Імунітет держави і міжнародному економічному праві

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Види імунітету держави в міжнародному економічному праві

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову; 3) від примусового виконання  судового рішення; 4) майновий (власності); 5) імунітет щодо угод держав.

Судовий імунітет

У широкому змісті слова цей вид  імунітету містить у собі:

- Імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

- Імунітет від попередніх дій;

- Імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно визначити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження  імунітету, усе-таки розділяють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий  імунітет у вузькому змісті) і імунітет від виконавчих мір. Наприклад, в актах Австралії, Великобританії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевої юрисдикції не означає згоди із застосуванням заходів для попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред'явлення  позову прийнято іменувати судовим  імунітетом у вузькому змісті слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право  шукати в суді, тобто саме висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної чи юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як правило, неможливо, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто видана спеціально застосовно до даного випадку.

Правило про непред'явлення  позову в суді до іноземної держави  поширюється на всі категорії  позовів, будь то позови, заявляємі  безпосередньо державі – in personam (т.зв. прямі позови), чи непрямі позови – in rem, коли вимога зв'язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу державних морських чи повітряних судів.

Імунітет від попередніх дій

Відповідно до імунітету  суд, що розглядає приватноправову суперечку за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попереднього забезпеченню позову, тому що такі міри носять примусовий характер.

Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються  судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі міри стосуються держави і її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користатися своїм майном і ін.), то з погляду імунітету вони не припустимі.

Імунітет від примусового  виконання рішень іноземного суду

У відношенні держави  і його власності не можуть бути прийняті які-небудь примусові заходи для виконання іноземного (арбітражного) рішення будь-якими органами цієї і будь-якої іншої іноземної держави.

Однак у ході багаторічної практики виробилися визначені винятки  з цього правила, що дозволяють, у  випадку відмовлення іноземної  держави від виконання судового рішення, застосовувати примусові  міри у відношенні власності останнього. Навіть, якщо держава добровільна взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно.

Наприклад, заходи для  виконання судового рішення можуть застосовуватися у випадку добровільної згоди іноземної держави на здійснення примусових мір, вираженого в міжнародній угоді, у письмовому контракті чи в заяві на судовому розгляді по конкретній справі. Слід зазначити, що одна лише згода іноземної держави на здійснення юрисдикції ще не припускає її згоди на застосування примусових мір у відношенні її власності за рішенням суду. Іншими словами, для застосування заходів для виконання чи забезпеченню судового рішення суд повинен дістати окрему згоду іноземної держави.

Імунітет власності  держави

Імунітет власності  держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є в остаточному підсумку заборона звертання стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користається імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користається імунітетом навіть, якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітет. Це визначає виділення питань власності як самостійний елемент змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою.

Однак якщо власність  держави використовується в комерційних  цілях, то на неї не поширюються положення  про імунітет власності держави, що передбачається й у розробленому Комісією міжнародного права проекті  статей про юрисдикційні імунітети  держави і її власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді інших держав.

У Великобританії, Канаді, США, Австралії, Сінгапурі іноземній  державі не надається імунітет від  виконавчих дій у відношенні власності, що використовується в торгових цілях.

Разом з тим існують види власності іноземної держави, яким надається повний імунітет від попередніх мір і виконавчих дій: дипломатичні і консульські приміщення й інша власність держави, використовувана для ведення дипломатичної і консульської діяльності їх представництв, консульств, спеціальних місій і т.д., імунітет яких закріплений у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961р., Віденської конвенції про консульські зносини 1963р., Конвенції про спеціальні місії 1969р. Імунітет цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки, передбачається й у статті 19(1)проекту Комісії міжнародного права .

Імунітетом від попередніх мір і виконавчих дій користається і власність, що використовується чи призначена для використання в зв'язку з військовою  діяльністю чи є військової по своїй природі, або знаходиться під контролем військової влади (Канада, США, Австралія).

На відміну від інших  документах по імунітету держави, у  проекті Комісії міжнародного права  виділені ще дві категорії власності, до яких не можуть застосовуватися примусові міри: власність, "частина культурного надбання", "державні архіви", не виставлена на продаж власність, "складова частина виставки об'єктів наукового, культурного чи історичного значення", не виставлена на продаж.

Режим недоторканності державної власності тісно зв'язаний з міжнародно-правовою доктриною "акту держави", відповідно до якого суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, зроблених на її території. Якщо держава, придбала власність на основі акта, прийнятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обговорювати правомірність приналежності власності. Імунітет власності виявляється в тому, що, якщо майно знаходиться у володінні держави, що заявило, що воно йому належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту.

Принцип імунітету власності  іноземного суверена сформульований у  Дайсі в такий спосіб: "Суд…не має юрисдикції у відношенні розгляду чи позовів прийняття інших процесуальних  дій проти якого-небудь іноземного суверена.  Чи позов процесуальна дія у відношенні власності такого суверена вважається стосовно до даного правила чи позовом процесуальною дією проти такого суверена". "Ніяка позовна чи вимога інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана чи арешту піддана стягненню, навіть якщо мова йде про судно, зайнятому торгівлею…" Далі Дайсі розрізняє два випадки:

- власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користається судовою недоторканністю;

- власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користається судовою недоторканністю (імунітетом).

"Навіть в останньому  випадку ця власність користається недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі…"

Імунітет угод держави

Оскільки держава в  силу імунітету вільна від примусових заходів для здійснення іноземних  законів, адміністративних розпоряджень і ін., то з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема, угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними чи юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці.

Незважаючи на те, що надалі дане правило, як і інші правила імунітету, зазнавало обмежень і сумнівів, воно існує дотепер і знаходить  закріплення в міжнародних договорах. Найбільш важливим підтвердженням є Вашингтонська конвенція про порядок дозволу інвестиційних суперечок між державами й іноземними особами 1965 р. Згідно ст. 42 інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; при відсутності такого вибору – застосовується право держави, що виступає як сторону в суперечці.

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Відмова держави від імунітету.

Імунітет держави - це її «право», що випливає з суверенітету, але з «обов'язок». Тому якщо корисно державі відмовитися від нього, вона вправі відмовитися від імунітету як загалом, так і від будь-якого його елемента. І держави достатньо часто те роблять. Щоб спростити свою співпрацю з іноземними громадянами і юридичними особами, відмовляються від свого імунітету. Відмова від імунітету, щоб бути юридично дійсною, підпорядковується деяким правилам:

- Відмова може бути  явно виражена в письмовій формах: відповідним органом держави у в односторонньому порядку, під час укладання угоди у самому тексті тексті, в міжнародному договорі і пр.;

- Відмова може бути такою, що мається на увазі, вона може слідувати з конклюдентних дій;

- Відмова від імунітету неспроможна тлумачитися розширено. Держава вільно у своїй волі: вона може відмовитися від імунітету у цілому у відношенні однієї угоди, але це не може тлумачитися в такий спосіб, що держава відмовилася від імунітету у відношенні всіх угод, вчинених з даною іноземною державою; якщо держава дала згоду бути позивачем іноземному судовому процесі, це значить, що стосовно нього можна буде застосувати примусові заходи з попереднього забезпечення позову чи з примусового виконання рішення іноземного суду й т.д.

З минулої радянської практики відомі відмови радянської держави від імунітету. Переважно  це було з роботою торгових представництв в інших державах. Торгові представництва відкривалися з урахуванням угод, укладених СРСР із відповідною іноземним державою, у яких обмовлялися межі відмови від імунітету. Правовий основою такої відмови було Положення про торгові представництва СРСР закордоном 1989г, зокрема, передбачалося, що торгові представництва як відповідачі можуть виступати у судах лише з суперечкам, що випливають із операцій та інших юридичних актів, скоєних представництвами у країнах перебування.

Висновки

Держави здавна брали участь в міжнародних торговельних, культурних і інших зв'язках. За часів середньовіччя здійснення державою контактів з іншими суверена опосередковувалось зв'язками між монархами і персоніфікувалася останніми. Первинне поняття імунітету означало вилучення від податей і повинностей, що дарувало окремим особам і станам, іноді цілим громадам. З початку середніх віків імунітеті застосовувався до володінь як короля, так і інших привілейованих осіб, особливо духовенства. Римський імператор Гонорій поклав початок розумінню імунітету як злиття привілею і звільнення від загальної юрисдикції, духовенству, що надається. Як пише М. І. Брун, особливого розквіту імунітет досягає за часів імперії.

Найбільш ємко і стисло характеристика правового змісту імунітету виражена у відомих ще з часів римського права юридичних максимах: " par in parem non habet imperium " ("рівний над рівними владі не має"), " par in parem non habet potestas " ("рівний по відношенню до рівного повноважень не має"), " par in parem non habet jurisdictionen " ("рівний над рівним не має юрисдикції").

Слово "імунітет" походить від латинського immunitas ( immunitatis ) - звільнення, позбавлення від чого-небудь. Імунітет іноземної держави полягає в  звільненні (непокорі) цієї держави  влади іншої держави, його юрисдикції. Саме тому імунітет нерідко називають юрисдикційним імунітетом.

Держава може виступати  в зовнішній сфері в різних категоріях стосунків. По-перше, його партнерами можуть бути інші держави або міжнародні організації. Вони можуть укладати міжнародні договори про надання і отримання позик, поступку території, організацію співпраці в конкретних областях, укладати військові і політичні союзи та ін.

По-друге, держава може вступати у різноманітні майнові  відносини з іноземними юридичними і фізичними особами (наприклад, придбавати ділянки землі для розширення території посольства або місії, здавати в концесію ділянки надр для розробки корисних копалини на своїй території, здавати в оренду будівлі, що належать йому, і споруди, знаходяться як у власній країні, так і на території іноземної держави, придбавати і відчужувати майно, що належить йому, замовляти роботи, товари і послуги і т. п. В усіх цих випадках держава бере участь в таких стосунках, в яких могли б діяти і будь-які інші суб'єкти цивільного або торговельного права

Важливо підкреслити, що і в першому і в другому  варіанті держава діє не як дві  особи "казни" (фіску) - суб'єкт  влади і "купця" - суб'єкт цивільно-правових стосунків, а як суверен. Імунітет держави  слід відрізняти від консульського і дипломатичного імунітету, який надається як привілеї особливим категоріям осіб, що представляють державу, в цілях полегшення здійснення ними своїх функцій на основі норм дипломатичного і консульського права. Так, консульські конвенції, що укладаються державами в цілях врегулювання взаємних стосунків по обміну консульськими установами і здійсненню ними своїх функцій, особливо обумовлюють, як правило, надання, користування і відмову в належних випадках консульських представників від імунітету.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право. Підручник. — К.: КНЕУ, 2006. — 496 с.
2. Основні доктрини імунітету держави / Ю.М. Дружченко // Часопис Київського університету права. — 2010. — № 2. — С. 317-320.
3. Міжнародний комерційний арбітраж і питання імунітету держави: тест на сумісність/ Сліпачук Т. // Юридичний журнал. – 2005. - №4
4. Богуславский М.М. Практика применения принципа иммунитета государства и проблема законодательного регулирования // Международное частное право: современная практика. Сборник статей под редакцией М.М, Богуславского и А.Г. Светланова. – М., 2000. – С. 215.
5. Імунітет іноземної держави від примусових заходів/ Галстян Рубен // Білоруський журнал міжнародного правничий та міжнародних відносин. – 1999. - №3
6. Чубарєв В. Л. Міжнародне економічне право. Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 368 с.
7. Баймуратов М.О. Міжнародне право. - X.: Одіссей, 2002. -672 с.