сьюзен» (Poor Susan`s Dreams) пташка, що співає в клітці на розі лондонської вулиці, примушує Сьюзен перенестися в уяві в рідні гори, на пасовища, в хатину. Прощаючись з бідною Сьюзен, читач відчуває, що і вона, така ж полонянка у великій кам'яній клітці, ім'я якій -Лондон.

Саме усвідомлення «великих змін», що перевернули життя старого англійського села так само невблаганно, як чужий плуг, що переорав садибу старого Майкла, і народжувалося в тодішній поезії Вордсворта особливе, і світле, і сумне відчуття поетичної краси всього, пов'язаного з працею, побутом і душевним життям вчорашніх дрібних землевласників, які йшли в найми, в матроси або солдати, або старцювали по великих дорогах [16, с. 176].

Висновки до розділу 2

Отже, в 2 розділі, досліджуючи балади в контексті творчості поетів «озерної школи», ми відзначимо наступне:

Під англійською і шотландською баладою науковці розуміють лірико-епічну або лірико-драматичну розповідь, що має строфічну форму, призначену для співу, яка інколи супроводжувалася грою на музичних інструментах.

Розвиток баладних сюжетів йшов по двох основних напрямах: надзвичайно продуктивними виявилися сюжети героїко-історичного жанру; паралельно їм інтенсивно розвивалися сюжети, пов'язані з любовною тематикою. Насправді різкої грані між цими двома групами не було. Наприклад, героїчні і любовні сюжети часто перепліталися між собою в рамках однієї балади, вбирали в себе казкові фольклорні мотиви, трактувалися деколи в комічному ключі, отримували якісь специфічні риси, пов'язані з місцем зародження або побутування тієї або іншої балади, проте за межі двох названих сюжетно - тематичних груп народні англійські і шотландські балади ніколи не виходили. Поети-романтики, сприйнявши традицію усної народної поезії, прагнули визначити особливий шлях розвитку балади, розширюючи межі цього жанру.

Перший сумісний твір Вордсворта і Колріджа - збірка «Ліричні балади» (1798) намітив відмову від старих класистичних зразків і проголосив демократизацію проблематики, розширення тематичного діапазону, ломку системи віршування. Зображення народного побуту, повсякденної праці, розширення тематики поезії, збагачення поетичної мови за рахунок введення розмовної лексики, спрощення найпоетичнішої конструкції наблизили поетичний стиль до буденної мови, допомогли Вордсворту, Колріджу і Сауті переконливіше і правдивіше відобразити суперечності дійсності.

Вордсворт та його однодумці зуміли показати трагізм доль англійського селянства в період промислового перевороту. Вони акцентували увагу читача на психологічних наслідках всіх соціальних змін, що позначилися на етичному вигляді скромного трудівника. Поети «озерної школи» зіграли позитивну роль в історії англійської поезії: сформулювавши естетичні принципи нового романтичного мистецтва, ввівши нові категорії піднесеного, чутливого, оригінального, вони рішуче виступили проти класистичної поетики, що зжила себе, намітили шляхи зближення поезії з дійсністю за допомогою радикальної реформи мови і використовування багатющої національної поетичної традиції.

Висновки

Метою цієї роботи було практичне дослідження народних балад та пісень у творчості поетів «озерної школи».

Для досягнення поставленої мети були вирішені наступні завдання:

• охарактеризована історія виникнення та еволюція баладних жанрів;
• розглянуто основні цикли англо-шотландських балад, а також їх художні особливості;
• проаналізовано балади в творчості поетів «озерної школи»;
• проаналізовано розвиток жанру балади в творчості поетів-«лейкістів»; а також визначити художні особливості літературної балади початку XIX століття;
• охарактеризовано особливості форми і засобів художнього відображення балади у творчості поетів «озерної школи»;
• розкриті прийоми художнього відображення балади.

Балада, як лірико-епічний і лірико-драматичний жанр, отримує свій розвиток в творчості поетів «озерної школи». Романтичні балади, як і народні, можна розділити на декілька груп: балади, що ґрунтуються на історичних фактах і подіях, балади, розробляючи фантастичну тематику, і балади, в яких переважає ліричний початок. Взагалі ліричний початок домінує в творчості романтиків, тому ліризм часто вливається в оповідання. Поети «озерної школи» зверталися до старовинних переказів як джерелам, тому і в народній баладі, і в романтичній можна знайти їх зв'язок з легендами і оповідями.

Поети «озерної школи» епохи Романтизму розвивають в своїй творчості багато баладних традицій. В основному романтичні балади, як і народні, будуються навколо одного, часто трагічної події. Як експозиції у деяких баладах виступають інформування від імені автора, що вводять читача в курс подій, але найчастіше балади мають різкий початок. Дуже часто неясність і незрозумілість супроводжують баладу від початку до самого кінця. Хоча в якості висновку в деяких баладах іноді виступає узагальнюючий роздум автора, в більшості, автори не нав'язують читачу готові висновки, залишаючи його наодинці з собою, даючи можливість зробити свої власні висновки. Таким чином, образотворчо - оповідні балади ліричного характеру в цілому зберігають традиційну якість баладного жанру - фрагментарність викладу, коли оповідання втрачає свою плавність і розмірність. Саме фрагментарність виконує велику роль в посиленні драматичного елементу оповідання. Драматизм кожний з поетів - романтиків підкреслює по-своєму: Кольрідж - через таємничість, фантастичність і містицизм, Вордсворт - крізь драматизм сюжету і простоту мови, Скотт - через найточнішу стилізацію під старовинну народну баладу з використанням архаїзованої лексики, діалекту північних районів Англії і Шотландії, характерних для баладного жанру епітетів.

Як вже було сказано, поети «озерної школи» надавали велику увагу опису внутрішнього світу своїх героїв, їх душевних переживань. Дії і події у баладах як би націлені на виявлення духовних якостей героїв. Тому щоб додати своїм поемам більшої емоційності і експресивності автори використовують діалогічну форму оповідання, простоту мови і баладної техніки, архаїчні обороти народної поезії, численні повтори - всі ці стилістичні прийоми підсилюють драматичну напругу відчуттів читача.

У популярності балад їх розмір зіграв не останню роль. Цей розмір, що бере початок в слабо - тонічному віршуванні народних балад і змінений Кольріджем в його «Крістабелі», був відповідною формою для романтичної поеми, яка сильно залежала від характеру її сюжету. Щоб уникнути монотонності в балади вводилася ритмічна інверсія, в результаті чого з'являлися короткі рядки, які створювали паузи, але від цього аніскільки не страждала мелодика балад. Неможливо читати балади романтиків, не помітивши легкої музичності майже всіх їх поем.

Перетворившись в творчості поетів-романтиків, стилістика, образи, мотиви, сюжети як народної, так і літературної балади стали загальним надбанням англійської поезії. Баладна форма стала засобом втілення нових відчуттів і ідей, обробки нового матеріалу в творчості англійських поетів XIX - XX століть.

Використавши баладну форму, лейкісти трансформували цей жанр, поставивши розповідача в нові умови очевидця і учасника подій.

Зображення народного побуту, повсякденної праці, розширення тематики поезії, збагачення поетичної мови за рахунок введення розмовної лексики, спрощення найпоетичнішої конструкції наблизили поетичний стиль до буденної мови, допомогли Вордсворту, Колріджу і Сауті переконливіше і правдивіше відобразити суперечності дійсності. Сформулювавши естетичні принципи нового романтичного мистецтва, ввівши нові категорії піднесеного, чутливого, оригінального, вони рішуче виступили проти класистичної поетики, що зжила себе, намітили шляхи зближення поезії з дійсністю за допомогою радикальної реформи мови і використовування багатющої національної поетичної традиції.

Звернення до народної творчості збагатило поезію новими образами і поставило перед англійськими письменниками і поетами нові задачі. При цьому раціональний момент, такий істотний для класичної поезії попереднього сторіччя, до певної міри відсунувся на задній план, а разом з ним і колишні методи зображення людини.