Людина в концепції Олександра Довженка та Івана Багряного

 

 

 

 

                    Міністерство науки і освіти України

               Національний транспортний університет

 

 

 

                      Кафедра теорії та історії  держави і права

 

 

 

 

                                                Реферат

                                       (наукова доповідь)

                       з курсу «Сучасна українська література»

   на тему «Людина в концепції  Олександра Довженка та Івана  Багряного»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                            Виконала студентка групи ФП-І-1 Горбань Є.

                                            Перевірив Марич Сергій Миколайович.

 

 

 

 

 

 

 

                                             Київ 2010

                                            План

 

1. Вступ ………………………………………………………………..стр.1

 

2. Людина у концепції О. Довженка ……………………………….. стр. 5

 

3. Людина у концепції І.Багряного………………………………….. стр. 8

 

4. Висновок…………………………………………………………….стр. 11

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Вступ.

 

Світ подарував українській літературі багато надзвичайно талановитих письменників, кожен з яких збагатив нашу літературну скарбницю. Були і новатори, і просто надзвичайно обдаровані письменники. Але мова піде про двох, з одного боку схожих за стилем митців, а з іншого – зовсім різних. Митців, твори яких актуальні і в наш час. Це – Олександр Довженко та Іван Лозов'ягін, якого світ знає, як Івана Багряного.

 

Я вважаю, що спочатку варто зупинитись на загальній інформації про письменників.

 

Отже, спочатку мова піде про Олександра Петровича Довженка. Олександра Довженка знають і високо шанують у цілому світі, бо, як справжній геній, він належить усьому людству.

Першим поетом кіно назвали його американці, Гомером XX століття — греки. Японці вважали, що найкращі їхні фільми створено під впливом українського режисера. Чарлі Чаплін, знаменитий американський актор і кінорежисер, вважав, що слов'янство дало світові в кінематографії одного митця — Олександра Довженка. Потужний талант митця, як коштовний діамант, виграє багатьма гранями. О. Довженко відомий світові як геніальний режисер, талановитий письменник, художник, філософ. Олександр Петрович є одним з основоположників національного кінематографа.

 

Якби здійснилося все те, про що він мріяв, яким би щасливим стало людство! Олександр Петрович - унікальна постать в iсторiї України. Доля надiлила його щедрим талантом: вiн умiв любити - Україну, її народ, своїх батькiв, природу, своїх дружин, творчiсть, лiтературу, кiно, живопис, будь-яку цiкаву творчу справу. Це наш i письменник, i кiнорежисер, i художник, i державна людина. Усе йому було пiд силу, на все його вистачало. За що б не взявся - i все виходило талановито. Вiн завжди мрiяв, жив активним громадським життям, любив нове, змiни, любив майбутнє.

 

Перейдемо до другого митця, до Івана Багряного.

Іван Багряний — одна з постатей української культури, цікавих перш за все своєю суперечливістю й “невкладанням” у звичні схеми. 1929 року молодий письменник книжкою “Ave Maria” (1929) започаткував український самвидав. Деякі дослідники вважають його найпопулярнішим письменником української еміграції. Романи “Тигролови” (1944) та “Сад Гетсиманський” (1950) перекладені багатьма європейськими мовами (загальний наклад “Тигроловів” тільки англійською мовою перевищив мільйон примірників), здобувши прихильні рецензії в десятках іноземних видань, серед яких такі, як “Нью-Йорк Таймз”, “Фіґаро Літерер” та ін. За той період, коли й читач у материковій Україні отримав змогу знову ознайомитися з його творами, за його творчістю був захищений ряд дисертацій; постать Багряного надихнула деяких діаспорних і місцевих митців на написання художніх творів.

 

Літературна критика недостатньо розв’язала проблему концептуального прочитання багрянівської спадщини. Одним із суттєвих моментів творчості письменника є ідея релігійних шукань, точніше — феномен “нової релігійності” (Д. Мережковський, М. Бердяєв), який становить конструент, себто концептуальний стрижень багатьох текстів письменника.

 

У 1920—1930-і роки творчість Багряного пролетарськими критиками — М. Доленґом, Б. Коваленком, І. Михайленком, О. Правдюком, І. Ярмолинським — була атестована негативно. Діаспорними літературознавцями Ю. Войчишин, В. Гришком, І. Качуровським, І. Костецьким, Г. Костюком, Ю. Лавріненком, Д. Нитченком, Р. Рахманним, Б. Романенчуком, О. Тарнавським, М. Шлемкевичем, Ю. Шерехом було здійснено спробу простудіювати багрянівську спадщину саме з естетико-ідеологічної позиції, проаналізувати художньо довершені тексти (“Людина біжить над прірвою” — 1948, “Сад Гетсиманський”) з огляду традиційної релігійності, встановивши у їх “проявлених” (Р. Барт) пластах наявність розвинутих релігійних первнів. Автори літературознавчих праць про І. Багряного, які з’явилися в Україні після 1990 року (О. Астаф’єв, М. Жулинський, М. Ільницький, О. Ковальчук, Т. Марцинюк, З. Савченко, Н. Сологуб, М. Сподарець, Л. Череватенко, О. Шугай), визначили місце й значення Багряного в прозовій традиції “романтики вітаїзму” першої половини ХХ століття, вивчили проблематику та жанрово-стильову своєрідність багрянівської прози, запропонували системне дослідження довоєнного періоду біографії митця. Текст “Сад Гетсиманський” був розглянутий на рівні метафізичної проблематики, жанру, біблійних образів і символіки. У такий спосіб, релігійний елемент багрянівської спадщини з різних причин постав об’єктом спеціальної уваги літературної критики тільки в діаспорі, і навіть там не було оприлюднено спеціальних досліджень із цього питання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Коротко описавши письменників, хочу перейти до теми твору: до концепції людини у кожного них.

    2. Людина у  концепції О. Довженка

Я хочу жити на Вкраїні, щоб не було зі мною

Хай навіть скоротять мені недовгі вже мої літа,    

 я хочу  жити на Вкраїні.    

Нехай зневага і зло людське круг мене     

хай .кличуть мене ворогом народу    

 безсоромні  й жорстокі службовці – людожери,     

якщо їм треба так.     

 Я України  син, України.

 

    Довженко О.Щоденник 21.ХІ. 62

 

    З цих рядків щоденника, які звучать як голос серця, можна розпочати свою роботу з дослідження творчості людини багатогранного таланту: режисера, прозаїка, драматурга, публіциста, художника, невтомного громадського діяча О. Довженка. Для дослідження  обрана лише одна тема творчості письменника, тема найяскравіша, бо проходить через всі твори Довженка “Національна краса, сила духу і велич українського народу.” Довженко в дійсності є “велетнем національного духу”, бо зміг витримати всі випробування і не зломитись, не втратити віри в свій народ в його велич.

Творчо засвоївши народне світобачення, традиції своїх геніальних попередників, Олександр Довженко відкриває нову сторінку в світовому мистецтві. Письменник знаходить світове визнання, отримує велику кількість нагород, але не має найголовнішого щастя: жити на Батьківщині, бути разом з своїм народом не тільки в думках. Його осиротіли, і це було для Довженка найбільшим горем.     

Довженко осмілився піднести просту людину до рівня містичних героїв і богів, примусив звучати повсякденні події як голоси історії.    

Причини трагедії митця. Користуючись залізною завісою, тримаючи у себе в полоні О. Довженка, Росія так ретельно приховувала від усього світу трагедію Довженка -патріота, що її не помітили найпалкіші прихильники його мистецтва. Підтвердженням цієї трагедії стала доля першого шедевру визнаного світовим кінематографом фільму “Земля”, за який Довженко проклятий у пресі як “український буржуазний націоналіст”. Зосереджуємо увагу на ранньому періоді життя і початку творчості О. Доженка, ролі Сталіна у коригуванні долі українського митця.    

Як пекельна рана болить Довженкові Україна: “Я дивлюсь на синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль. Нічого дорожчого у світі немає для мене”, - пише він у щоденнику. Його намагались вкрасти у народу, але вкрали тільки славу, яку приписали російській кінематографії, сам же Довженко був і є українським митцем, відданим народу. Розкриємо активну громадянську позицію автора у дослідженні духовного світу українського народу, паралельно аналізуючи проблеми кіноповістей раннього періоду та відповідних історичних подій. 

Довженко разом з іншими патріотами України намагався відвернути своїми мистецькими подвигами культурну смерть України, ствердити, що Україна є і буде, трагічне і величне її народу дивуватиме світ, бо народ України перемагає величчю свого духу, своєю моральною красою. Найяскравішим свідченням цьому стала кіноповість О. Довженка «Україна в огні».

Образи жінок стали справжнім втіленням величі і краси, і доводиться це на образах Тетяни Запорожчихи, її дочки Олесі, пояснюється вчинками Христі Хутірної. Усі жіночі образи переповнені трагізму, бо найжахливіше лягло на їхні плечі, зґвалтовані, сплюндровані вони поставали перед фашистами, а потім і власним народом. Олеся і Христя – два основні компоненти образу України: перша – її поетична душа, а друга – її трагічна доля.     

Якщо в жіночих образах втілена любов, краса, мука, страждання, горе матері України, то сила, мужність українського народу втілена в чоловічих образах Лавріна Запорожця, його синів, Василя Кравчини, Товченика; образ Лавріна Запорожця, як втілення народної величі. Ввібравши в себе  найяскравіші риси славетних запорожців, Лаврін не втратив своєї сили і віри в народ. На жаль, це не типовий образ для тогочасної України, про народ якої Ернест Краузе сказав дуже влучно: “Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту...У них від слова нація остався тільки прикметник У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників.”     

Довженко своїми образами Запорожця, Кравчини, Товченика доводить протилежне, що душа народу не зломлена, що народ остаточно не втратив своєї національної самосвідомості, сили і величі, і що доки існують такі “сини запорозькі”, здорові і сильні не тільки фізично, а найперше, морально і духовно, – Україна буде жити.

Не обминаємо і жалюгідного образу засекреченого Лиманчука, безсердечна жалюгідна істота, яка брала на себе право вирішувати долі людей.    

Не залишаємо поза увагою і горе материнське, безталання народне – дезертирів, які були породжені не суттю народу, а суспільством, в якому вони виховувались: і свідченням цьому стали слова батька – Купріяна Хутірного, який не міг повірити в легкодухість своїх синів. Довженко чесно, сміливо піднімає цю проблему, не злякавшись, що цим підірве авторитет свого народу.    

Підсумовуючи дослідження кіноповісті ”Україна в огні”, робимо висновок, що твір засвідчив велич і незнищеність духу нашого народу, красу віковічної моралі, чистоту людської душі, високих помислів, сподівань українців на краще. Зміст зображеного .в кіноповісті - це жах війни, про який “не забудуть потомки у віках”, бо це таке горе, така наруга над українським народом, яка “лежить за межами обурення і відчаю”.

Цією книгою стала “Зачарована Десна”, книжка яка є настільною, приносить утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя.    

Національно красивих, сильних духом і великих українських людей, які оточували письменника від народження, які вчили його добру і праці, захопленого природою....”    

Робимо висновок, що світогляд майбутнього митця сформувався тут серед розкішної природи нашої зачарованої Десни, серед мудрих хліборобів з натрудженими руками і гіркою долею, таких як Семен, мати, яка “народжена для пісень, проплакала весь свій вік”, батько, який, умираючи в Києві од холоду, од голодної водянки, не вірив в нашу перемогу і в наше повернення. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши їй підкорити Європу.” (Щоденник 26.ХІ.43)     

“Зачарована Десна”. – це не тільки сповнена радощів і смутку щира сповідь письменника про своє дитинство, про кровний зв’язок з народом і рідною землею, це, насамперед, гімн українцям людям краси, величі, щирого серця, добрим і працьовитим.

 

 

 

 

  

3. Людина у концепції  Івана Багряного. 

Творча спадщина І.Багряного ще мало досліджена, але, безумовно, - це була людина великого таланту і трагічної долі.

 

У своєму мистецькому самовираженні він був чесним і щирим. Саме цим творчість І.Багряного – особлива. Людину він ніколи не показував жертвою, котра згоріла в тоталітарному пеклі, а героєм, що уособлює нескорений український народ.

 

У творах І.Багряного любов є основними компонентом. М. Балаклицький вперше оцінював багрянівські тексти з філософсько - релігійних позицій. Котрий прокоментував помсту "Григорія Многогрішного "Тигролови") своєму колишньому слідчому Медвину, в такий спосіб: "Хоч, ми є християни і повинні керуватися в життя християнськими засадами, які кажуть за камінь платити хлібом, то одначе життя таке жорстоке і нехристиянське, що з тими засадами далеко не зайдеш. ...саме життя спонукає користуватися іншою, як християнська, старозаповітною засадою – око за око, зуб за зуб, або таки просто засадою унешкідливлення того "ближнього" ... хочеться уберегти своє життя".

 

У 1920-1930-ті роки творчість І.Багряного була негативно атестована пролетарськими критиками. Зарахувавши І.Багряного до письменників - попутників", М. Доленко відзначив психологічну розкиданість, неврівноваженість настроїв, егоцентричну тематику, декласовість; І.Михайленко відзначив пасеїзм, самоспоглядання»

 

Герої Багряного більше сконструйовані до того, як, на думку письменника, має бути, ніж узяті з дійсності в повноті життьових проявів. Це закономірно, оскільки письменник стоїть на виразно нереалістичних, навіть більше – романтичних позиціях. Письменник ставить людину – свого сучасника – у виняткові обставини, у протиприродні для неї умови і випробовує її ними. І.Багряного цікавить, що розкривається в людині в екстремальних умовах.