Імунітет держави і міжнародному економічному праві

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана

 

Кафедра міжнародного та європейського права

 

 

    Реферат 

на тему:

«Імунітет держави і  міжнародному економічному праві»

 

 

 

 

Виконала

Студентка 1 групи 4 курсу

Спеціальності 6401

Чуприна Ірина

 

   

Київ 2013

План

Вступ………………………………………………………………………………3

1. Поняття та значення імунітету держави…………...……………………..4
2. Основні доктрини імунітету держави………………………………...…..6
3. Види імунітету держави в міжнародному економічному праві…….....10
4. Межі відмови держави від імунітету……………………………..……..15

Висновки…………………………………………………………………………16

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

У період глобалізації та значно розширилися сфери участі держав як в публічно-правових так і в приватноправових взаємовідносинах, ускладнених іноземним елементом. Обсяг цих відносин досить великий, але всі вони в цілому знаходяться під впливом одного з наріжних інститутів міжнародного права – інституту імунітету держави. Перехід до ринкової економіки та знаходження України на шляху інтеграції до багатьох світових організацій дає підстави виділити першочергове значення для цього принципу.

Разом з тим доводиться констатувати відсутність єдності  поглядів на розуміння обсягів та сфери застосування цього принципу. У доктрині і практиці різних правових систем є дві основні концепції імунітету держави – одні вчені вважають, що імунітет не має імперативного характеру (Я. Броунлі), інші ж вказують на імперативний характер (М. Богуславський). Зокрема, міжнародні конвенції, законодавство, практика та доктрина держав по-різному визначають такі поняття, як сутність та види імунітету.

Імунітет держави є  принципом міжнародного права, що випливає із засад державного суверенітету, для розуміння якого, велике значення має його правова природа. На першому етапі становлення даного інституту – суди обґрунтовували право іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю – comitas gentium. Але пізніше у ХІХ ст. американські суди почали розглядати право держав на імунітет як міжнародно-правовий звичай, який заснований на принципах незалежності та суверенітету держави. Показовим є рішення Верховного суду США 1812 р., яке прямо виходило з наявності міжнародно-правового звичаю. Отже, найбільш переконливі аргументи на користь імунітету держави можна знайти в міжнародному праві, яке втілено в практиці держав принципами суверенітету, незалежності, рівності та гідності держав. Всі ці поняття взаємопов'язані та в цілому складають міцну міжнародно-правову основу імунітету суверена. Коли двоє знаходяться в рівному положенні, один не може здійснювати суверенітет чи владу над іншим: «par in parem non habet imperium».

1. Поняття та значення імунітету держави

Імунітет є однією з ознак держави, і вона, як публічна особа, захищена державним імунітетом. Але якщо ще століття тому держава виконувала переважно тільки традиційні функції суверена, то за останні більш ніж півстоліття вона стала активним учасником приватноправових відносин. Як вказує І. О. Хлєстова, з 70-х років XX ст. держави почали від свого імені укладати різні зовнішньоторговельні угоди. Вони настільки розширили сферу своєї зовнішньоекономічної діяльності, що стали укладати такі ж угоди, як і юридичні особи. Крім цього, як зауважує вчений, міжнародне співтовариство поповнилося низкою держав, що розвиваються. Зважаючи на їх економічні труднощі, вони прагнули залучити у національну економіку іноземні інвестиції, отримати кредити за кордоном. Отже, держава стала частіше залучатися у комерційну діяльність, яка тісно пов'язана з міжнародними товарними і фінансовими ринками. Збільшилась не тільки кількість угод, які укладаються за участю держави, але й розширилася кількість видів договорів. Вони стали різноманітнішими. У зв'язку з цим на практиці виникало питання про те, чи користується іноземна держава, що володіє суверенітетом, імунітетом від юрисдикції судів іншої держави.

 Держава в міжнародних економічних відносинах завжди виступала як особливий суб'єкт права. З метою розвитку міжнародного співробітництва вона вступає в різного виду публічно-владні і приватноправові відносини як майнового, так і немайнового характеру з іншими державами, міжнародними організаціями, а також юридичними і фізичними особами. Обсяг цих відносин досить великий, вони надзвичайно різноманітні, але всі вони в цілому знаходяться під впливом одного з наріжних інститутів міжнародного приватного права, а саме – інституту імунітету держави.

 Імунітет (слово латинського походження і в перекладі на українську мову означає звільнення від чого-небудь) держави — це принцип міжнародного права, що випливає із засад державного суверенітету. Імунітет держави виявляється в тому, що з огляду на рівність усіх держав (і велетенських за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. При цьому спрацьовує правило "рівний не має влади над рівним" ("par in parem non habet imperium").

Принцип непідпорядкування  однієї суверенної держави дії законодавства  іншої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави отримав своє походження з посольського права і сьогодні став загальновизнаним. Законодавство та доктрина завжди намагалися визначити його сутність і кодифікувати норми про імунітет у окремих загальних (універсальних) конвенціях.

Частково це вдалося  зробити у Віденській конвенції  про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Віденській конвенції про представництво держав і їх відносини з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 p., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p.

Ці угоди регулюють  чимало питань, пов'язаних з представництвом  держав у міжнародному спілкуванні, зокрема, використання дипломатичним агентом імунітету від цивільної юрисдикції, крім пред'явлення речевих позовів що до приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки агент не володіє імунітетом від імені акредитуючої держави з метою представництва; пред'явлення позовів у сфері спадкування, якщо агент повинен бути виконавцем заповіту, здійснювати піклування над спадковим майном, спадкоємцем чи "відказоодержувачем" як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави (ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p.).

 

 

 

 

 

2. Основні доктрини імунітету держави

Сформувалися дві концепції  імунітету держави - абсолютного  і функціонального (обмеженого). Слід зауважити, що в юридичній літературі терміни "функціональний" і "обмежений" стосовно терміна "імунітет" використовуються переважно як синоніми.

Відповідно до принципу суверенної рівності держав іноземна держава на території іншої держави  повинна користуватися судовим  імунітетом, імунітетом від попередніх заходів і імунітетом від виконавчих дій (елементи теорії абсолютного імунітету).

Абсолютний імунітет означає право держави користуватися  імунітетом у повному обсязі, усіма  його елементами; він поширюється  на будь-яку діяльність держави і  будь-яку його власність. Спочатку імунітет склався і застосовувався як абсолютний. Єдине обмеження імунітету держави можливо було тільки за умови прямо вираженої його згоди.

Теорія абсолютного  імунітету має ряд недоліків. Так, положення про те, що суверенітет  держави може бути обмеженим є  практично загальновизнаним у міжнародному публічному праві. Вступаючи в міжнародні наднаціональні організації та визнаючи обов'язковість рішень їх органів, держава обмежує свій суверенітет. Співробітництво в вирішенні будь-якої глобальної проблеми, переслідування будь-якої глобальної мети припускає відмову від приватних інтересів і привілеїв на користь загального блага. Отже, інтереси міжнародної торгівлі і розвитку інвестицій уможливлюють відмову від державного імунітету в сфері міжнародного приватного права. Визнання норми міжнародного права, відповідно до якої держави не користуються імунітетами від іноземної юрисдикції у випадку участі у відносинах приватноправового характеру, як звичайної норми, не буде суперечити загальним принципам міжнародного права.

Надання іноземній державі необмеженого імунітету являє собою відмову в правосудді для іншої сторони відносин і, таким чином, є порушенням одного з фундаментальних прав. Крім того, якщо держава бере участь у комерційній діяльності, вона тим самим добровільно відмовляється від свого імунітету.

В міру розширення функцій  держави як в самій країни, так  і в міжнародних відносинах, вона почала все ширше виступати як суб'єкт приватноправової діяльності і абсолютний імунітет ставав відчутною  перешкодою в розвитку господарських зв'язків, оскільки контрагенти держави, по суті, позбавлялися права на судовий захист своїх майнових прав. До того ж держави починають звертатися до іноземних приватних банків за одержанням позик. У зв'язку з цим у доктрині та й у судовій практиці з'являється ідея необхідності обмеження імунітету держави. Ж. Шапіра так пояснює причини виникнення цієї концепції: "З одного боку, розвиток державного права спростив юридичні процедури ведення справи проти державних органів; з іншого боку, держава і її органи стали основними учасниками економічних відносин... Питання про державний імунітет найчастіше розглядається в судах західноєвропейських держав при виникненні суперечок підприємств із західних країн з державами третього світу... або національних підприємств із державними установами своїх власних держав. Це можна пояснити, виходячи із самої структури міжнародної торгівлі. Право західних держав було змушене враховувати необхідність захисту приватних інтересів у комерційних відносинах, що відрізняються від інших тільки державним характером одного з партнерів".

Вперше теорія обмеженого (функціонального) імунітету була зафіксована в  проекті регламенту Інституту міжнародного права в 1891р. Потім її реанімування відбулося в 20-30-і роки минулого століття при розгляді справ за участю радянської держави і її власності. У цей період була укладена Брюссельська конвенція про уніфікацію деяких правил, що відносяться до імунітету державних суден 1926 р. Вона довгий час (аж до 1937 р.) не набирала сили і не зібрала значної кількості учасників. Ні СРСР, ні Україна не є її учасником. Прагнення правлячих кіл ряду держав підкорити державні судна режимові, аналогічному тому, що установлений для приватних морських суден, з підписанням даної Конвенції увінчалися успіхом. Основні положення Конвенції: "Судна разом з їхнім вантажем, що складаються з власності урядів або орендовані урядом, і службовці для торговельних цілей підкоряються в мирний час загальному морському праву і не повинні користуватися імунітетом". Конвенція допускає арешт і звернення стягнення на іноземні державні судна і вантажі, які перевозяться ними. Однак ці положення не поширюються на військові, патрульні, санітарні судна, а також судна для державних потреб. Підписаний 24 травня 1934р. Додатковий протокол до Брюссельської конвенції надав імунітет суднам, зафрахтованим державою на визначений час або рейс, за умови, що судно використовується тільки для цілей урядової або неторгової служби.

Після Другої світової війни суди держав континентальної Європи винесли  низку рішень, відповідно до яких не визнавались імунітети іноземних держав у випадку здійснення їх урядами дій, що мають комерційний характер. Теорія обмеженого (функціонального) імунітету в країнах романо-германської правової системи закріплена на рівні судової практики, а в країнах англосаксонської правової системи знайшла відображення в законодавстві.

США стали першою країною, де в 1976 році був прийнятий Закон про імунітети  іноземних держав, який заснований на теорії функціонального імунітету. Згодом, під впливам прикладу США, закони, що обмежують імунітет іноземної держави, були прийняті і іншими державами. Так, в 1978 році у Великобританії - Акт про імунітет держави, у 1982 році в Канаді - Акт, що надає імунітет державі в канадських судах, у 1981 році в Пакистані - Ордонанс про імунітет держави, у 1979 році в Сінгапурі - Акт про імунітет іноземної держави, у 1981 році в ПАР - Акт про імунітет іноземної держави, у 1984 році в Австралії - Акт про імунітет іноземної держави, в Аргентині в 1995 році - Закон про юрисдикційний імунітет іноземної держави в судах Аргентини. В деяких країнах, де немає спеціального законодавства про імунітет іноземної держави, судова практика дотримується теорії функціонального імунітету. Так, у спеціальних нотах держав, спрямованих Генеральному секретареві ООН у 1979-1980 роках, вказується, що в Барбадосі, Данії, Фінляндії, Греції, Норвегії, Суринамі, Німеччині застосовується теорія функціонального імунітету держави. Судова практика Франції, Австрії, Бельгії, Італії, Швейцарії, Іспанії також розділяє цю теорію.

Для судової практики цих держав велике значення має розподіл актів  держави на приватні і публічні, комерційні і некомерційні. Вважається, що іноземна держава користується імунітетом тільки в тих випадках, коли вона виконує суверенні дії (acta іmperіі; de jure іmperіі), наприклад, направляє дипломатичні делегації, відкриває консульства. Якщо ж іноземна держава виконує дії комерційного характеру (acta gestіonіs) - (тобто веде торговельну діяльність (de jure gestіonіs), укладає торговельні угоди), то вона імунітетом не користується.

Теорія обмеженого імунітету не позбавлена недоліків. Так, важко дати чітке розмежування суверенних і  несуверенних актів держави. Такі суперечки  можливі й в інших областях, але не можна заперечувати, що існують  ситуації, коли не викликає сумніву стосовно належності акта держави до приватної або публічної сфери.

Держава завжди залишається державою, навіть коли вона бере участь у міжнародних  комерційних операціях. У таких  випадках завжди існують політичні  мотиви або ж політичні цілі.