Жанрові особливості водевіля І половини ХІХ століття в українській літературі

 

ЗМІСТ

 

Вступ…………………………………………………………..……………3

 

Розділ 1. Жанрова специфіка водевіля…………….…………..…………5

1.1. Зародження жанру…………………………………………….………5

1.2. Характерні риси водевіля…………………………………………….8

 

Розділ 2. Жанрові особливості  водевіля І половини ХІХ століття в українській літературі……………………………………………….…………..12

2.1. «Москаль-чарівник»   І. Котляревського – перший  український водевіль………………………………………………………………………….12

2.2. Традиції жанру водевіля  у творчості  Г. Квітки-Основ'яненка……17

 

Висновки…………………………………………………………………22

 

Список використаних джерел…………………………………………..25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Водевіль – характерний жанр для української літератури ХІХ століття, що поєднував здебільшого комічні колізії та інтриги з піснями й танцями. Цей своєрідний жанр, з’явившись у нашій драматургії в перших десятиліттях ХІХ ст., набуває в Україні неабиякої популярності й життєздатності.

Свого часу в студіях, присвячених іншим питанням, окремі аспекти жанру розглядали М.Петров, О.Барвінський, М.Сумцов, І.Франко, В.Перетц, М.Возняк, Д.Чижевський. Певна увага літературознавців до водевілю спостерігається також у дослідженнях О.Гончара, І.Давидової, Ю.Костюк, Л.Мороз, Ф.Пустової, М.Соломонова, О.Ставицького та інших, а чи не найрельєфніше про нього йдеться в монографіях Д.Антоновича “Триста років українського театру. 1619-1919” (Прага, 1925), В.Шубравського “Українська драматургія першої половини ХІХ століття” (К. 1958), П.Хропка “Історія української літератури (перше десятиріччя XIX століття)” (К., 1992). Як спеціальну працю з обраної теми можна розглядати книжку П.Перепелиці “Український водевіль”. Тут, зокрема в розділі “З історії українського водевілю”, автор спробував простежити шляхи розвитку та побутування жанру в нашій країні.

У працях Є. Нахліка «Творчість Івана Котляревського: замовчувані інтерпретації», Ю. Луцького «Драматургія  Г. Квітки-Основ'яненка,                  Н. Ткаченка, К. Ходосова  «Іван Котляревський у школі» також частково розглядається жанр водевіля у творчості  І. Котляревського та   Г. Квітки-Основ'яненка.

Більшість досліджень розглядають водевіль не спеціально, а в контексті досліджень інших драматичних жанрів (комедії, трагедії, різних модифікацій драми). В даній курсовій роботі ми намагалися детально розглянути водевіль як жанр в українській літературі. Це і визначає актуальність курсової роботи.

Мета дослідження – на основі аналізу водевілів І. Котляревського та  Г. Квітки-Основ'яненка виявити жанрові особливості водевіля в Україні у ХІХ столітті. Із вказаної мети випливають такі завдання:

• з’ясувати основні жанрові риси водевіля, його художню своєрідність як окремого різновиду малих форм драматургії;
• дослідити зародження українського водевіля, умови його формування та функціонування як жанру драматичного мистецтва;
• порівняти особливості жанру у водевілях І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка.

Об'єктом дослідження є творчість І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка.

Предметом дослідження є жанр водевіля у творчості І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка.

 У нашій роботі ми досліджуємо жанрові особливості водевіля на матеріалі п'єс І. Котляревського «Москаль-чарівник» та Г. Квітки-Основ'яненка «Бой-жінка».

Під час вирішення визначених завдань використовувались наступні методи дослідження: 1) історико-генетичний; 2) порівняльно-типологічний; 3) системний.

  Практичне значення дослідження полягає в тому, що одержані результати можна використовувати на заняттях з історії української літератури у вищих навчальних закладах і в загальноосвітніх школах.

   У відповідності до поставлених мети та конкретних завдань дослідження, визначено структуру роботи.  Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел, який складає  21 найменування. Загальний обсяг роботи складає 26 сторінок.

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

 

ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА  ВОДЕВІЛЯ

 

1.1. Зародження  жанру

У сучасному вітчизняному літературознавстві немає всебічно обґрунтованого визначення водевілю. Це особливо помітно в довідковій літературі, передусім – у різного плану словниках.

У літературознавчому словнику-довіднику подано таке визначення: «Водевіль – легка комедійна, переважно одноактна п'єса з анекдотичним сюжетом, виповнена динамічними діалогами, піснями, танцями» [9, с. 137].

Ще є таке визначення: водевіль – жанр легкої комедійної п'єси, в якій драматична дія поєднується з музикою, піснею-куплетом, танцями            [15, с. 320]. У книзі П. Перепелиці знаходимо, що водевіль – особливий різновид малої комедії, так званої легкої, що найбільше належить до музично-театрального жанру [18, с. 4].

Узагальнюючи ці визначення, можна сказати, що водевіль – п’єса легкого комедійного чи сатиричного змісту, в основу якої покладені театральні прийоми: перевдягання, приховування, випадкова чи умисна плутанина, обман унаслідок якого втілювалися веселі, кумедні непорозуміння з життя селян, переважає побутова тематика, танцювально-пісенна основа.

Вже наприкінці ХVIII ст. водевіль формується як окремий комедійний жанр драматургії і театру, а саме – як невелика п’єса (найчастіше одноактова). Жартівлива пісенька, яка не тільки самостійно функціонує, а й є структурним елементом п’єси – вже не конче притаманна йому ознака. Не обов’язковим стає й танцювальний елемент, навіть взагалі музичний супровід. Цією зовнішньою ознакою, яка, природно,  викликає й внутрішні, змістові трансформації, водевіль відрізняється  від оперети, що теж виникла й швидко розвинулася в ХІХ столітті.  

Назва водевілю виникла у Франції, але щодо її етимології існують дві версії. За першою з них, назва походить від «водевірів» - веселих пісень (куплетів з рефреном), які складав народний поет Нормандії Олів’є Баслен, що жив у долині річки Вір (Vau de Vire). За іншою версією, назва водевілю походить від міських пісень (voix de villе – міські голоси) [15, с. 321]. А сам термін “водевіль” уперше згадано в трактаті “Осудження бенкету” (1507).

У першій половині ХVІІІ століття водевілем іменували пісні-куплети з приспівом, що були частиною ярмаркових народних п'єс. Наприкінці ХVІІІ століття водевіль складається як драматичний жанр [15, с. 321].

У розвитку цієї жанрової форми величезне значення, на нашу думку, має те, що наприкінці ХVІІІ століття на батьківщині водевілю створюються спеціальні театри відповідного профілю. Так, 1792 р. в Парижі було навіть відкрито спеціальний театр, де здійснювалися вистави виключно водевілів. Водевіль набув права громадянства нарівні з такими жанрами, як драма, трагедія, хоч часто й ставився як додаток до серйозного жанру у виставі. Водевіль перестає бути самодіяльним безавторським твором, – він привертає до себе увагу талановитих письменників, які стали професійними творцями цього жанру.

Широке розповсюдження водевіля на початку ХІХ століття допомогло в боротьбі проти засилля у літературі і мистецтві напряму класицизму, пов'язаного з ідеологією панівних феодальних верхів, сприяло становленню комедії та розвитку пісенної національної культури. З водевілем бере початок і розвиток комедійного акторського мистецтва [18, с. 4].

У новій українській літературі водевіль постає на початку ХІХ століття, одночасно з російським. А втім, на думку вітчизняних дослідників, наш водевіль має значно глибше питоме коріння. В Україні водевіль має свої національні джерела, передусім – інтермедії [9, с. 137].

Водевіль в українській драматургії народжується шляхом "схрещення" "міщанської драми", російської комічної опери та традиції української інтермедії. Інтермедії, або інтерлюдії, набули поширення в українській драматургії з XVII – XVIII століття. Це жанр невеликої комічної п'єси або сцени, яку виконували між діями основної драми. Інтермедія виникає як фарсова вставка в містеріях XV століття, маючи на меті послабити емоційне напруження й розважити стомлених глядачів. Українська інтермедія відбилася в ляльковому театрі (вертеп), вплинула на подальше формування таких драматичних жанрів, як побутова комедія й водевіль [15, с. 320]. Інтермедії, що виникали як додатки до основних творів шкільної драматургії, слід вважати перехідною формою між народною і власне літературною драматургією.

Коріння російського й українського водевіля сягає також до жанру  невеликої комічної опери кінця  XVIII століття та джерел усної і народнопісенної творчості [18, с. 5].

Виникнення водевіля зумовлене розвитком народної театральної традиції, проникненням елементів такої театральної традиції  в українську драматургію. Він виник як жанр в українській драматургії цілком оригінальний і самобутній. В силу історичних обставин український водевіль змушений був живитися переважно життям села, простого народу. Звідси він брав гумор, комедійні стиуації, музичну і пісенну культуру, народні танці, етнографію [18, с. 14].

Становлення і розвиток українського водевіля, на відміну від російського, відбувався не шляхом переробок французьких п'єсок чи наповненням їх своїм національним змістом, а в процесі досить складної і своєрідної взаємодій інтермедій, вертепу, сатирико-гумористичних оповідань, байок і, безумовно, з урахуванням досвіду оригінальних російських водевілів Д. Ленського, П. Григор'єва, М. Некрасова,                     П. Каратигіна, Ф. Коні, П. Федорова [7, с. 150-151].

Український водевіль в залежності від різних періодів суспільно-політичного  життя на Україні та змін стильових  і художніх особливостей в українській літературі видозмінювався. Спочатку водевіль, торкаючись проблем народності, підкреслював високі почуття простих людей. Ранній же українській водевіль тлумачив народність у вузькому розумінні цього слова, у виявах рис етнографізму, підкресленні елементів побуту народного життя (звичаїв, одягу, пісенної культури тощо). Критичний реалізм другої половини ХІХ століття вніс суттєві зміни у водевіль щодо загострення характерів, наближення цього жанру до соціальної комедії [18, с. 12].

 

1.2. Характерні  риси водевіля

Для класичної форми водевіля є  характерними:

• невеликий обсяг п'єси та мала кількість дійових осіб;
• в основі п'єси – сюжет з анекдота, нескладного за темою, або цікава інтрига з гострими ситуаціями, що пов'язані з переодягненням персонажів, нагромадженням життєвих непорозумінь, випадковостей, в які потрапляють персонажі в родинному побуті або в колі своїх знайомих;
• дійові особи виступають як наївні люди і трохи диваки: вони щиро вірять  у  мниму складність і серйозність подій, що навколо них відбуваються;
• нехитрий вияв людських почуттів – скромний, без блиску і шику, характерних для оперети або жанру музичної комедії;
• уведення в драматургічну дію пісень-куплетів, нескладних танців та пританцівок (разом з музикою) як елементів, що зумовлені дією, змістом твору;
• спрощеність музичної фактури, пов'язаної з граціозними пісеньками, веселими куплетами, які спрямовані зі сцени до глядача, виконуючи функцію драматичних діалогів, а також музичним фіналом;
• наявність несподіваної розв'язки дії, часто не вмотивованої логічно попереднім розвитком подій у творі, уведення фарсових прийомів;
• дійова мова, пересипана приказками, прислів'ями, з уведенням у неї гри слів, з обов'язковим у фіналі звертанням до публіки [18, с. 5].

Характери і персонажі українських водевілів – це давно відомі і сформовані в інтермедіях та у вертепній драмі типи. Суспільний рівень конфлікту морально-побутовий, та й відбувається він у сфері життя вільного українського селянства. Ще яскравіше інтермедійно-національний характер українського водевілю виявляється в таких компонентах змісту і форми, як ситуації та сцени з народного життя, в умовах та мотивах дій людей названого класу. І вже зовсім специфічні мова персонажів, засоби вираження думки і настрою, ставлення до світу, фольклорні елементи.

Усе це повторюється за І. Котляревським як в оригінальних водевілях Г. Квітки- Основ'яненка «Бой-жінка», «От так ти москаля одури!», «Стецько, завербований в улани» та інші, так і в наслідуваннях Котляревського, як, наприклад, у «Жовнірі-чарівнику» І. Озаркевича. Особливо наочний зв'язок із інтермедіями мають водевілі батька М. Гоголя В. Гоголя-Яновського «Простак, или хитрость женщины, перехитреннпая солдатом» та «Собака-вівця», де, крім усього названого, вживаються інтермедійні прийоми: анекдотичний обман, підміна речей, швидка зміна настрою однієї і тієї ж людини [7, с. 151].