Українська письменниця-шістдесятниця Лі́на Васи́лівна Косте́нко

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (* 19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. МатиОксани Пахльовської. Народилась у родині вчителів.У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу.Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторкапоетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах«Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році[1].Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.Відмовилась від звання Героя України[2]. Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих«шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за«аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л. Костенко «Дорогою вітрів».8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А. Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І. Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О. Заливаху, М.Косіва і Б. Гориня.1968 — написала листи на захист В. Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В. Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.[3]

Страшні слова, коли вони мовчать,      (1980) 
коли вони зненацька причаїлись, 
коли не знаєш, з чого їх почать, 
бо всі слова були уже чиїмись.

 
Хтось ними плакав, мучився, болів, 
із них почав і ними ж і завершив. 
Людей мільярди, і мільярди слів, 
а ти їх маєш вимовити вперше!

 
Все. повторялось: і краса, й потворність. 
Усе було: асфальти й спориші. 
Поезія — це завжди неповторність, 
якийсь безсмертний дотик до душі. 

Провідний мотив: значення слова в житті людини, сутність поетичного мистецтва. 
Роздуми Л. Костенко про значення слова в житті людини, про сутність поетичного мистецтва висловлені у вірші «Страшні слова, коли вони мовчать…» (саме цим твором завершується збірка «Неповторність»). Авторка звіряється: слова — ніби живі згустки, що ввібрали в себе радощі й болі багатьох людей, які їх промовляли. Чутлива душа поета усе це вловлює, тому з побожним страхом ставиться до слова. Тим паче, коли усвідомлює своє надскладне завдання: кожне слово треба вимовити, як уперше, треба сказати так, як до тебе ніхто й ніколи не говорив. Лише тоді це буде справжня поезія — «завжди неповторність,// якийсь безсмертний дотик до душі». 
 
Вже почалось, мабуть, майбутнє.  
Оце, либонь, вже почалось…  
Не забувайте незабутнє,  
воно вже інеєм взялось!  
І не знецінюйте коштовне,  
не загубіться у юрбі.  
Не проміняйте неповторне  
на сто ерзаців у собі!  
Минають фронди і жіронди,  
минає славне і гучне.  
Шукайте посмішку Джоконди,  
вона ніколи не мине.  
Любіть травинку, і тваринку,  
і сонце завтрашнього дня,  
вечірню в попелі жаринку,  
шляхетну інохідь коня.  
Згадайте в поспіху вагона,  
в невідворотності зникань,  
як рафаелівська Мадонна  
у вічі дивиться вікам!  
В епоху спорту і синтетики  
людей велика ряснота.  
Нехай тендітні пальці етики  
торкнуть вам серце і вуста.  
 
Життя іде і все без коректур.  
І час летить, не стишує галопу.  
Давно нема маркізи Помпадур,  
і ми живем уже після потопу.  
Не знаю я, що буде після нас,  
в які природа убереться шати.  
Єдиний, хто не втомлюється, – час.  
А ми живі, нам треба поспішати.  
Зробити щось, лишити по собі,  
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,  
щоб тільки неба очі голубі  
цю землю завжди бачили в цвітінні.  
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,  
щоб ці слова не вичахли, як руди.  
Життя іде і все без коректур,  
і як напишеш, так уже і буде.  
Але не бійся прикрого рядка.  
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.  
Не бійся правди, хоч яка гірка,  
не бійся смутків, хоч вони як ріки.  
Людині бійся душу ошукать,  
бо в цьому схибиш – то уже навіки.  
Вірш «Життя іде і все без коректур» Ліни Костенко — унікальна художня особливість поезії. Вірш досить дивний, не простий для розуміння, оскільки складається із незвично коротких, раптових, ніби стріляючих, порівнянь, які несуть в собі особливий і одночасно серйозний зміст. Саме на ці порівняння падає основна увага, це і є основним наповненням вірша «Життя іде і все без коректур». Ліна Костенко написала чимало віршів, але саме цей вірш допоможе школярам розвивати логічне мислення, учитися робити уточнення та конкретизацію, а також висловлювати власну думку, з приводу сюжету вірша. Ліна Костенко та вірш «Життя іде і все без коректур» — еталон українського патріотизму, основа для нащадків та розвитку покоління. 
ДОЛЯ  
Наснився мені чудернацький базар:        
під небом у чистому полі,  
для різних людей,  
для щедрих і скнар,  
продавалися різні Долі.  
 
Одні були царівен не гірш,  
а другі – як бідні Міньйони.  
Хту купляв собі Долю за гріш.  
А хто – і за мільони.  
 
Дехто щастям своїм платив.  
Дехто платив сумлінням.  
Дехто – золотом золотим.  
А дехто – вельми сумнівним.  
 
Долі-ворожки, тасуючи дні,  
до покупців горнулись.  
Долі самі набивались мені.  
І тільки одна відвернулась.  
 
Я глянула їй в обличчя ясне,  
душею покликала очі…  
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –  
Сказала вона неохоче.  
 
– А може візьму?  
– Ти собі затям, –  
сказала вона суворо, –  
за мене треба платити життям.  
А я принесу тобі горе.  
 
– То хто ж ти така?  
Як твоє ім'я?  
Чи варта такої плати?  
– Поезія – рідна сестра моя.  
А правда людська – наша мати.  
І я її прийняла, як закон.  
І диво велике сталось:  
минула ніч. І скінчився сон.  
А Доля мені зосталась.  
 
Я вибрала Долю собі сама.  
І що зі мною не станеться, –  
у мене жодних претенсій нема  
до Долі – моєї обраниці.