Діячі української культури та науки у боротьбі проти утисків української мови царизмом

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Маніфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

Вперше повний текст указу за журналом Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды було оприлюднено у книжці                     Ф. Савченка «Заборона українства 1876 р.» сторінки 381-383.

В 1896-1900 роках Київський цензурний комітет щорічно забороняв не менше, ніж 15 % українських видань, що суттєво перевищувало заборону щодо видань іншими мовами, там ця заборона стосувалася 1-2 %.

Не випадковими були царські репресії проти Галичини, коли її було зайнято 1914 року російськими військами. Адже після валуєвської заборони 1863 року, а особливо після заборони емської, Галичина, яка була в складі значно ліберальнішої Австрійської імперії, стала своєрідним “українським П’ємонтом”.

Практично всі українські письменники з Наддніпрянщини друкувалися здебільшого тут. Тут існували легальні українські організації, тут міг вільно розвиватися український театр і врешті-решт, що було абсолютно немислимо, українські форми політичного життя. Невипадково чиновники дуже ретельно стежили за тим, аби заборона про перевезення українських видань з Галичини в імперію дотримувалася.

Емська заборона відіграла фатальну роль в українському житті. Невипадково М. Грушевський присвятив її роковинам статтю з промовистою назвою “Ганебної пам’яті” [7].

Сама наявність емської заборони є прекрасною відповіддю тим, хто й сьогодні намагається вибудовувати ідилічні схеми про благотворний вплив великоруської культури на українців. Українцям було дуже важко вижити за умов такого «благотворного» впливу.

РОЗДІЛ 2. БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПРОТИ УТИСКІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ІІ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

2.1. Спроби утвердження української мови в освіті у ХІХ столітті

Українські культурні діячі розуміли важливість освіти рідної для народу мовою. Всупереч існуючим заборонам українські підручники, передусім для початкової школи, все ж виходили. Перші букварі українською мовою з'явились в середині ХІХ ст. Першим став підручник О. Духновича "Книжица читальная для начинающих" 1847 р. На сході України першим рідномовним підручником стала "Граматка П. Куліша" 1847 р. Обидва букварі  – і Духновича (в Угорщині), і Куліша (в царській Росії) – були заборонені владою.

Виразні спроби викладати українською мовою в школі вперше зробили в 60-ті роки ХІХ ст. на Наддніпрянщині, використавши ліберальні політику уряду, що існувала на початку царювання Олесандра ІІ. Ідейно-педагогічну атмосферу, сприятливу для цього руху, створили видатні педагоги ХІХ ст. – Вессель, К. Ушинський, барон Корф, Пирогов, який працював на Україні як попечитель Київської шкільної округи. Ці педагоги висунули ідею навчання рідною мовою для нормального розвитку дитини. Вессель 1863 р. писав: "Обучать его (ребенка) не на родном языке, хотя бы и самом близком и сродном, значит извращать самостоятельное умственное развитие народа, извращать всю его духовную природу". К. Ушинський писав про російську школу на Україні так: "Во-первых, такая школа гораздо ниже народа; что значит она со своей сотней плохо заученых слов перед тою безконечно-глубокою, живою и полною речью, которую выработал и выстрадал себе народ в продолжение тысячелетий? Во-вторых, такая школа безсильна, потому что она не строит развития дитяти на единственной и плодотворной душевной почве – на родной речи и на отразившемся в ней народном чувстве; в-третьих, такая школа безполезна: ребенок не только входит в нее из сферы совершенно чужой, но и выходит из нее в ту же чужую ей сферу" [27, с. 245].

Особливо активно працювали над впровадженням української мови в сферу освіти Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов,                        О. Кониський, М. Максимович, Б. Грінченко. М. Костомаров написав і опублікував дві статті на теми про навчання українською мовою, почав збір коштів на видання шкільних українських підручників та літератури для народу і видав декілька книг. У своїх статтях вимогу навчання українською мовою Костомаров обгрунтовував потребою поширювати серед народу наукові знання, тому що рідна мова – "удобнейшая и легчайшая форма передачи и выражения мысли" [цит. за 18]. Він визначив такий список предметів для викладання українською мовою: релігія, арифметика, космографія, географія, граматика рідної мови, права і обов'язки громадян.

М. Драгоманов 1866 р. видає статтю "О педагогическомъ значеніи малорусского языка", а в "Громаді" друкує велику розвідку "Народні школи", в якій всебічно обгрунтовував потребу української школи: "До такого лиха з школами, спільного по всій Росії, у нас на Україні прикладається ще своє особливе. У нас із самого початку учать мовою чужою, по книгах, що не пригнані до нашого краю й життя. Це лихо таке, котре тягнеться десятки років і само по собі може поставити наш народ позаду трохи не всіх народів у царстві Руськім" [цит. за 18].

Про нагальну потребу навчати дітей рідною мовою пише Б. Грінченко у своїй праці "На беспросветном пути". Він розглядає в критичному плані аргументи, спрямовані проти української освіти, та, спираючись на праці відомих європейських педагогів, учених-мовознавців, філософів доводить необхідність української школи. Виступаючи проти тих, хто твердив, що українська мова – не самостійна, а діалект російської, тому не варто підтримувати використання діалекту в сфері освіти, Б. Грінченко зауважує, що оскільки точного розмежування мовою та наріччям не існувало, то українську мову, як і інші мови, слід вважати самостійною мовою, а не діалектом, уже на тій підставі, що вона має літературні форму, а для проблеми рідномовної освіти це питання не має принципового значення: "Ведь дело не в том, – зауважує автор, – язык это или наречие, а лишь в том, что он является для наших детей родным, а значит наиболее понятным и единственно поэтому природным для такого обучения, при котором мысль может правильно развиваться и правильно действовать, без чего нет и быть не может истинного воспитания и просвещения…" [цит. за 18].

Щоб переконати тих, хто вважав українську мову діалектом російської, Б.Грінченко наводить міркування західно-європейських педагогів, мовознавців А. Дістерверга, А. Ріхтера, Г. Бургвардта, Бреаля про необхідність проводити початкове навчання дітей навіть місцевими діалектами.

Відомий німецький педагог А. Дістерверг підкреслював: "Привязать человека к местной родине, научить его не только познавать эту родину, но и воодушевить его любовью к ней, к ее свойствам и особенностям вовсе не значит покровительствовать провинциальной узости, а напротив укрепить корни его силы. Корни эти заключаются в почве его Родины, в особенностях его земляков, в их истории, языке" [цит. за 18].

Необхідність використання української мови в школі висловлювали і педагоги-практики: викладачі Київської шкільної округи, педагогічна рада другої Київської гімназії, директор Житомирської гімназії та інші. Але практично це здійснене було тільки в недільних школах, що масово почали з'являтись по всій Росії, а пізніше і на Україні. Найперша така школа була організована в Києві 1859 р. Звичайно, не всі недільні школи на Україні викладали українською мовою. В багатьох випадках це було предметом боротьби, найгірше, що серед самих українців не було тоді єдності у погляді на цю справу.

У зв'язку з шкільними потребами поступово почали з'являтись різні підручники українською мовою: "Катехизис" Опатовича, 1856р.; "Азбука Золотова для южно-русского края", Полтава 1861 р.; "Букварь южно-русскій"        Т. Шевченка, 1861 р.; "Українська абетка" М. Гатцука, Москва, 1861 р.; "Граматка" П. Куліша, 1857-1861 р.р.; "Граматка" І. Деркача, Москва, 1861 р.; "Таблиці для початкового навчання грамоті" К.Шейковського; "Домашня наука – перші початки", М. Грещанковського, 1860 р., "Вищі початки", 1861 р.; "Арихметика, або щотниця" Д. Мороза, 1862 р.; "Арихметика, або щотниця"             О. Кониського, 1863 р., "Українські прописі", 1862 р.; "Оповідання з святого писання" С. Опатовича; "Життя святих" О. Гутиминського, 1863 р.

Але цей рух незабаром був припинений, бо недільні школи вже влітку 1862 р. заборонено, а крім того, й українська мова підпала під заборону                     П. Валуєва.

На початку 80-х років ХІХ ст. знову підняли питання про українську мову в школі Чернігівське земство, Київський губернатор, Київська дума. Але вбивство Олександра ІІ припинило ліберальні настрої. З цього часу проблема існування української школи на Східній Україні не розглядалася до початку ХХ століття.

Проте сприятливі умови для розвитку української школи настали в цей період в Галичині. Тут почало розвиватись українське шкільництво в усіх його формах – початкова школа, середня (гімназії), відкрили кафедри української мови та літератури при Львівському та Чернівецькому університетах.

З 1842 р. в Галичині з'являються перші шкільні видання українською мовою: "Букварь" та "Способъ борзо выучити читати" Йосафата Кобринського, 1852 р. "Руска читанка для низшої гімназії" В.Ковалевського, 1870 р. "Руска читанка для висшої гімназії" О. Барвінського, 1873 р. – переклад "Ботаніки", "Географії", 1879 р. "Руська читанка для низших клас середніх шкіл"                        Ю. Романчука, тоді ж виходять підручники з арифметики та географії                   О. Дейницького.

Утвердити українську мову в школі, створити українські підручники, поширити освіту серед народу було чи не головним завданням української інтелігенції ХІХ ст.

2.2. Українські діячі культури і науки в боротьбі за українську мову та розширення сфер вжитку рідної мови

Завдяки зусиллям представників свідомої національної інтелігенції вдалося відстояти в боротьбі з царським урядом право української мови на існування та подальший розвиток. Ще від часів Кирило-Мефодіївського братства розвиток української гуманітарної науки, літератури, мови був органічно пов'язаний, з національним рухом, усвідомлювався як його невід'ємна частина. На чолі національного руху стояли такі видатні діячі культури і науки, як М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І.Франко,               Б. Грінченко, М. Грушевський та інші. Актуальність боротьби за національно-культурну спадщину, рідну мову і власну літературу стимулювала широкий громадський інтерес до українознавчих наукових праць і досліджень.

Суспільно-політичне і культурне життя України ХІХ ст. свідчило про зростання національної свідомості, яка була одним із проявів інтенсифікації процесу консолідації української нації. За висловом І. Франка, в останньому 20-літті ХІХ ст. в Україні відбувався "регенераційний процес нації, що з важкого духовного і політичного пригноблення звільна, але постійно двигається до нормального життя" [25, с. 482].

Найрадикальнішу частину тогочасного українського суспільства становила інтелігенція, представники якої – професори університетів, викладачі гімназій, письменники, лікарі, земські діячі – почали згуртовано виступати в культурно-національному русі. В 1859 р. було засновано в Києві першу українську громаду, до складу якої у 1861 р. влилися учасники гуртка "хлопоманів" на чолі з В. Антоновичем та Т. Рильським. Майже одночасно виникли українські громади в Петербурзі, Чернігові, Одесі, Харкові. Основний зміст діяльності громадівців, спрямованої на відродження української нації, полягав у поширенні знань серед народу, в розвитку української мови, літератури, вивчення історії та етнографії.

На тому етапі це була надзвичайно важлива праця, бо через довголітній русифікаційний тиск над українською культурою і мовою, в межах Російської імперії нависла небезпека знищення. Ще з часів Петра І російський уряд планомірно втілював у життя ідею нівелювання української національної самобутності.

Незважаючи на величезні труднощі і перешкоди, розвиток української мови в другій половині ХІХ ст. йшов вперед. Найвиразнішою ознакою і найбільшим на той час досягненням було розширення українського культурного мововжитку. Це розширення було програмою діяльності всіх українських діячів того часу. Програму утвердження української мови висловив І. Нечуй-Левицький у статті "Сьогочасне літературне прямування" 1884 р.: "Україна буде і мусить домагатися права своєї національности, свого язика в усіх школах і в громадській жизні, в адміністрації, права вольної преси, права заводити усякі наукові і суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-прогресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна" [27, с. 237].

В ІІ половині ХІХ ст. завдяки діяльності українських культурних діячів, письменників, науковців, педагогів поступово охоплюються такі сфери мово вжитку [18]:

•   розширення і збагачення жанрів художньої літератури;
•   окремі спроби вживання української мови в навчальних закладах (земські, недільні школи);
•   театрально-сценічний вжиток;
•   преса і публіцистична література;
•   застосування в наукових працях і дослідженнях (переважно в Галичині та еміграції – М. Драгоманов);
•   окремі випадки побутового вживання в середовищі освічених людей.

Незважаючи на урядові переслідування, українська інтелігенція продовжує свою діяльність. В кінці 60-х років ХІХ ст. у Києві оформилася "Стара Громада" на чолі з професором Київського університету                                         В. Антоновичем, до неї входили: Б. Познанський, М. Зібер, М. Драгоманов, П.Житецький, О. Кістяковський, П. Чубинський, Т. Рильський, М.Старицький, Ф. Вовк, М. Лисенко. За прикладом Київської "Старої Громади" стали засновувати такі товариства в інших містах: Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Петербурзі. Громади ширили в народі національну свідомість, впливали на пресу, школи. У 1875 р. товариство придбало російську газету "Киевский Телеграф" і друкувало твори, статті, наукові дослідження, присвячені українським темам і проблемам.

В 1873 р. в Києві засновано Південно-західний відділ Російського географічного товариства. Видатні вчені та громадські діячі повели активну працю над вивченням України, її етнографії, історії, мови, економіки, збирали і видавали архівні матеріали, фольклор, заснували музей та бібліотеку. Наслідком цієї праці була серія капітальних видань: "Исторические песни малорусского народа" В. Антоновича і М. Драгоманова, збірка народних казок М. Драгоманова, чумацькі народні пісні Рудченка, монументальна праця                   П. Чубинського з етнографії Правобережної України.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути ці обмеження П. Куліш,                О. Кониський, М. Драгоманов та інші,  встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню україномовну пресу, а особливо газету "Правда", для поширення творів і досліджень, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Є. Скоропадської-Милорадович та підприємця В. Симиренка започатковане у Львові Літературне товариство імені Т. Г. Шевченка, яке стало центром українського національного руху.