Феномен українського бароко

У XVII ст. в Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, що був майже до кінця XVIII ст.. лише додатком до ікони, портрета або історичного  живопису, по суті існуючи в нерозвинутих формах. Лише наприкінці XVIII ст. в Україні  з´явилося чимало світських творів, у яких пейзаж та побут зайняли  основне місце, оформившись у  самостійний жанровий напрям.

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис (християнський становий культовий  живопис - живопис восковими фарбами, мозаїка - в середні віки, а пізніше - живопис олійними фарбами). Одним  з вагомих факторів еволюції іконопису  в ці часи стало народне малярство. В іконописанні поєдналися риси середньовічного  мистецтва з ренесансними. Це спостерігається  в роботах таких майстрів, як Ф. Селькович, М. Петрахнович, а в кінці XVII ст. - І. Руткович, Й. Кодзелевич, І. Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових  формах. Особливою пишністю та багатством декору відзначаються іконостаси Єлецького  собору, Троїцької церкви в Чернігові  та Преображенської церкви в Сорочинцях. В іконографії збереглися прийоми  старої школи з її декоративністю, спостерігалась особлива українська типізація  Ісуса Христа, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва, Львова, Харкова, Чернігова, свідчать про велику кількість іконописних  шкіл. Загалом в іконописі збереглися прийоми старої іконографічної школи  з її декоративністю.

Центром малярства епохи  бароко було м. Жовква (нині м. Нестеров на Львівщині). Там згуртувалася плеяда видатних малярів, які поширювали свою діяльність від Покуття до Волині та Дніпра. Серед них найвідомішими  були художники Ю. Шимонович, І. Туткович, М. Альтомонте.

У художній школі Київської  академії працювали художники І. Щирський, Д. Галятовський, Г. Левицький, Л. Тарасевич, І. Мигура та ін. Школа  Г. Левицького справила великий вплив  на граверне мистецтво України другої половини XVIII ст. Найдосконаліша художньо і технічно, вона спиралась на народні  традиції та новітні європейські  досягнення. Київська граверна школа  мала великий вплив на живопис  України, Росії, Білорусі. Основоположником української школи граверства був  рисувальник, гравер і педагог Олександр  Тарасевич (1640-1727), який, здобувши початкову  освіту в Україні, удосконалював  майстерність в Аугсбурзі (Баварія) в майстерні граверів Кіліанів. На межі XVII-XVIII ст. найбільшого розквіту досягла гравюра (вид графіки, в  якому зображення є друкованим відбитком  малюнка).

У гравюрі, як і малярстві, в центрі уваги стояла жива людина з її пристрастями та мріями, зображувались  архітектурні деталі, що втілювалися  в практику того часу, в ілюстраціях  до книг виражалась ідея твору. Барокове граверне мистецтво важко уявити без супровідних надписів, епітафій, монограм, іноді навіть цілих віршованих чи прозових текстів. Із середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві. Найкращі почаївські гравери брати  Гогемські і Т. Стеблицький поєднали західноєвропейські впливи з традиціями народного орнаменту. З кінця XVII ст. поширилось примітивне популярне  граверство на окремих аркушах. Головні  його центри: Київ, Львів, Почаїв, Унів.

Друга половина XVII-XVIII ст. в  історії української культури - важливий період і з огляду розвитку музичного  барокового мистецтва, що увібрало традиції попередніх музичних шкіл. Музичні  цехи як перші професійні об´єднання народних музикантів виникли ще наприкінці XVI ст. в Західній Україні і впродовж XVI-XIX ст. діяли майже в усіх великих  містах України. Оскільки в українських  землях не було ґрунту для сприйняття ранніх форм західноєвропейської опери, різновидів інструментального ансамблю та світської пісні, українське професійне мистецтво розвивало традиції церковного мелодичного співу та хорової музики без супроводу інструментів - а капела.

Із системи вокальних  жанрів українські митці виділяють  лише партесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) із восьми - двадцяти самостійних партій. Із середини XVII ст. відбувається перехід від  григоріанського хоралу церковного одноголосного співу до багатоголосного  партесного, тобто хорового співу  за партіями, у яких кожен голос  веде свою мелодію. Партесний концерт, що складався з чотириголосся (басу, тенора, альта, дисканта, потребував знань  з теорії музики, правил гармонії, композиції, голосознавства. Теоретичні засади партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент і пецатот М.Дилецький (бл. 1650-1723) і виклав їх у посібнику "Граматика мусікійська" (1677).

У XVII-XVIII ст. в Україні склалася мережа музичної освіти. Одним з  найдавніших в Україні музичних навчальних закладів була Січова співацька  школа (остання третина XVII ст. - 1709, 1734-1775), де готували фахівців для" церковних  хорів. У першій половині XVIII ст. центр  музичної культури зосереджується в  Києво-Могилянській академії. У школі  сформувалася чітка система музичної освіти, що поєднала теорію музики і  педагогіку. При Києво-Могилянській академії були хор і оркестр, що відзначалися високою професійністю. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Веделъ (1767, за іншими даними - 1770,1772- 1808), творчість яких сягнула  європейських висот.

Відомим закладом музичної освіти була Глухівська співацька школа, заснована 14 вересня 1738 р. У ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів  щороку направлялися до Петербурга. Школа  давала знання з партесного співу, музичної грамоти, гри на скрипці, гуслях, бандурі, готувала співаків для Придворної капели. З цієї школи вийшов відомий український  композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825).

Творчість М. Березовського  та А. Веделя є перехідною від бароко до класицизму, а феномен музики М. Березовського, який "нашою мовою  заговорив із цілим світом", полягає  в поєднанні бездоганного професіоналізму  європейського рівня з українськими фольклорними традиціями. На музичній стилістиці А. Веделя відбився його тісний зв´язок з Україною, що знайшло  свій вияв у "ніжно-ліричному та чутливому  характері української ментальності", а його трагічна доля - в українських  мінорних думах та народних піснях. Музика Д. Бортнянського, М. Березовського  та А. Веделя, вийшовши з надр українського музичного мистецтва, зберегла своє українське коріння, збагатила інші культури.

Інструментальна музика не досягла  такого рівня, як хоровий партесний  спів. У середині XVIII ст. поширення  набув романс - жанр камерної вокальної  музики. Пісні-романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітари. Популярними стали романси "їхав козак за Дунай" С. Килимовського, "Всякому городу нрав і права" Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо" М. Петренка.

Після приєднання України  до Росії в усіх 10 полках Лівобережної України діяв штат полкової музики, що складався з 6-9 виконавців, які  грали на трубах, сурмах, пищалках та литаврах. При гетьманах існувала "генеральна" військова музика. Під час подорожі гетьмана І. Мазепи до Москви 1689 р. його супроводжували 12 музикантів.

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український  театр XVII-XVIII ст. називають ще театром  козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного  театру. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п´єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Найрозповсюдженішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-яке релігійне свято ("Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове" Кирила Транквіліона-Ставровецького). Послідовне читання декламацій і діалогів переривалося не лише сценічним рухом, а й музикою. Часто в шкільних п´єсах обігрувався такий бароковий мотив, як "світ - театр", що акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплинності життя.

Дуже часто на шкільній сцені застосовувались прийоми  передавання високого через низьке, використовувались переходи з царини духовного в царину земного та плотського, що було характерним для  бароко. Твори низького бароко виникли  в середовищі учнів тогочасних українських  шкіл, насамперед Києво-Могилянської академії, які володіли технікою високих жанрів - містерій (релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п´єса повчального  характеру з алегоричними дійовими особами) і часто синтезували  їх засобами народного мистецтва.

Містерії інсценізували  народження, смерть і воскресіння  Христа, а герої (їх могло і не бути) з´являлися на сцені незалежно  від дії. Театральне дійство відбувалося  в живій емблематичній картині, що поділялася на образотворчу і словесну частини. Містерії мали не лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.

Найулюбленішим жанром була драма. У XVII ст. вона являла собою віршований діалог, що своїм корінням сягав  обрядових пісень. Драми називалися шкільними, бо створювались у навчальних закладах. До середини XVIII ст. в Україні  існувало близько ЗО драматичних  творів: шкільних драм, діалогів, декламацій. їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями - студенти. Популярність мали п´єси різдвяних і великодних циклів, що відбивали звичаї, побут, життя народу. До них належали драми  Г. Кониського ("Воскресіння мертвих"), Ф. Прокоповича ("Володимир"), Д. Туптала ("О причащений святих тайн") та ін. Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми ("Милість божа", "Про святу Катерину", "Царство  натури людської", "Про Олексія, чоловіка Божого" та ін.).

Як правило, до шкільних драм XVII-XVIII ст. додавались інтермедії та інтерлюдії- короткі одноактні комічні п´єси  побутово-гумористичного змісту, що ставилися  в антрактах між діями драми  чи трагедії. У ряді випадків зміст  інтермедії був пов´язаний з темами, що розвивалися в основних п´єсах, але здебільшого вони були сюжетно  незалежними. Головне призначення  інтермедій полягало в тому, щоб  розважити глядача стомленого серйозною  дією, яка розігрувалася в п´єсі.

Головними героями інтермедій та інтерлюдій були персонажі з простолюду, які розмовляли кожний своєю народною мовою: українці - українською, росіяни - російською, білоруси - білоруською, а  драматичні твори писалися рідною книжковою  мовою. Змістовно інтермедії були продовженням тогочасного життя, широко використовуючи мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, матеріал популярної книжкової анекдотичної і сатиричної літератури. Тому вони користувались  особливою популярністю серед народу. До нас дійшло понад 40 українських  інтермедій, з яких інтермедіями у  власному розумінні цього слова  слід вважати інтермедії Якуба Гаватовича, вміщених у його трагедії про Іоанна Хрестителя, та Г. Кониського "Воскресенія  мертвих" (1747). Саме інтермедії започаткували  український театр.

Український театр XVII - XVIII ст., незважаючи на різноманітні західноєвропейські впливи і свідоме прагнення такого драматурга, як Ф. Прокопович, наблизити  його до класицизму, слідував бароковим театральним традиціям. Переслідування українського культурного життя царським урядом, що особливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театрові доби козацького бароко сягнути вершин театру Західної Європи. Остаточне формування класичного театру було сповільнене. Наприкінці XVIII ст. митрополит С. Мстиславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберегли український  театр, розвинули його в напрямі  світської сатиричної комедії вертепні вистави, що з´явилися в Україні  в першій половині XVII ст. і поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народно-поетичної  творчості. Найцікавішими у вертепній  драмі були сцени з народного  життя зі співами й танцями. У  вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру та відбилося  народне світорозуміння. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII ст. (Сокирницький вертеп, 1771). До сьогодення дійшло кілька десятків текстів вертепної драми.

У XVIII ст. набув поширення  кріпосний театр, що створювався  в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував  при своєму дворі власний театр  і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків - близько 40 осіб, яку  очолював А. Рачинський (1724-1794). У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека.

Український шкільний театр  можна вважати зародком професійного театру. Однак у своїй основі український  театр не набув строгості та героїки  класицизму, а залишався ефектним бароковим видовищем, пишним у словесному і сценічному оформленні.

У XVII-XVIII ст. українська література, що також розвивалася в контексті  європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це виявилось  у різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов´янською мовою  застосовувалась латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною  за тематикою. Сюжети для творів письменники  брали із сучасного їм життя, а  героями ставали вихідці з  усіх станів суспільства.

Специфіка бароко в Україні  пов´язана з тим, що твори цього  стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних  ідей і мотивів. В українській  літературі XVII-XVIII ст. риси барокового стилю з´явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій  прозі, паломницькій прозі, мемуарно-історичних творах, прозовій новелі, драмі, поезії.

У XVII-XVIII ст. продовжує розвиватись  полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та в рукописних копіях. їх читали, обговорювали і передавали далі. Роль полемічної літератури в  розвитку духовної культури велика. Вона активізувала національно-культурне  життя, стимулювала нові художні  пошуки. Водночас полемічна література, сконцентрувавши всі сили нації  на розвитку лише цього напряму, гальмувала процес становлення інфраструктури національної культури.

Особливих успіхів у літературному  бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про "козацьку славу". Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія відзначалася значним жанровим та змістовним розмаїттям. Виділялась релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична  поезія, що тісно перепліталася з  народною пісенністю. Вміння складати вірші за всіма правилами книжкової верифікації свідчило про рівень освіченості та інтелектуалізму. С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський К. Транквіліон-Ставровецький - писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром барокової поезії є епіграма. У цьому жанрі працював І. Величковський. Поезія бароко майже ніколи не втрачала зв´язку з реальним життям. У XVII ст. великого поширення набули панегіричні вірші, писані на честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події.