Образна система роману Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея»

Передмова до роману складається  з двадцяти п’яти афоризмів. Вона найбільш повно виражає основні позиції уайльдівського естетизму. «Художник – той, що творить прекрасне», твердить Уайльд, «обранцями є ті, для кого прекрасне означає лиш одне – красу», а мистецтво «зовсім не дає ніякої користі». Автор протестує проти розуміння мистецтва як дзеркала життя, проти мертвого зображення. У передмові автор визначив головну мету твору – велич мистецтва, яке стоїть над життям, апофеоз гедонізму – філософії насолоди. Для визначення свого естетичного кредо автор вживає, як правило, феєрверк афоризмів і парадоксальних суджень. Афоризми, що вміщені у передмову роману, визначають систему естетичних уподобань літератора.

Специфічною рисою всієї  творчості Оскара Уайльда, і зокрема  даного твору, є використання парадоксів – автор майстерно оперує словом для втілення неочікуваних і несподіваних думок та суджень. Парадоксальна і фантастична ситуація (людина залишається молодою, а портрет старіє) для художнього світу письменника є цілком природною. Через неймовірність зображуваного відкриваються реалії життя. Вустами одного з епізодичних персонажів роману Оскар Уайльд проголосив: «Правда життя відкривається нам саме у формі парадоксів. Щоб збагнути дійсність, треба бачити, як вона балансує на канаті, і лише переглянувши всі ті акробатичні номери, які виконує істина, ми можемо судити про неї». У романі парадокси проголошуються лордом Генрі: «Beauty ends where an intellectual expression begins» [8, с.132], «There is only one thing in the world worse than being talked about, and that is not being talked about» [8, c.132], «Being naturally is simply a pose, and the most irritating pose I know» [8, c.134], «Women have no appreciation of good looks, at least, good women have not» [1, c.141]. Саме цими парадоксами Генрі Воттон спантеличує і захоплює юного Доріана Грея. Діалог займає важливе місце у побудові роману і розкритті його ідейного змісту. Саме в діалогах  автор, при посередництві лорда Генрі, проголошує ідеологічні засади естетизму і так званого «нового гедонізму». Часом діалог між Доріаном і лордом Генрі перетворюються з обміну думками на «словесну гру».

Оскар Уайльд неодноразово проголошував незалежність мистецтва  від моралі. У передмові до свого  роману він стверджував, що «художник  не мораліст», і що «немає книг моральних чи аморальних – є книги гарно чи погано написані» [6, c.86]. Автор намагається показати нам, що втрата моральних переконань призводить людину до загибелі, що неможна безкарно порушувати норм людського життя. Тому природнім було обурення автора з приводу того, що тодішня критика оголосила його роман «аморальним», «непристойним», «отруйним». «Не можу зрозуміти, – писав він А. Конан Дойлю – чому «Доріана Грея» сприймають як аморальну книгу? Мені було не легко підпорядкувати невід’ємну мораль художньому і драматичному ефекту, однак мені здається, що мораль цієї книги більш чим очевидна…» [6, c.86].

Оскар Уайльд описував насолоду в житті і стверджував, що «мистецтво – дзеркало, що відображає того хто  в нього дивиться, а зовсім не життя». Із цим, можливо, погодиться не кожен. Проте навряд чи хто стане сьогодні сперечатися, що у своїх творах він зміг і показати справжню красу життя, і опоетизувати добро в людині. Адже сам Уайльд говорив: «Мистецтво є завжди вираженням благородного і радісного начал у житті» [6, c.29].

У творчому розвитку Уайльда-прозаїка «Портрет Доріана Грея» посів  виключне місце. Він зосередив у  собі результати довгих пошуків автора. «Портрет Доріана Грея» займає місце  серед найкращих творів світової літератури, які піднімають найзагальніші  проблеми людського існування, зокрема – взаємин життя і мистецтва, ролі етичного та естетичного в житті людини, співвідношення краси і добра. Ці завдання автора визначають відбір художніх засобів у системі твору.

Розділ ІІ

 Образна система роману  О.Уайльда  «Портрет Доріана Грея»

Найвідомішим  твором письменника, який приніс йому всесвітню славу і найяскравіше відобразив його філософські та естетичні погляди, життєве кредо і принципи художньої творчості, був «Портрет Доріана Грея» («The Picture of Dorian Gray»). У цьому творі втілено найдорожчі для письменника думки, що визначали спосіб і стиль його власного життя. «Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво», - сказано в авторській передмові до роману. Але в ньому відчувається потужний струмінь автобіографізму. Оскар Уайльд створив парадоксальний роман, у якому письменник створює образи, сюжетні епізоди в співвідношенні з власними естетичними уявленнями: мистецтво дорожче за життя, взаємовідношення художника і його творіння, естетичне відношення до мистецтва. Всі ці концепції яскраво виражені в образах Доріана Грея, лорда Генрі, Безіла Голворда та Сибіли Вейн.

Уайльд створює  скоріше образи символи: Доріан Грей – це втілення вічної молодості, Безіл  – символ служіння мистецтву, лорд Генрі – проповідник ідей гедонізму, актриса Сибіла – уособлює театральність життя. В романі ми не знайдемо повноправних характерів, адже Уайльда цікавила насамперед інтелектуальна гра, тонкі парадокси, словесні поєдинки. І поведінка його героїв не є соціально чи біологічно обумовленою, як у реалістів чи натуралістів, вона не підкоряється «життєвій логіці». Тому, як і властиво роману такого типу, головним героєм стає ідея, а зображені персонажі стають реалізацією даної ідеї.

Водночас головні  герої не є характерами зі всією складністю і багатогранністю реакцій на дійсність, тобто не є характерами реалістичними. Пишучи роман філософсько-символічний, Уайльд начебто встановлює схему, в рамках якої і створює образи своїх героїв. У романі багато діалогів, майже на кожній сторінці ведуться бесіди, що розкривають життєву філософію кожного з героїв, а в сутності – самого автора. Кожен з персонажів виражає різне ставлення до життя. Сам Уайльд зізнався: «Безіл Холуорд – це той, ким я себе вважаю; лорд Генрі – це той, ким вважає мене світ; Доріан Грей – це той, ким я хотів би бути, але в інший час, можливо» [6, c.32].

Герої роману ніби поділяються на 2 табори:

• люди, які творять мистецтво («художники»): Безіл Холуорд та Сибіла Вейн;
• ті, які сприймають і роздумовують над мистецтвом («критики»): Доріан Грей та лорд Генрі.

Головним героєм роману є Доріан Грей – юнак, наділений  неабиякою красою: «a young man of extraordinary personal beauty», «the gracious and comely form», «this young Adonis…made out of ivory and rose-leaves» [8, c.28]. Потрапивши під вплив ідей нового гедонізму, які проповідував лорд Генрі, він присвячує своє життя насолодам і спокусам. Це – дволикий образ, в якому поєднується тонкий естет, і навіть романтик, і жорстокий, безжальний злочинець. Ці дві протилежні сторони його характеру перебувають в постійній боротьбі одна з одною. Образ Доріана Грея в романі проходить певні етапи розвитку: з початку він перебуває під впливом ідей лорда Генрі, але намагається їм протистояти; переломним моментом в розвитку образа є смерть Сибіли Вейн, яка на думку містера Грея, єдина могла протистояти спокусливим розмовам лорда Генрі; після її смерті Доріан стає свідомим провідником ідей Генрі Воттона.

Надзвичайна краса  містера Грея просто зачаровує нас протягом всього роману: «he was certainly wonderfully handsome, with his finely-curved scarlet lips, his frank blue eyes, his crops gold hair. There was something in his face that made one trust him at once. All the candors of youth were there, as well as all youth’s passionate purity» [8, c.26] і ось яким ми бачимо Доріана в кінці роману: «He was withered, wrinkled, and loathsome of visage» [8, c.229].

Двійником головного  героя виступає портрет, намальований художником Безілом. Сам Доріан образно  називає портрет своїм «щоденником»(diary).З ним ми  зустрічаємося в першому розділі: «In the center of the room, clamped to an upright easel, stood the full-length portrait of young man of extraordinary personal beauty» [8, c.25]. Цей портрет дійсно відзначається неабиякою красою і досконалістю: «It is your best work, Basil, the best thing you have ever done», «It is the finest portrait of modern times», «It was certainly a wonderful work of art, and a wonderful likeness as well» [8, c.26].

Автор використовує слова: «the best», «the greatest», «the finest», даючи зрозуміти нам, що портрет дійсно неперевершений. Але за красою завжди ховається щось трагічне. Як тільки Доріан, сам не усвідомлюючи того, продав душу за вічну молодість і красу, портрет стає дзеркалом його душі. Як наслідок, час залишає відбиток на портреті, а не на моделі. Можна сказати, що в певній мірі, відбувається роздвоєння особистості: герой проживає своє життя, а відбивається воно на портреті, де відображені всі гріхи і злодіяння Доріана. Перший сигнал в порушенні цілісності людської особистості відчутний в питанні лорда Генрі до художника Безіла: «Before which Dorian? The one who is pouring out tea for us, or the one in the picture? » [8, c.35].

Саме словами: «If the picture could change, and I could be always what I am now» [8, c.30] зав’язується основний конфлікт. Вже в першому розділі витвір мистецтва викликає море негативних емоцій у містера Грея: «I am jealous of everything whose beauty does not die. I am jealous of the portrait you have painted of me. Why should it keep what I mast lose? Every moment that passes takes something from me, and gives something to it. Why did you paint it? It will mock me some day – mock me horribly!» [8, c.32]. Ось як автор говорить про портрет: «It held the secret of his life, and told his story… For every sin that he committed, a strain would fleck and wreck its fairness… The picture, would be changed or unchanged, would be to him the visible emblem of conscience» [8, c.218].

Доріан Грей досить цинічно сприймає те, що портрет, а не він сам, нестиме тягар його гріхів. Вже після розриву з Сибілою Вейн, містер Грей помічає зміни на полотні: «… the face appeared to him to be a little changed. The expression looked different. One would have said that there was a touch of cruelty in the mouth» [8, c.73]. В певний момент ми можемо прослідкувати відчуження Доріана від портрета, коли він називає його «colored image».

Через декілька років, піддаючись гріховним насолодам  життя, сам Доріан екзаменував свій портрет: «…he stand with a mirror in front of the portrait, that Basil Hollward had painted of him, looking now at the evil and the aging face on the canvas, and now at the fair young face that laughed back at him from the polished glass» [8, c.225].

В результаті всіх негативних вчинків Доріана, портрет з «прекрасного витвору мистецтва» (the finest piece of work), перетворюється в «потворну тінь» (the miss happen shadow). В кінці роману, коли Доріан вирішив знищити портрет, то на полотні замість «огидного чоловіка» з’являється образ красивого юнака: «a splendid portrait of their master…in all the wonder of his exquisite youth and beauty» [8, c.228], а потворою стає мертвий Доріан Грей.

Ще одним  яскравим образом роману є лорд Генрі  Воттон – представник вищого кола аристократії, цинік і гедоніст, який наділений неабияким даром переконання, він здобуває симпатію  завдяки своїм дотепним і парадоксальним фразам, його монологи і діалоги просто зачаровують. Він проповідує філософію насолоди життям, що була притаманна давнім грекам. Лорд Генрі стверджував, що людина повинна жити повноцінним життям, а не бути аскетом. Він виступає в романі своєрідним демоном-спокусником, знавцем парадоксів. Ось декілька прикладів: «It is only shallow people who do not judge by appearance» [8, c.135], «I can sympathize with everything, expect suffering» [8, c.31], «Being natural is simply a pose » [8, c.57], «The only difference between a caprice and a life – long passion is that the caprice lasts a little longer» [8, c.52], «Conscience and cowardice are really the same thing…Conscience is the trade – name of the firm» [8, c.64],«One should never make one’s debut with a scandal. One should reserve that to give an interest to one’s old age » [8, c.37], « The only thing one never regrets are one’s mistakes » [8, c.78], « Nowadays people know the price of everything, and the value of nothing » [8, c. 42]. Підступний, але не дурний, удаваною простотою і вишуканістю «простих» істин сковує людину, руйнує красу її внутрішнього світу, приводить до фатального кінця. Так юний Доріан Грей стає реалізацією філософії  лорда Генрі. І тут виникає парадокс: лорд Генрі сам нічого не робить, а лише розповсюджує теорії і споглядає збоку, як вони впливають на людей і до яких наслідків призводять. Протягом всього роману він залишається пасивним глядачем. Доріан Грей для нього лише експериментальна лабораторія, його діючий двійник, який приводить в рух всі його наміри та ідеї.

На нашу думку, лорд Генрі являється своєрідним творцем душі Доріана. Його інструментом була хибна філософія, що полонила розум юнака незвичайною новизною і таємничістю, але в той же час підточувала зсередини недосвідчене та неспокушене злом серце. Генрі Воттон халатно відноситься до всього на світі, йому просто байдуже, але в той же час, він – романтик в душі і йому цікавий самий загадковий об’єкт вивчення - людська душа. Велике значення він віддає красі, сприймаючи її як засіб влади над іншими. З самого початку Доріан не помічає своєї краси, але з’являється лорд Генрі, який на початку другого розділу проголошує гімн красі: «Beauty is a form of Genius…It has its divine right of sovereignty. It makes princes of those who have it» [8, c.86]. Доріан захоплюється навіть голосом лорда Генрі: «He had such a beautiful voice» [8, c.37].

В романі є декілька парадоксальних фраз і про самого лорда Генрі. Ось як Художник Безіл говорить про нього: «You are an extraordinary fellow. You never say a moral thing, and you never do a wrong thing. Your cynism is simply a pose», «You like everyone; that is to say you are indifferent to everyone », «You are much better than you pretend to be» [8, c.33].

Ось як автор  описує мову лорда Генрі: «He played with the idea, and grew willful; tossed it into the air and transformed it; let it escape and recaptured it; made it iridescent with fancy, and winged it with paradox» [8, c.64]. У дусі естетизму лорд Генрі вважає, що «краса, справжня краса, закінчується там, де починається одухотвореність» [7, c.27]. В рамках самого твору лорд Генрі не робить нічого особливого, щоб ми про нього судили; дізнатися про нього ми маємо змогу по словах інших персонажів. Ось як про нього говорить Доріан Грей: «He (Dorian) could not help liking the tall, graceful young man who was standing by him. His romantic olive-colored face and worn expression interested him. There was something in his low, languid voice that was absolutely fascinating. His cool, white, flower-like hands, even, had a curious charm. They moved, as he spoke, like music, and seemed to have a language of their own» [8, c.27].

Лорд Генрі  справляє враження людини, яка знає все, навіть його прізвище, в певній мірі, говорить нам про це. Йому здається, що якщо б ідеї нового гедонізму оволоділи кожною людиною, «the world would gain such a fresh impulse of joy» [8, c.141]. Він заспокоював сумління головного героя, змушував не надто піклуватися про мораль, і таким чином Доріан Грей «почав своє падіння у безодню». Лорд Генрі навіть стверджує, що злочин – справа нижчих класів, він не сприймає убивство, аргументуючи свою позицію в притаманному йому парадоксальному стилі: «… murder is always a mistake. One should never do anything that one cannot talk about after dinner» [8, c.174].

Ось як відповідає Доріан Грей на питання, чи допомогла йому філософія лорда Генрі: «I have never searched for happiness…I have searched for pleasure» [8, c.221].

Не менш важливим для розуміння роману є образ  художника Безіла Голворда. За його словами про мистецтво, криються погляди Уайльда-художника, як творця прекрасного. Ось як Безіл говорить про мистецтво: «An artist should create beautiful things, but should put nothing of his own life in to them» [8, c.30]. Судячи з слів Безіла, в історії людства є лише два важливих моменти:

• поява в мистецтві нових засобів зображення форми;
• поява в ньому нового образу.

Безіл Голворд, як би це дивно не звучало, любив  Доріана. І любив не як друга, а  саме як людину, любив щирою, чистою, але забороненою любов’ю. Він є творчою і романтичною натурою, яку осліпило кохання, змусило повірити в ідеал, якого ніколи не існувало. Художник захоплюється власним шедевром настільки, що вже не відділяє портрет від живої людини, з якої його написано. Збираючись виїхати з Лондона на тривалий час, Голворд приходить до Грея, щоб утримати його від бажання піддаватися спокусам, застерегти від такого способу життя, який потребує насолод різного роду за будь-яку ціну. Звичайно ж, він не міг передбачити, як трагічно завершиться візит до того, хто надихнув його на найкраще полотно. Та кінець Безіла неминучий. Він спалює себе на вівтарі служіння мистецтву. Художник страждає від того, що відчуває страшенний розрив між ідеальним змістом, який він вклав у своє творіння, і життям, яке розбиває його мрії, не дає йому змоги бути щасливим.