Жанрові особливості водевіля І половини ХІХ століття в українській літературі

Завдяки стильовому “перенизуванню” та взаємодії витворюється особлива жанрова повнота і повноцінність, оскільки, на нашу думку, саме стильовий синкретизм водевіля не дозволяє цьому жанрові української драматургії зберігати самодостатню комічну тональність на рівні тих естетичних категорій, що характеризують суто комічний пафос, а саме – на рівні конфлікту “низького” з “низьким”.

 

2.2. Традиції жанру  водевіля у творчості  Г.  Квітки-Основ'яненка

Традиції «Москаля-чарівника» відчуваються і в водевілі «Бой-жінка» (1829) Г. Квітки-Основ'яненка, який ще за життя автора з успіхом ставився на харківській сцені, а пізніше на сценах Петербурга та інших міст (опублікований лише 1893 р.). В ньому у фарсовій манері розробляється сюжет про «перевиховання» жартівливою й дотепною молодицею Настею свого «прибитого на цвіту» ревнивого чоловіка Потапа. Квітка першим в українській драматургії використав тут прийом перевдягання і невпізнання, дав зразок водевілю-інтриги. «Бой-жінка», як і інші українські водевілі першої половини XIX століття, має щасливу розв'язку, повчально-дидактичний фінал [5, с. 179].

На жанрову специфіку  твору вказує сам автор – «малорусская опера-водевиль в одном действии, взятая из простонародного рассказа». Дійсно, у водевілі використано фольклорні твори про кмітливих жінок  та їх чоловіків-дурнів. Селянка Настя  за допомогою брата – улана  Сумасвода провчає свого ревнивого  й не зовсім розумного чоловіка Потапа. Ряд комічних ситуацій, створених  автором, підкреслюють недолугість  цього селянина (збирання груш на вербі, ловля риби у грядці та ін.). Автор  вдало використовує прийом «перевдягання», «невпізнання», що відомі в світовій драматургії.

Сценічності водевіля сприяли  й жартівливі народні пісні: «Чи  я в полі не травиця була», «Ой  був собі колись Охрім», «Молодиця  Катерина моргає на мене», і різні  веселі куплети: «Іде улан по селу», «Буде дурень в мене знати», «Ой рятуйте, добрі люде», «Де ти, Насте, де голубко», «Мене по правді люблять всі», «Мати сина та при людях била», «В мене думка ось така», «Всяк жінку слухай і гляди».

Водевіль «Бой-жінка» написаний Квіткою на сміховому матеріалі і розрахований на веселе її сприйняття.  Драматург використовує чимало фразеологізмів, які допомагають чітко охарактеризувати персонажів:             «на цвіту прибитий» [18,  с. 59], «голову  проїв»  [18, с. 59],  «задам  хропака»               [18, с. 65], «неначе мухи до меду» [18, с. 66], «аж жижки трусяться»             [18, с. 67], «сидять у печінках» [18, с. 69], «світа не баче за сльозами»           [18, с. 71], «лізти у вічі» [18, с. 72], «трохи нема глузду»  [18, с. 74].

Мова персонажів урізноманітнена прислів'ями, приказками, примовками: «Мужика обніма, а на халагура морга» [18, с. 60]; «І в руський місяць не знайде» [18, с. 68]; «Їй пальця в рот не клади: і не почуєш, як відкусить» [18, с. 75]; «Людей слухай, а свій розум май»  [18, с. 71].  

 Першоосновою сюжету  про дурненького чоловіка та  його хитрющу жінку можна вважати  народні казки з подібним сюжетом, наприклад казку про Потапа та Пріську, надруковану М. Сумцовим у 1989 р. Але казка ця, цілком можливо, з'явилась як синтез кількох архаїчних мотивів одурення і, мабуть, сягає народних драматичних вистав.

У казку ввійшло кілька архаїчних сміхових моментів одурювання:        1) мотив одурювання неприродно наловленою рибою (з поля, лісу, дерева тощо). Жінка розкидає у зорану землю свіжу рибу так, щоб чоловік її знайшов і приніс додому, після чого риба з'їдається Пріською та її гостями, а чоловіка запевняють, що риба на полі не ловиться, і тому він оголошується дурнем; 2) мотив одурювання обрізаною косою. Потап, бажаючи помститися жінці, одрізає косу підставній особі - кумі. Вночі Пріська заміняє косу куми на кобилячий хвіст, одрізаний нею самою. І знову чоловік оголошується дурнем; 3) мотив втрати самосвідомості особистості. Потап починає вірити у своє божевілля, як його переконала жінка, і погоджується виконати нібито рекомендовані знахаркою чудодійні ліки: вирядившись у рядно, він іде по селу, дивуючи односельців і тим самим переконуючи їх у власному божевіллі зримо, тобто зовсім втрачає самоконтроль, довірившись дружині. Усі ці мотиви сміхового одурювання, які входять до складу анекдотичної казки, є найбільш давніми елементами народної сміхової культури.

Водевіль «Бой-жінка» Квітки включає усі мотиви одурювання, перераховані вище, та ще й додаються мотиви збирання груш на вербі, та удаваної солдацької служби, оглуплення через перевдягання (давнє травестійне начало). Потап у ситуації збору груш на вербі збільшує комізм давнього жарту виносом драбини, сваркою з жінкою на груші, вірою у можливість такого врожаю на вербі, смакуванням плодів і жадібністю. Інакше кажучи, Потап поводить себе подібно до народного сміхового стереотипу дурня, його дії у п'єсі постійно оцінюються з позиції здорового глузду, представником якого виступає його ж мати Одарка. Сміховий же дурень здатен на самооцінку, нехай абсурдну, але все ж - самостійну.

Коли на Потапа навалюється  каскад запаморочуючих обманів, його жінка  нарешті досягає бажаного: Потап  погоджується з власною глупотою і примиряється з нею як жорстокою  реальністю. Втрату самосвідомості особистістю автор змальовує як цілковиту покору героя, що справді межує з божевіллям.

Маючи на меті просвітити народ  і прилучити його до культури побуту, поведінки й художньої творчості вищих верств, Квітка перетворює народний сміховий стереотип дурня так, щоб у ньому акумулювалося все нерозвинене і недоброчинне, тобто все те, що письменник-просвітник вважав за необхідне витравляти з народної свідомості. Незважаючи на те, що народний сміховий стереотип дурня легко вичленовується у тексті, він все ж існує у новому освітленні. Під тиском просвітницьких настанов автора давній сміховий стереотип дурня виступає засобом виховного впливу на маси.

Потап сприймається оточуючими як недоумкуватий і простакуватий. Дивовижна слухняність його, яка  виникла після кількох оманливих  подій, спровокованих дружиною, пояснюється  також звичкою жити «у громаді», співвідносити свої вчинки з думкою оточуючих. У той самий час  Потап намагається нерозумно хитрувати, дурити, навіть бити свою жінку: він схильний до зведення дріб'язкових рахунків, до мізерної ницої помсти, до ревнощів, - тобто наділений тими характеристиками, які в народі завжди зустрічали осуд і осміяння. Будь-які спроби приховати ці недоліки сприяють ще більшому їх виявленню. Це склало допоміжний потенціал образу. У цьому його бурлескна гнучність, але саме ця його властивість дає можливість переосмислювати стереотип дурня на просвітницькій основі.

Втілюючись у літературну форму, народний сюжет про недоумкуватого Потапа та його хитру жінку Пріську збагачується додатковими смисловими відтінками. Потап, за задумом автора, втілює нерозвиненість, негнучкість селянського мислення, схильність до забобонів.

 Квітка-Основ'яненко не приховував походження сюжету п'єси «Бой-жінка». На всіх афішах того часу вказувалося, що сюжет запозичений з «простонародної оповіді», але він по-новому висвітлив архаїчні сміхові мотиви, зруйнував їх зсередини шляхом перенагромадження або занадто деталізованого опису. Письменник зацікавлений у демонстрації пробудження свідомості Потапа, ось чому в кінці відкривається правда і герой зраджує своє сміхове світосприйняття, бо повертається до здорового глузду. Та й увесь каскад комізмів заповнює сцену тільки з однією метою, - щоб пробудити його свідомість, до того ж - негайно.

Розв'язка твору морально-дидактична. П'єсу можна кваліфікувати як водевіль-інтригу [12, с. 22]. Як указує П. Хропко, твір «Бой-жінка» відомий у двох варіантах. В одному із них використані пісенні номери з «Наталки Полтавки» («Ой під вишнею, під черешнею», «Де згода в сімействі»). Окремі з них є нескладними переробками арій з п'єси І. Котляревського. В іншому варіанті таких моментів не спостерігається [19, с. 90].

Квітчин водевіль користувався успіхом і виставлявся на харківській  сцені, в Петербурзі та інших містах. Хоча на думку деяких дослідників, зокрема  Д. Чижевського, цей водевіль досить слабкий [20, с. 390].

Водевіль «Бой-жінка» Г. Квітки-Основ'яненка є продовженням традицій «Москаля-чарівника», саме в ньому автор вперше використовує прийоми перевдягання і невпізнання, що було дуже цікавим для глядача.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

     Становлення українського водевіля, закоріненого в наших вертепних та святкових дійствах, його еволюція протягом тривалого часу засвідчує, як нелегко здобував право на автономію цей жанр.   

Запропоноване визначення виходить саме з такої автономії, окреслюючи її в зіставленні та протиставленні з близькоспорідненими художніми явищами (музична комедія, оперета): водевіль – жанр комедійної драматургії, здебільшого на одну дію, фабульно-сюжетну основу якого становлять побутові колізії з гострою інтригою, вирішеною в анекдотичному ключі та з прямою дидактичною настановою або притчевим підтекстом. Додатковими (проте не конче неодмінними) елементами композиції водевіля виступають пісні, танці, обрядові дійства.

   Зазначені жанрові особливості водевіля сприяють органічному поєднанню в ньому естетичної, пізнавальної, виховної та розважальної функцій мистецтва; висміювання негативних явищ, споконвічних людських і суспільних вад відбувається у грі, святковому (карнавальному) дійстві, в оптимістичних життєствердних емоційних тональностях, в орієнтації на видовищність, сценічну привабливість, максимальний вияв акторського таланту.    

Зв’язок із традиційним для нашої культури піснеспівом, а також стильовий синкретизм, забезпечили неповторність і повноправність водевіля, його великий сценічний успіх на вітчизняних теренах та за межами України.

Концентруючи увагу на загальноетичних людських цінностях, український водевіль рівною мірою висвітлює гуманістичний контекст буття людини, подаючи при цьому історико-культурну етнохарактеристику буття народу. Персонажі українських водевілів великою мірою визначають тематичні та художні особливості жанру, його національну самобутність.

 

Найбільшого розвитку український водевіль набув у XIX ст. А сама історія українського водевіля започаткована «Москалем-чарівником» (1819)   І. Котляревського. Важливим джерелом для написання п’єси                             І. Котляревського "Москаль-чарівник" стала фольклорна основа, що виявляється  можливим довести в разі зіставлення кількох народних сюжетів із сюжетом п’єси. Незважаючи на деяку спорідненість із зразками попередньої літератури, «Москаль-чарівник» є самобутнім, оригінальним твором. Автор виводить переконливі постаті, породжені українською дійсністю ХІХ ст.

Традиції «Москаля-чарівника» відчуваються і в водевілі «Бой-жінка» (1829) Г. Квітки-Основ'яненка. На жанрову специфіку твору вказує сам автор – «малорусская опера-водевиль в одном действии, взятая из простонародного рассказа». Дійсно, у водевілі використано фольклорні твори про кмітливих жінок та їх чоловіків-дурнів.

Як бачимо,  водевілі «Москаль-чарівник» І. Котляревського та  «Бой-жінка» Г. Квітки-Основ'яненка побудовані на фольклорному матеріалі, в основі лежать анекдотичні сюжети, пов'язані з переодягненням персонажів, нагромадженням життєвих непорозумінь, випадковостей, в які потрапляють персонажі в родинному побуті або в колі своїх знайомих. Обидві п'єси невеликого обсягу, у них мала кількість дійових осіб. Дійові особи виступають як наївні і трохи дивакуваті люди, які щиро вірять у складність і серйозність подій, що навколо них відбуваються. Авторські настанови втілюються у дидактичному пафосі, притаманному цьому жанру, розважаючи глядачів, вони водночас і повчають їх. В драматургічну дію п'єс введено пісні-куплети, як елементи, що зумовлені дією, змістом твору. Музична фактура спрощена, пов'язана з граціозними пісеньками, веселими куплетами, які спрямовані зі сцени до глядача, виконуючи функцію драматичних діалогів, а також музичним фіналом. Мова персонажів афористична, численні прислів’я та приказки дають змогу розкрити і світорозуміння героїв, і комплекс моральних норм, що керує ними у вчинках, і орієнтацію на відповідне сприйняття аудиторії.

Як видається, естетичний, пізнавальний, дидактичний та розважальний потенціал українського водевіля аж ніяк не вичерпаний у ХІХ ст. Втім, його сценічне й екранне життя триває, і можна прогнозувати, що за ліпших історико-літературних та культурно-мистецьких умов, у синтезі з найсучаснішими художніми здобутками й технічними засобами оновлений, якісно модернізований водевіль увійде і в наступні століття.         

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Балагура Т.   Опера чи водевіль? : Урок-дослідження п'єси І.Котляревського "Москаль-чарівник" / Т. Балагура // Укр.мова й література в середніх школах,гімназіях,ліцеях та колегіумах. - 1999.-N3. - С.131-139.
2. Гончар О. Г. Просвітницький реалізм в українській літературі. Жанри та стилі. / О. Гончар. – К. : Наукова думка, 1980. – 175 с.
3. Єфремов С. О. Історія українського письменства / Худож. оформл.      В. М. Штогрина. – К. : Феміна, 1995. – 688 с.
4. Історія української літератури : (перша половина XIX століття): підруч. для студ. вищ. навч. закл. / С. І. Дігтяр [та ін.]. – К. : Вища шк., 1980. – 327 c.
5. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. Кн. І; Навч. посібник / За ред. М. Т. Яценка. – К. : Либідь, 1995. – 368 с.
6. Кирилюк Є. П. Живі традиції : І. Котляревський та укр. література /     Є. П. Кирилюк. – К. : Дніпро, 1969. – 350 c.
7. Козлов А.В. Українська дожовтнева драматургія: Еволюція Жанрів. /    А. Козлов. – К. : Вища школа, 1991. –
8. Котляревський І. Твори. – К. : Держ. вид-во худ. л-ри, 1963. – 344 с.
9. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром'яка,               Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 752 с.
10. Луцький Ю. Драматургія  Г. Квітки-Основ'яненка. / Ю. Луцький. – К., 1961. –
11. Нахлік Є. Творчість Івана Котляревського: Замовчувані інтерпретації. Дискусійні проблеми. Спроба нового прочитання. / Є. Нахлік. – Львів: Олір, 1994.
12. Немченко Г. В. Жанрові особливості української драматургії першої половини ХІХ ст. / Г. Немченко. – Херсон, Видавництво ХДПУ, 2002. – 32 с.
13. Новиков А. Григорій Квітка-Основ'яненко й український театр /           А. Новиков // Українська мова і література в школі. – 2009. – № 1. – С. 54-59.
14. Пустова Ф. Д. Жанрова еволюція української драматургії ХІХ ст. у дослідженнях І. Франка / Ф. Пустова // Розвиток жанрів в української драматургії – К. : Наукова думка, 1986. – 564 с.
15. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. Олександра Галича. – 4-те вид., стереотип. – К. : Либідь, 2008. – 488 с.
16. Творчість Івана Котляревського в контексті сучасної філології : зб. наук. пр. / редкол.: А. А. Бурячок (відп. ред.) та ін. - К. : Наук. думка, 1990. - 208 с.
17. Ткаченко Н., Ходосов К. Іван Котляревський у школі. / Н. Ткаченко. – К. : Рад.школа, 1977.
18. Український водевіль / Упор. П. П. Перепелиця. – К., 1965. – 169 c.
19. Хропко П. Драматургія першої половини ХІХ ст. / П. Хропко – К., 1972. –
20. Чижевський Д.І. Історія української літератури. / Д. Чижевський − К. : Академія, 2008. – 568 с.
21. Чопик Р. Квітка-і-Основ'яненко / Р. Чопик // Слово і час : наук. журн. - 2010. - № 4. - С. 46-56.