Форми вираження авторськоі свідомості

Анотація.  Стаття присвячена проблемі відтворення форм вираження авторської свідомості у ліричній системі поетів-шістдесятників. Основна увага зосереджується на особливостях транспонування авторської свідомості через суб’єктні форми виявлення авторського «Я» в ліричних текстах поетів.

  Як відомо, авторська свідомість письменника – дійсне джерело творчого акту. Конкретизуючи зміст понять «суб’єкт творчості», «індивідуальність художника», ця категорія відкриває  підходи до цілісного, системного розуміння поетики твору і творчості митця. Цим пояснюється зростання уваги до цього джерела і відповідного поняття в науці.

Проблема авторської свідомості, а також форми її реалізації у художньому тексті активно дискутуються в сучасному літературознавстві. Тому  категорія «авторська свідомість» у науковому дискурсі має значну кількість різнопрочитань і тлумачень. Однак домінуючою є думка Кодака М.П., який визначає авторську свідомість як притаманний окремій людині (авторові) індивідуальний  спосіб взаємодії з реальністю, який у результаті творчого процесу проектується в художній текст і виражається через усі його компоненти. Найбільш відчутно автор  виявляє себе в ліриці, адже саме вона відрізняється посиленою увагою до внутрішнього світу людини,  її почувань, емоцій, ставлень до зовнішнього світу та самої себе. Ліричне переживання виражається  всією структурою поетичного тексту, вся система художніх засобів підпорядкована розкриттю цілісного  руху людської душі. На думку науковців, авторська свідомість у кожному окремому тексті виражається  опосередковано через суб’єктні (образ автора, ліричний герой, персонаж, наратор тощо) та несуб’єктні (тематика, проблематика, пафос, жанр, стиль тощо) категорії. Поетичний текст має складну суб’єктну  організацію, автор може бути представлений у ньому (за класифікацією Б.Кормана) через такі  категорії, як «автор-оповідач», «власне автор», «ліричний герой» та «герой рольової лірики».

З’ясування значення та ролі форм вираження авторської свідомості, визначення дефініції основних вищеназваних понять у ліриці поетів-шістдесятників становить актуальність нашого наукового дослідження. Метою дослідження є виявлення суб’єктних і несуб’єктних категорій вираження авторської свідомості у художньому тексті, що передбачає розв’язання наступних завдань:

• дослідити теоретичний аспект висвітленої проблеми, здійснивши дефініцію понять «образ автора», «авторська свідомість», «ліричний герой», «автор-оповідач», «персонаж», «власне автор» тощо;
• охарактеризувати суб’єктні, об’єктні, позасуб’єктні форми вираження авторської свідомості;
• проаналізувати ліричні твори поетів-шістдесятників (В. Симоненко, Л. Костенко, М. Вінграновський, Б.Олійник, І. Драч), визначаючи місце і роль автора у тексті.

  Мета і завдання дослідження зумовили використання цілої системи методів і спеціальних дослідницьких підходів. Зокрема, теоретико-методологічну основу роботи становлять філософські та літературознавчі теорії вчених, що сформували нові підходи до вивчення проблеми автора: праці М. Бахтіна, Б. Кормана, Кодака М. та ін. Крім цього, загальний системний підхід застосовується разом із філологічним, порівняльним, наратологічним та біографічним методами.

  Обсяг та структура роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та анотації. Загальний обсяг  23 сторінки, з них 21 сторінка основного тексту.

  Розділ I. Феномен авторської свідомості у літературі.

  Питання вираження авторської свідомості у творі актуальне й цікаве, адже саме вона зумовлює й естетичну природу твору, і його композиційну організацію. До вивчення поняття авторської свідомості, своєрідності форм її вираження, впливу на різні рівні твору зверталося чимало дослідників: Р. Барт, М. Фуко, М. Бахтін, І. Франко, М. Гірняк та інші.

  Навколо самого поняття авторської свідомості точаться дискусії, учасники яких часто обстоюють протилежні думки. А. Берґсон, П. Рікер, М. Бахтін, аналізуючи форми вираження авторської свідомості у творі, акцентують увагу на кризі ідентичності особи. Постструктуралісти Р. Барт та Ж. Дерріда, обстоюючи необхідність інтерпретаційної співпраці реципієнта, проголошують «смерть автора». Літературознавці, які визнають наявність авторської присутності у творі, по-різному ідентифікують автора та його роль у творенні тексту: для Б. Кормана автор є концептом, І. Франко та В. Виноградов застосовують поняття «образ автора», Г. Грабович пише про «голос автора», а А. Ткаченко – про автора як оповідача. Незважаючи на велику кількість термінів більшість дослідників має однакові думки щодо того, що автор у художньому творі є певною творчою енергією, яка знаходить своє вираження на різних рівнях тексту.

У сучасному літературознавстві існують різноманітні визначення поняття «автор»: «голос автора» (М. Бахтін), «авторська свідомість» (Б. Корман), «авторська оцінка» (Т. Савченко), «авторська поведінка» (А. Фаустов), «авторська активність» (М. Гіршман), «авторська присутність» (С. Бройтман), «авторська модальність» (П. Чудаков), «образ автора» (В. Виноградов, Н. Бонецька, М. Брандес) тощо. За допомогою численних дефініцій дослідники намагаються підкреслити різницю між особистістю творця та його художнім утіленням. Однак ці визначення не синонімічні й відбивають різний ступінь співвідношення понять автор – художній твір. Автор у художньому творі – це та творча енергія, яка знаходить своє вираження на різних рівнях тексту.

  Категорія автора займає одне з чільних місць у контексті термінологічних непорозумінь. Проблеми пов’язані із багатозначністю терміна «автор» у сучасному літературознавстві, яка частково теж зумовлена проникненням нових концепцій у вітчизняну літературознавчу традицію. Під цим терміном «автор» мають на увазі і реальну особу з певною біографією та комплексом індивідуальних рис, і певний погляд на дійсність, вираженням якого є весь твір, і суб’єкта, який інтегрує стильову єдність художнього твору, і навіть так званого автора-оповідача, що насправді є лише особливою формою вираження авторської свідомості в тексті.

   Термін «авторська свідомість» слід розуміти як цілісну функціональну систему, що передбачає тісний взаємозв’язок психологічних  структур свідомості письменника, його внутрішнього та прихованого життя з наративними структурами. Це поняття  завдяки існуванню позатекстових чинників, охоплює біографічного автора, а через текстуальний простір, апелює до лімінального автора, що при появі самого тексту реалізується як автор-стиль (певний спосіб мислення і манера викладу), як автор-функція, як автор-концепція (у творах письменника існують певні ключові образи, ідеї, які дають змогу говорити про відповідний світ авторської уяви, про певний світогляд) і як автор-суб’єкт (тобто суб’єкти  художнього твору – нараторів і персонажів, – у кожному з яких існує частка авторського «я»). 
 Проблема розмежування суб’єкта мовлення й автора – одна з найгостріших для слов’янського літературознавства. Ще в працях І. Франка можна простежити використання термінів «автор» чи  «поет» у розумінні наратора чи ліричного суб’єкта твору, хоча така ситуація пов’язана насамперед із недостатньо розвиненою в ті часи наратологічною термінологією. В. Будний влучно зазначив, що «автор» і «поет» – це проміжні терміни між «розповідачем, який займає внутрішню щодо твору позицію», і творцем як реальною особою. Будний В. Хто говорить у літературному творі? //Українське літературознавство. – 2003. – Вип. 66. – С.117-127. Плутанину з ідентифікацією суб’єктів мовлення бачимо і в працях Б. Кормана, який, не ототожнюючи емпіричного автора з персонажами та нараторами й слушно стверджуючи, що лише взаємозв’язки різних свідомостей художнього твору дають підстави робити висновки про свідомість автора, водночас говорить про «власне автора», що стоїть за різноманітними значеннями твору, володіє історичною перспективою і тому найбільше наближається до автора біографічного. Терміном «власне автор»  на означення нейтрального наратора, що роздумує над філософськими, морально-етичними та загальнолюдськими проблемами й у такий спосіб «найадекватніше втілює авторську свідомість», користується В. Смілянська, яка розглядає «автора» як родове поняття щодо видових «власне автора», «оповідача», «персонажа» тощо. Смілянська В.Л. "Святим огненним словом…". Тарас Шевченко: поетика. – К.: Дніпро, 1990. – 290 с. Тобто в цьому випадку варто сперечатися не з концепцією дослідниці, а насамперед із термінами, адже в сучасному літературознавстві існують набагато кращі назви на позначення відповідних понять, зокрема різні типи нараторів: експліцитний та імпліцитний, гетеродієгетичний і гомодієгетичний, екстрадієгетичний та інтрадієгетичний, первинний і вторинний, достовірний і недостовірний, відавторський і медіатизований, всезнаючий, всюдисущий, самосвідомий, відсутній, безособовий, ненадійний тощо.

  «Власне автор», «авторський відступ», «авторське втручання», «автор як активна дійова особа», «автор-спостерігач», «автор-оповідач» та інші подібні терміни, які міцно вкоренилися в літературознавстві стосуються насамперед художньої дійсності, а вже з огляду на свою внутрішню форму, передбачають апелювання до авторитету автора-творця чи до чітко вираженої позиції автора, «авторської концепції тексту», що «виникає на основі ставлення автора до реальності». Деякі вчені визнають, що неможливо визначити позицію, «голос», «точку зору» «метафізичного», «концепційного», «прихованого» автора, і тому вважають «власне автора» суб’єктом художнього твору, хоча водночас розглядають його як «концепційного» автора, що не входить до фабульного простору тексту й розкривається через взаємодію різних суб’єктів твору.  Ільчук Ю. Теорія автора і структурно-суб’єктний аналіз тексту // Наукові записки НаУКМА. – Т.4. – Філологія. – К.: KM Academia, 1998. – С.12-17. Тобто тут вже мова йде про суперечності трактування категорії автора навіть у межах однієї наукової праці, а також про багатозначність терміна «власне автор»: якщо у В. Смілянської це тип наратора, то в Ю. Ільчук це радше «автор», якого в західній традиції називають абстрактним, або імпліцитним. Отже, нові терміни часто співіснують зі старими, але не завжди чітко узгоджуються та розмежовуються.

  Авторська свідомість завжди підпорядковує собі всю структуру твору. Ставлення митця до художньої дійсності передається реципієнтові двома шляхами: суб'єктно та позасуб'єктно. Суб'єктними формами втілення авторської свідомості є безособовий оповідач, розповідач, ліричний герой, герой-оповідач та взаємодія мовленнєвих структур, які розкривають позатекстове авторське начало. До позасуб'єктних форм авторської присутності належать інтертекстуальні елементи, фабула, сюжет, композиція, часові та просторові координати художнього світу, система мотивів, пейзаж тощо.

Серед ліричних текстів, що відтворюють індивідуальні, суб’єктивні реалії, ліричний герой є одним із основних типів авторської екстеріоризації. Традиційно він розглядається як цілісний художній образ у тексті, наділений власним світоглядом, власним світовідчуттям, відмінним від авторського. По суті, він є своєрідною маскою, яка дозволяє реальному авторові розгортати діалог із самим собою.

Термін «ліричний герой» увів Ю. Тинянов. Ліричний герой – образ поета в ліриці, один із способів розкриття авторської свідомості. Це художній «двійник» автора-поета, що виростає з тексту ліричних композицій (цикл, книга віршів, лірична поема, вся сукупність лірики) як чітко окреслена постать або життєва роль, як особа, наділена визначеністю індивідуальної долі, психологічної виразністю внутрішнього світу, а часом і рисами пластичного образу.

 Якщо взяти ланцюжок понять «авторська свідомість», «форми вираження авторської свідомості», «авторський образ», то можна визначити логіку зв’язку між цими поняттями, а саме: «авторська свідомість» як найзагальніший «принцип усвідомлення і зображення дійсності в ліриці» постає в тих чи інших «формах вираження…», які й складають «авторський образ». Небезпека такого згромадження в тому, що затемнюється ясність запропонованої схеми, а самі поняття, немов слова в поетичному рядку, починають вигравати відтінками значень, вносячи небажану для теорії багатозначність. Адже і авторська свідомість і авторський образ для Б. Кормана є елементами форми, тож достатньо було б об’єднати їх під одним терміном, а «форми вираження авторської свідомості» спростити до «форм авторської свідомості». [6]

Автор як носій певного світосприймання і світорозуміння «не входить» у твір безпосередньо. Він завжди опосередкований суб’єктно (за допомогою суб’єктних форм вираження авторської свідомості) і позасуб’єктно (через відбір і поєднання явищ дійсності, через сюжет, композицію, зображально-виражальні засоби). Суб’єкт викладу репрезентує у творі автора, виступає посередником між автором і художньою дійсністю, йому підпорядковані й позасуб’єктні засоби вираження авторської свідомості. Образом автора визначається склад, стиль мови, відбір лексики, структура оповіді, спосіб характеристики діючих осіб, зображення пейзажів і т. д. Тобто світ, яким його бачить читач твору, він бачить очима  оповідача, або ж  персонажа твору.

Суб’єктна форма як властивий мистецтву слова спосіб художнього опанування об’єктивної дійсності визначається 1) ступенем співвіднесеності з реальним автором (так, оповідач – це персонаж у ролі суб’єкта оповіді); 2) ступенем об’єктності, тобто наскільки суб’єкт виступає не лише суб’єктом, а й об’єктом зображення; 3) зовнішньою чи внутрішньою позицією щодо зображеного (останнє передбачає аналіз внутрішньо-композиційних взаємин у системі «суб’єкт – об’єкт – адресат».

Суб’єктна організація, наприклад, ліричного твору з формально-граматичного погляду виражається у співвіднесенні між собою особових займенників, яке відбиває змістові взаємини суб’єкта, об’єкта, адресата. Такі суб’єктні форми, як ліричний герой, розповідач, персонаж (або герой «рольової» лірики), звичайно персоніфікуються в «я». Власне автор як найбільш загальна позиція, що репрезентує суспільну свідомість, може виражатись у неозначено-особовій формі; якщо маємо звернений до «ви» або «ти» монолог, то природно виникає думка про суб’єкт цього звернення – «я» або «ми» (особовий власне автор).

  У лірико-епічних творах суб’єктом викладу виступає оповідач – інша, ніж поет, особа. Оповідачу властива суб’єктивна інтерпретація: він зображує на першому плані найбільш важливі для себе події. Так, розповідаючи про своє минуле, оповідач природно знаходиться на ретроспективній позиції: знання розв’язки подій накладає на все, про що він оповідає.