Михайло Коцюбинський

                         Введення

_{Коцюбинський  був і залишається  одним з найоригінальніших  українських прозаїків. М. Коцюбинський одним  із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники про модернізм М. Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик С. Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…». Був дуже акуратний, благородний, внутрішньо дисциплінований.}

_{Знав  дев'ять іноземних  мов, серед яких грецька, кримська, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.}

_{Коцюбинський  почав пробувати  свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).}

_{Друкуватися Коцюбинський почав  у 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891 р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця (бухгалтера цукрозаводу) з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий письменник.}

            _{1.Творча дiяльнiсть}

                            _{МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ}

_{Михайло Михайлович побачив  світ 17 вересня 1864 року на мальовничій околиці Вінниці в сім’ї дрібного урядовця. Батько письменника Михайло Матвійович був людиною доброчесною й працьовитою, але запальною і нестриманою, мав від природи неврівноважену вдачу, не міг терпіти утисків начальства і несправедливості й тому часто міняв роботу. Разом з ним мандрувала і його сім’я. Своїм вихованням Михайло Коцюбинський зобов’язаний матері, і в автобіографії згадує, що саме від неї успадкував «тонку і глибоку душевну організацію» та «любов і розуміння природи». Гликерія Максимівна, мати Михайла, походила з молдавського роду Абазів. Коли вона вийшла заміж за Михайла Матвійовича, чоловіка з трьома дітьми від першого шлюбу, дід Абаза поселив їх у своєму будинку в м. Вінниця, де й пройшли перші сім літ життя маленького Михайлика, бо наступні — у переїздах по Поділлі — то в селі, то в місті.}

_{Хлопчик був улюбленцем матері й пестуном родини, із зведеними сестрами й братом жив дружно, допомагав їм виконувати різну господарську роботу. А вечорами всі діти збиралися біля Михайлика і слухали, як він читав їм у голос книжки з домашньої бібліотеки. Навчався він тоді в початковій школі у м. Бар, де на той час мешкала родина. У дитинстві Михайлик — «повновидий, невисокого зросту хлопчик, з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурний і чисто вдягнений. Вчився добре...». Уроки він готував завжди краще за інших, був уважний і дуже старанний, не по літах серйозний, товариський. Захоплювався українськими народними піснями і любов до них проніс через усе життя. Особливе враження справляли на нього лірники і бандуристи, яких часто запрошувала мати Михайлика. Був серед них і сліпий лірник Купріян, що впродовж якогось часу жив у родині Коцюбинських. Багато пісень, записаних від співаків з народу, хлопчик інсценував і за їх сюжетами, разом з сестрами та братами ставив вистави. М. Коцюбинський з 9 років пробує сам складати вірші та пісні, в яких наслідує ритміку та тематику народних пісень. У 12 років він пише російською мовою оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невчініє тьма» з фінського життя. Закінчивши третій клас Барської початкової народної школи, хлопець вступає до Шаргородської духовної семінарії-бурси. Там він багато читає, відкриває для себе «Кобзар» Т. Шевченка, твори Марка Вовчка, які закохали душу майбутнього митця в красу українського слова. «Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробив на мене Марко Вовчок, а потому Шевченко»,— згадував письменник пізніше. Літературний талант Михайла помітив учитель словесності бурси. Одного разу він, закінчивши перевіряти твори бурсаків на тему «Як відбуваються різдвяні свята в моїй сім’ї», зайшов до учительської і з гордістю сказав: «Будемо мати свого літератора!». Він так був захоплений твором Михайлика, що почав читати його вголос. Хтось із педагогів тоді скептично зауважив, що четвертокласник не міг сам так написати, проте учитель, який добре знав здібності Михайлика, пророче відстоював свого вихованця.}

_{Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 р. М. Коцюбинський разом з іншими випускниками поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. У 1881 р. родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася до Вінниці. Через тяжке матеріальне становище сім’ї юнакові не вдалося продовжити освіту: батько був без посади, мати осліпла, і йому довелося давати приватні уроки, утримуючи всю родину. За якийсь рік-два хлопець швидко подорослішав. У 1886 р. помер батько, сім’я залишилася без годувальника і турбота про всю велику родину повністю лягла на плечі Михайла. У зв’язку з цим він у лютому 1886 року їде в с. Михайлівку Ямпільського повіту, аби працювати домашнім учителем. Повернувшись додому в 1886-1889 роках, щоб підтримати сім’ю — осліплу матір та братів і сестер: Ліду, Хому, Леоніда і Ольгу, юнак дає приватні уроки у Вінниці і продовжує навчатися самостійно. У 1891 р., склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного вчителя, їде в с. Лопатинці, де працює репетитором дітей бухгалтера цукрозаводу. Часто буваючи на вечорницях, весіллях, у корчмі, він близько знайомиться з селянським життям, спостерігає за побутом і звичаями народу, вивчає усну народну творчість, записує соціально-побутові та історичні пісні, народні легенди. Все це позитивно позначилося на творчості письменника.}

_{Першою  серйозною «пробою  пера» молодого автора стало оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невчініє тьма», яке написав Михайло ще у 1884 році. Вінницький «критик», місцевий присяжний Непман, що славився своєю ученістю та симпатіями до української літератури, дав дуже різку і зверхню оцінку цьому оповіданню, М. Коцюбинському ж порадив кинути цю справу, «аби не калічити святу нашу мову». Таким був невдалий дебют майбутнього майстра слова. Але він невтомно працює і вже у 1891–1893 рр. з’являються оповідання «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат».}

_{З перших друкованих творів М. Коцюбинського привертають увагу оповідання про дітей «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», в яких йдеться про селянську нужду й горе. У цих творах М. Коцюбинський майстерно розкриває психологію дитини, її думки і переживання. Він стежить за душевними переживаннями і почуттями Хариті (страх, бажання допомогти хворій матері, захоплення мальовничою красою природи) і, особливо, «маленького грішника» Дмитрика (правдиво відображені і клопоти Дмитрика про хвору матір, і його безжурні дитячі ігри, і каяття, і гіркий жаль за матір’ю). М. Коцюбинський у цих творах не тільки показав себе оригінальним митцем, який володіє секретом художнього відтворення дійсності, вміє кількома словами намалювати зриму картину, а й виступив як тонкий знавець дитячої психології і вдумливий педагог. В основі «Хариті» та інших його ранніх оповідань про дітей — народний погляд на виховання: діти починають усвідомлювати себе як особистість у праці, переймаючись щоденними турботами дорослих. Ці твори молодого письменника стали новою сторінкою в українській новелістиці.}

_{На  основі народних джерел М. Коцюбинський пише кілька коротких оповідань  для найменших, що за формою скидаються на притчі: «Про двох цапків», «Дві кізочки», «Десять робітників», «Івасик та Тарасик», «Чого ж вони зраділи?». У кожному з них — певна повчальна думка. Малятам ці мініатюри дають перші моральні настанови в житті: як треба і як не треба поводитися. Так, в оповіданні «Про двох цапків» засуджується сліпа безпідставна впертість, через яку загинули цапки, а основна думка казочки «Дві кізочки» — треба бути розсудливим, домагатися взаєморозуміння. В оповіданні «Десять робітників» схвалюються господарність, дбайливість, працьовитість, а в оповіданні «Івасик та Тарасик» висміюється злодійкуватість. Ці твори прийнято називати казками, хоч нічого казкового в них насправді немає: ні фантастичної сили богатирів, ні багатоголових зміїв, ні лісовиків, ні русалок. У творах дається оцінка тих чи інших вчинків людей, народне розуміння таких моральних категорій, як добро і зло, впертість і поступливість, чесність і брехливість і т.д.}

_{Про зацікавленість М. Коцюбинського  розвитком дитячої  літератури, її жанровим збагаченням свідчить і оповідання «Нюрнберзьке яйце» (1891). На відміну від усіх інших прозових творів для дітей, цей є своєрідним прообразом сучасної науково-популярної дитячої літератури. У творі розповідається про талановитого нюрнберзького ремісника Петра Гельє (Хейлейна), який першим створив малогабаритний кишеньковий годинник. В оповіданні простежується також історія створення годинників, зокрема пісочного та великих настінних, що встановлювалися на вежах у містах.}

_{Ще  в юнацькі роки М. Коцюбинський починає  цікавитися народницькими  ідеями, вступає в  тісний контакт з  членами народовольських  організацій на Поділлі, як і вся передова молодь того часу, захоплюється творами українських  та російських прогресивних письменників. Світогляд юнака формується, насамперед, під впливом Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Некрасова, М. Чернишевського, що сприяє пробудженню глибокого інтересу до реального народного життя, до пекучих проблем соціальної дійсності. В одному з автобіографічних листів М. Коцюбинський писав: «Визвольний рух захопив мене у 80-х роках минулого століття цілком — і я ходив “у народ”, займався пропагандою на селі. Вже з того часу почала переслідувати мене поліція».}

_{У 1892 р. М. Коцюбинський влаштовується  на роботу розпорядником  Одеської філоксерної  комісії, що боролася зі шкідниками винограду  — філоксерою, і  працює спочатку в  Бессарабії, а потім  — на Південному березі Криму. Постійні переїзди збагатили письменника новими враженнями, поглибили його уяву і знання тогочасної дійсності, і він з вдячністю згадував час своєї «служби на філоксері», хоч довелося пережити й багато гіркого. Так, комісія, виявивши філоксеру, що розвивалася на коренях лози, спалювала виноградники, а господарі, намагаючись врятувати своє багатство, кидались у вогонь, у палаючі кущі зі словами: «Краще мене спаліть, ніж моє добро! Чим я дітей годуватиму». Безпосередні спостереження письменника, трагічні сцени на вирубаних і спалених виноградниках лягли в основу оповідань молдавсько-кримського циклу: «Для загального добра», «Пекоптьор», «Відьма», «В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами».}

_{Зиму 1894–1895 рр. М. Коцюбинський провів у Чернігові  та Вінниці. У січні 1896 р. він одружився  з Вірою Устимівною Дейшею, яка стала  його вірним другом і помічником. Восени 1896 р. М. Коцюбинський тяжко захворів і змушений був залишити службу в комісії. Він переїздить до дружини у Чернігів, але оскільки його не затвердили на посаді в земстві як «неблагодійного», відбуває до Житомира, де працює в редакції газети «Волынь», редагуючи рубрики «Хроника», «Свет и тени русской жизни». З матеріалів, надрукованих М. Коцюбинським у газеті, перед читачами поставало страшне «мертве, сонне царство» держави з її глухими «ведмежими закутками». На яскравих фактах і прикладах з життя письменник викривав самодержавний лад з його тяжким національним і соціальним гнітом, що було причиною жахливої темноти і знедоленості народу.}

_{На  початку 1898 р. М. Коцюбинський нарешті зміг повернутися  до Чернігова, діставши посаду діловода, а  пізніше — статиста при Чернігівській земській управі. Саме тут, у Чернігові, М. Коцюбинський написав свої найкращі твори «Fata morgana», «Intermezzo», «В дорозі», «Сон», «Тіні забутих предків» та ін.}

_{Особливе  місце у творчості  М.Коцюбинського  посідає повість «Fata morgana» (1903–1910) — твір глибоко новаторський і за темою, і за способом її розв’язання. Це художня енциклопедія українського села першого десятиріччя ХХ століття. Повість насичена неповторним духом бурхливої, трагічної, багатої подіями доби, її настроями, ідеями. В ній змальовано старе традиційне українське село, представлені всі його прошарки, відображено сільське життя в соціальних суперечках і суто особистих щоденних турботах, переживаннях, а також показано, яка була свідомість сільського пролетаріату, сільської молоді, що без вагань довірила свою долю робітничому класу, стала його союзником у революційній боротьбі. У «Fata morgana» М. Коцюбинський зумів дати всебічний аналіз «сільських настроїв», розкрив класову диференціацію селянства і показав участь різних його прошарків у революційних подіях. Це один із видатних творів української прози початку ХХ століття, що має світове значення; повість нового типу, яка синтезувала досягнення побутового реалізму із здобутками нової реалістичної школи письма.}

_{Глибокими філософськими роздумами, прославленням світлого, прекрасного, здорового життя, що перебуває в гармонії з природою, сповнений твір «Тіні забутих предків» – визнаний в літературі світовим шедевром. Закінчено його наприкінці 1911 і вперше надруковано 1912 року. Написанню твору передувала велика напружена робота. Влітку 1911 р. М. Коцюбинський поїхав до с. Криворівні, що на Гуцульщині. Їздив на полонину, ходив по лісах та по царинах, збирав рослини, спостерігав гуцульські так звані «грашки», похорони і весілля, розмовляв з селянами на різні теми, заходив до їхніх хат, пильно придивлявся до всього, не оминаючи навіть найменших дрібниць. Особливо вражало письменника збереження у побуті гуцулів старовинних звичаїв та обрядів. Відпочиваючи в «українських Афінах» (так жартома прозивали с. Криворівню) разом з І. Франком, Лесею Українкою, Г. Хоткевичем, Михайло Михайлович захопився цим краєм: «Я з головою пірнув у Гуцульщину... який оригінальний край! Який незвичайний казковий народ!». Зачарувала його не лише дивна природа, але й люди — талановиті і мужні, горді і красиві. Коли ж гуцули цікавилися, чого він так детально розпитує про їхнє життя, побут, звичаї, письменник відповідав: «Я дуже люблю правду. Хочу писати оповідання з гуцульського життя і боюся написати там неправду...».}