Діячі української культури та науки у боротьбі проти утисків української мови царизмом

 

"Діячі української  культури та науки у боротьбі  проти утисків української мови  царизмом"

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП……………………………………………………………………………..…3

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА МОВНОЇ СИТУАЦІЇ В ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ………………………………………………………………………………...6

1. Стан і становище української літературної мови у ХІХ – на початку ХХ століття. Документи про заборону української мови………………………………...6
2. Валуєвський циркуляр – таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії……………………………………………………………………..12
3. Емський указ: витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком………………………………………………………………...15

РОЗДІЛ 2. БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПРОТИ УТИСКІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ІІ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ……….18

1. Спроби утвердження української мови в освіті у ХІХ столітті…………..18
2. Українські діячі культури і науки в боротьбі за українську мову та розширення сфер вжитку рідної мови…………………………………………….22
3. Мовознавча діяльність Б. Грінченка……………………………………..33

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….40

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність курсової роботи полягає у потребі дослідити явище лінгвоциду, наслідки якого ще не є достатньо вивченими. Сучасне українське суспільство не знає усієї нищівної сили лінгвоциду української мови і його згубного впливу на національну культуру. Актуальною залишається потреба, дослідивши це, подолати шкідливий вплив наслідків і рецидиви залишків лінгвоциду у сучасному українському суспільстві.

Сфери використання української літературної мови в ці періоди були максимально звужені, внаслідок чого послаблюються основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмуються або зовсім припиняються процеси вироблення й унормування національної української літературної мови.

Послідовно від початку ХІХ століття в українських школах впроваджують російську систему освіти.

Чорною сторінкою в історії української мови стали Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.). На основі Валуєвського циркуляру з’явився ,,Указ Синоду духовним цензурним комітетам”, що мав силу закону. Цей документ містив спеціальну заборону щодо релігійної тематики в українській художній літературі. Було заборонено не тільки українські переклади Біблії та інших конфесійних текстів, а й будь-які видання цією мовою, пов’язані з релігією. Згідно з Емським указом заборонялося друкувати українською мовою будь-які книги і навіть тексти до нот, ставити театральні вистави, ввозити з-за кордону українські видання.

Емський указ істотно обмежував розвиток української культури, забороняв українську науку, освіту, переклади та ін., стосувався також і театральної сфери, фактично заборонивши український театр. Емський указ не тільки гальмував розвиток української культури, освіти, науки, а й містив заборону світоглядного плану, ставлячи перешкоди формуванню в українців почуття їхнього національного усвідомлення через літературу, публіцистику, школу.

Заборона української літератури незалежно від її змісту, лише на мовному ґрунті, була унікальним явищем навіть за умов Російської імперії. Для контрасту можна згадати, що ніколи, навіть у час суворих антипольських репресій після повстання 1863 року, не припинялося друкування польських книг і газет. Пояснення цього феномена можна знайти в словах Каткова, який вказував на те, що з вибухом польської революції Росія у найгіршому випадку може втратити одну провінцію, а якщо виграє національний рух в Україні, то влучить у саме серце Росії. Тому, на його думку, усі сепаратистичні змагання українців повинні бути знищені. Цьому підпорядковувалася уся самодержавна російська політика щодо українців.

Через політичну ситуацію, в якій перебувала Україна з кінця XVII – ХХ ст., ця проблема тривалий час не могла досліджуватися у вітчизняному мовознавстві аж до проголошення України незалежною державою. Для процесу утвердження української мови як державної актуальним є дослідження питань історії української літературної мови як наукової дисципліни, що накопичує знання про історичний мовний розвиток, розкриває його закономірності, дозволяє в кінцевому результаті глибше пізнати історичний шлях української нації. Разом з іншими науками історичного спрямування вона опинилася серед тих галузей знання, в яких існує чимало ,,білих плям”, замовчаних персоналій, невідомих документів. Однією з таких ,,білих плям” є явище лінгвоциду, що супроводжувало історичний розвиток української мови майже чотири останні століття.

Питання історії української літературної мови досліджували історики української літературної мови, зокрема автори відповідного академічного курсу П. Плющ, В. Чапленко, Ю. Шевельов, О. Горбач, М. Жовтобрюх,                              П. Тимошенко, І. Білодід, П. Горецький, І. Огієнко, С. Єфремов, А. Животко,       П. Ковалів, В. Німчук, В. Русанівський, С. Єрмоленко, М. Степаненко та ін.

В останні роки, коли почалося переосмислення історичних та культурних національних процесів, в Україні з’явилися розвідки, в яких автори намагаються дати об’єктивну оцінку стану української мови (Я. Радевич-Винницький, В. Іванишин, В. Лизанчук, В. Статєєва).

За останній час зросла кількість науково-публіцистичних праць, статей про лінгвоцид української мови (Л. Мацько, Л. Масенко, І. Фаріон, В. Радчук,               В. Христенок та ін.)

Об’єктом дослідження є асиміляційна мовна політика царського уряду Росії щодо українства; становище і стан української мови та її проблеми у ХІХ – на початку ХХ століття.

Предметом дослідження є законодавчі та підзаконні акти царського уряду з питань мовної політики, і зокрема ті, що стосувалися української мови, звіти місцевих державних установ центральним і вищим органам державної влади, які характеризували процес реалізації цих законів на теренах України; громадянська позиція у мовному питанні діячів української науки і культури та українських громадських організацій.

Мета дослідження – дати ретроспективний критичний аналіз стану української мови у ХІХ – на початку ХХ ст., теоретично обґрунтувати причини виникнення явища лінгвоциду, його вплив на розвиток української мови та шляхи боротьби з ним, до яких вдавалася інтелігенція українського народу; формувати усвідомлене ставлення громадян до націєтворчої і державотворчої ролі мови.

Відповідно до поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

- навести характеристику мовної ситуації в ХІХ ст. - на початку ХХ ст.

- розкрити суть боротьби української інтелігенції проти утисків української мови в ІІ половині ХІХ ст. - на початку ХХ ст.

Структура курсової роботи: вступ, два розділи, висновки та список використаних джерел.

 

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА МОВНОЇ СИТУАЦІЇ В ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

 

1.1. Стан і становище української літературної мови у ХІХ – на початку ХХ століття. Документи про заборону української мови

 

Процес формування і становлення української мови, можливості її функціонування в усіх сферах життя, існування взагалі як мови окремої самобутньої нації характеризується в історії негативним явищем, яке отримало назву лінгвоцид (від лат. lingua – мова, caedere – знищення). Я.Радевич-Винницький в монографії "Україна: від мови до нації" подає таке визначення лінгвоциду: "Лінгвоцид – це свідома, цілеспрямована політика і суспільна практика панівної нації (її державних, релігійних, громадсько- політичних структур тощо),скерована на ліквідацію мови підлеглого народу з метою його денаціоналізації і асиміляції" [19, с. 187]. Основною і єдиною причиною явища лінгвоциду на українському ґрунті була втрата Україною своєї державності, а згодом і цілісності, внаслідок чого суспільне і культурне життя українського народу надовго виявилося пов'язаним з державотворчими процесами сусідніх націй, нерідко спрямованих на національну і мовну асиміляцію українців.

 Бездержавність України та  агресивна мовна політика держав-поневолювачів (Польщі, Росії, Австро-Угорщини) відповідним  чином відбилася на мові, позбавленій  функціонування у сферах комунікації, пов'язаних з діяльністю управлінського апарату, армії, фінансової системи, поліції, суду, школи, різних галузей науки тощо.  Українська мова за таких обставин набула некомплексного характеру, бо в ній не формувалися, а коли були сформовані, то поступово занепали, функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, виробничо-технічний, публіцистичний), не розширювалися або й зовсім не створювалися цілі пласти лексики і фразеології. Коли ж в окремі періоди послаблення національно-мовного гніту стилі і лексика української мови отримували певний розвиток, то вони здебільшого мали наслідувальний характер, оскільки копіювали відповідні ділянки і одиниці панівних державних мов (російської, польської, німецької, угорської, румунської). Це породило певне оцінне ставлення до української мови як до меншовартісної, вторинної, нерозвиненої.   

Лінгвоцид як процес цілеспрямованого нищення мови нації став гальмом в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ – ХІХ ст. існувала реальна загроза зникнення саме літературної української мови. Сфери використання української літературної мови в ці періоди були максимально звужені, внаслідок чого послаблюються основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмуються або зовсім припиняються процеси вироблення й унормування національної української літературної мови.

Послідовно від початку ХІХ століття в українських школах впроваджують російську систему освіти. У 1807 році учитель Харківської гімназії Т. Селіванов писав: ,,Ми застали в училищах самого Харкова учителів, які спілкувалися з учнями виключно українською мовою; але ми, новоприбулі із семінарії вчителі, згідно з розпорядженням керівництва, зломили їх і привчили говорити російською” [13, с. 78].

В ХІХ ст. з появою "Енеїди" І. Котляревського починається новий період українського національного відродження, відновлюється процес активного творення української мови, яка усвідомлюється як окрема самобутня мова української нації. Але царський уряд Російської імперії не полишає своїх планів і продовжує здійснювати політику національної, культурної і мовної асиміляції українців.

З другої половини ХІХ ст. українці в межах власної етнічної території розселення, що перебувала в складі двох найбільших з тогочасних європейських імперій   Російської та Австрійської – мали неоднакові умови для свого суспільно-політичного та культурного розвитку. Користуючись перевагами конституційно-парламентського устрою, наддністрянські українці, мали законодавчі гарантії прав української мови (хоча чимало правових норм було записано у вигляді декларацій і не підкріплялися механізмом введення в дію). У цей же період наддніпрянські українці проживали в умовах Російської абсолютної монархії, яка до того ж, сповідувала доктрину триєдиної російської («русской») нації, з якої логічно випливало невизнання окремої української національності [14, с. 480], відтак – й невизнання української мови.

Документи та дії влади щодо заборони української мови у ХІХ – на початку ХХ століття [4].

1833 р. – московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами.

1834 р. – заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”.

1839 р. – ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованій Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.

1847 р. – розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».

1847-1857 рр. – десятирічна солдатська каторга із «забороною малювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка.

1853 р. – покалічено видання «Літопису» Граб'янки.

1862 р. – закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для дорослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».

1863 р. – циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1864 р. – прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.

1870 р. – роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».

1874 р. – в Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.

1876 р. – імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.

1876-1880 р.р. – українських учених та педагогів М. Драгоманова,                        П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького – лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.

1881 р. – заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.