Специфіка процесів прийняття рішення індустріальними споживачами

   Неорганічна модернізація  є реакцією на досягнення розвинутіших  країн, формою «наздоганяючого розвитку» з метою подолання історичної відсталості. Наприклад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвинуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 p.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залученню інвестицій, імпорту обладнання і патентів, відповідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувалася в органічну.

   Неорганічна модернізація  починається з економіки та  політики, а не з культури. Її  принципи не встигають охопити  більшість населення, тому не  мають достатньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським країнам.

   Теорія «модернізації»  містить такі стрижневі ідеї:

   а) розвинутою може  вважатися тільки та країна, яка  має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

   б) суспільства,  які не відповідають цим критеріям,  належать або до «традиційних»,  або до «перехідних»;

   в) зразком розвинутості  є західні країни (саме тому  теорію модернізації інколи називають  теорією «вестернізації»);

   г) модернізованість, розвинутість — комплексний феномен,  який має технологічні, політичні,  економічні, соціальні, психологічні аспекти; основою модернізації є науково-технічний і технологічний прогрес.

   Пізніше виникла теорія «запізнілої модернізації». Її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім — постіндустріальною. А запозичення «раціональних» соціально-економічних моделей найрозвинутіших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями людини, призводить до «ірраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

   Усі ці аспекти  важливі при аналізі трансформаційних  процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що:

   — «запізніла модернізація»  може поставити суспільство у  зовнішню залежність;

   — модернізація  може бути успішною за різкого зростання чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;

   — успіх модернізації  залежить від організаційних  зусиль центральної влади, її  вміння локалізувати, блокувати  соціальні конфлікти;

   — успішна модернізація  потребує широкої соціальної опори, мобілізації соціального потенціалу, здатності населення спрогнозувати користь від неї, авторитету лідера.

   В Україні набуття  державної незалежності відбувалося  одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бюрократичних на демократичні, плюралістичні. Незалежність часто сприймалася однобічно — як відокремленість від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на радикальне оновлення глибинних засад суспільного життя. Комплекс об´єктивних чинників, а також грубі помилки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, загострення соціальних проблем, занепад моральності. Негативно позначилися і відсутність концепції трансформації суспільства, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінностей в українському суспільстві). Український соціум перебуває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, властивому авторитарно-тоталітарному суспільству, ставленні мас до влади і у владній інерції еліти розпоряджатися, контролювати та регулювати розвиток суспільства. На думку К. Фрідріха та 3. Бжезинського, посттоталітарний синдром характеризують:

   — переважання  ролі окремих інтересів над загальним (раніше було навпаки);

   — встановлення  ідеологічного вакууму;

   — протести населення  проти насильства та ігнорування  натиску згори (як наслідок  масового терору);

   — демілітаризація  суспільства (противага мілітаризації  економіки, політики, свідомості за радянських часів);

   — інформаційний  плюралізм.

   Серед вітчизняних  вчених відсутня єдина думка  щодо сутності сучасного українського  суспільства і напряму його  трансформації. За словами А.  Гальчинського, Україна поступово  просувається до так званого  соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За іншими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який «поєднав у собі модернізовані відносини позаекономічного примусу, неринкові зв´язки як ознаки-атрибути феодальної системи з економічною міжіндивідуальною і міжкорпоративною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму» (Є. Суїменко).

   Попри різнобій оцінок, майбутнє України — в осягненні загальноцивілізованих засад суспільного буття.

 

 

 

 

 

 

Лекція 7. Соціальна структура суспільства

 

 

• Що таке соціальна структура суспільства

 

• З яких елементів формується соціальна структура суспільства

 

• Якими є причини соціальної стратифікації

 

• Які існують види соціальної мобільності

7.1. Поняття соціальної структури суспільства та її основні елементи

 

Суспільство нагадує складний механізм, складений з багатьох сотень і навіть тисяч деталей. Кожна  з них має свої розміри, виконує  лише властиві їй функції. Всі ці деталі — а це різні соціальні спільноти і групи - відіграють неоднакову роль у суспільному житті.

 

Проблема будови суспільства  як соціальної системи завжди була однією з центральних у соціології. Так, ще О. Конт, окреслюючи предмет дослідження своєї соціальної статики визначив, що вона — це соціальна анатомія, що вивчає будову соціального організму, котрий складається з великої кількості соціальних елементів.

 

Що ж є складовими суспільства  як соціальної системи? Зрозуміло, що первинною одиницею будь-якої соціальної системи є індивід. Він, будучи істотою соціальною, перебуває у тісному взаємозв'язку з іншими індивідами, утворює з ними різні соціальні групи та соціальні спільності, що теж є складовими суспільства. Будову ж будь-якої соціальної системи, у тому числі й суспільства, доповнюють соціальні зв'язки, соціальні відносини та соціальні інститути. Таким чином, можна дати таке визначення соціальній структурі суспільства.

 

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.

 

Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв'язків і взаємовідносин між її складовими частинами.

 

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:

 

• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);

 

• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;

 

• наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв'язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);

 

 

• взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей;

 

• багатофункціональність і стабільність — кожен елемент  соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства. У зв'язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них*1. Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.

 

*1: {Ряд сучасних українських  соціологів, зокрема, В. Городяненко, навпаки, вважають провідним елементом соціальної структури суспільства соціальні інститути — економіка, політика, наука, освіта, сім'я, оскільки саме вони зберігають і підтримують існуючі в суспільстві соціальні зв'язки і відносини.}

 

Таким чином, соціальна структура суспільства має два основних компонента: наявність складових елементів та соціальних зв'язків, що виникають між цими елементами.

 

Більшість сучасних соціологів у структурі суспільства виділяє ряд окремих підструктур, які і є основними складовими елементами суспільства. Проте ці підструктури є лише відносно незалежними між собою, оскільки як і всі соціальні елементи — складові суспільства - пов'язані між собою відносно стабільними соціальними зв'язками. Підструктури суспільства ґрунтуються на основних формах соціальних спільнот, що діють в суспільстві, і це також наштовхує на думку, що провідними складовими елементами соціальної структури суспільства є саме соціальні спільноти.

 

Отже, основними підструктурами (елементами) суспільства є:

 

• соціально-етнічна структура;

 

• соціально-демографічна структура;

 

• соціально-професійна структура;

 

• соціально-класова структура;

 

• соціально-територіальна структура.

 

 

Рис. 2. Соціальна структура суспільства

 

 

Кожна із названих підструктур характеризується найперше тим, що включає до свого складу відповідні спільності. З іншого боку, кожна підструктура має усі ті самі складові частини, ознаки і характеристики, що й соціальна структура суспільства загалом.

 

Тобто, усі елементи в  соціальних підструктурах так само пов'язані між собою стабільно діючими соціальними зв'язками і відносинами. Потрібно нагадати, що стосунки між усіма суб'єктами соціального життя ґрунтуються на певних цінностях та правилах поведінки (соціальних нормах), що є характерними для даного типу суспільства і відрізняють його від інших. Тому слід зауважити, що соціальні норми, власне як і соціальний контроль, є опорою для соціальної структури суспільства, оскільки вони впливають на характер соціальних зв'язків і відносин, що діють в соціальній структурі суспільства. Важливо також зазначити, що на зв'язки і відносини між складовими соціальної структури суспільства впливають також і соціальні статуси та ролі, мова про які піде далі, тож і вони є підґрунтям соціальної структури суспільства. Тому, загальну схему соціальної структури можна зобразити приблизно так, як показано на рис.

 

Складність побудови соціальної структури полягає ще й в тому, що у суспільстві є відносини соціальної рівності і нерівності. Типовий приклад — пересічний службовець чи студент прирівнюються законом України за своїми конституційними правами до Президента України, адже Конституція нашої держави передбачає рівність громадян. Разом з тим, абсолютно зрозуміло, що за правами і пільгами ці категорії громадян значно відрізняються між собою. Соціальні ролі і статуси, соціальна рівність і нерівність — питання, що є предметом розгляду наступних підрозділів даної теми.

 

 

2. Тема 6. Процес прийняття рішення організаційним споживачем

6.1. Основні характеристики  ринку організаційних споживачів

 

 

 

Більшість великих компаній продають свою продукцію іншим компаніям, підприємствам оптової і роздрібної торгівлі, які обслуговують споживчий ринок.

Процес  купівлі  організаційним  споживачем   містить   етапи прийняття рішень, у ході яких підприємство-споживач визначає потребу в товарах і послугах, що купуються, а також виявляє, оцінює і обирає марки товару постачальників. Компанії, які продають свою продукцію іншим організаціям, повинні прагнути якнайкраще вивчити ринок підприємств і поведінку організаційних споживачів [19].

 

Ринки індивідуальних і організаційних споживачів мають значні відмінності (табл. 6.1).

 

На відміну від ринку  індивідуальних споживачів, ринок товарів  організаційних споживачів [6; 19] є сукупністю осіб, організацій, які скуповують сировину, комплектуючі вироби, обладнання, допоміжне устаткування, готові товари і послуги з о подальшого використання їх для виробництва інших товарів і послуг, здавання в оренду або для подальшого їх продажу споживачам з метою одержання прибутку, а також для задоволення соціально-економічних  потреб  організації та її працівників.

 

Таблиця 6.1

 

Основні відмінності ринків індивідуальних та організаційних споживачів

6.2. Модель поведінки організаційного  покупця

Маркетолога цікавить в основному те, як організаційні покупці будуть реагувати на ті або інші маркетингові засоби. У моделі поведінки організаційного покупця (рис. 6.1) маркетингові й інші стимули впливають на організацію-покупця і викликають певну реакцію. Як і при продажу товарів індивідуальним споживачам, тут комплекс маркетингу складається з „чотирьох Р”: товару, ціни, розповсюдження і просування товару. Інші стимули є факторами зовнішнього середовища - економічні, технологічні, політичні, культурні і фактор конкуренції. Під впливом цих стимулів у організації виникає купівельна реакція, що виражається у виборі товару або послуги, постачальника, визначенні обсягу замовлення, умов і термінів постачання та обслуговування. Щоб розробити дієву маркетингову стратегію, маркетолог повинен добре розуміти механізм перетворення стимулів у купівельну реакцію.