Основні суперечки українсько-російських відносин

ОСНОВНІ СУПЕРЕЧНОСТІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН

Підписання 31 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і  партнерство між Україною і Росією започаткувало встановлення міждержавних взаємин між обома країнами, що означає завершення процесу територіального  розмежування України та Росії, розпочатого  ще далекого 1917 р. Центральною Радою  і закінченого 1999 р., тобто наприкінці ХХ ст. Президент РФ Б. Єльцин підписав ратифікований Державною Думою  і схвалений радою Федерації  договір, одна із ключових статей якого - а саме друга - проголошує: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань  по заключному акту Наради з безпеки  і співробітництва в Європі поважають  територіальну цілісність одна одної  і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів"[http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=643_006]. Посилання на Статут ООН і Заключний акт НБСЄ означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісності і непорушності кордонів між ними згідно з нормами міжнародного права.

Та на сьогодні саме територіальні  проблеми є вузлами протиріч у  відносинах між Україною та Росією.

Як відмічають науковці України, Росії, США, що досліджують проблематику українсько-російських відносин, напруга у взаємовідносинах накопичувалась особливо в останнє десятиріччя. Серед них і проблеми сучасних правових відносин щодо окремих територій.

Відомо, що у Мінській угоді  щодо утворення СНД було закріплене положення про взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн-учасниць Співдружності, недоторканності їх кордонів. У заяві Верховної Ради України 20 грудня 1991 р. з приводу Угоди про Співдружність незалежних держав зазначсалося: «Кордон між Україною - з одного боку, та Росією і Білоруссю - з іншого, є державним кордоном України, який є недоторканним. Лінія його проходження, визначена Договором між Україною і Росією 1990 р., лишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди, чи ні»[ http://www.uazakon.com/document/tpart15/isx15198.htm].

Проте російська сторона, зокрема колишній глава МЗС Є.Примаков, висловив тезу про те, що кордони держав, які утворились після розпаду СРСР, не фіксуються і не гарантуються Гельсінськими домовленостями. Цю тезу  можна було розуміти інакше, як закладання ідеологічного підгрунтя до майбутніх територіальних переділів на пострадянському просторі, нового перекроювання кордонів. Саме таку оцінку дали глави низки делегацій під час Лісабонського саміту ОБСЄ. За таких умов назріла необхідність надання державному кордону України правового статусу. В правовому сенсі кордон України не був оформлений не лише з Росією, а й з Білоруссю і Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Добрі перспективи у правовому оформленні кордонів, здавалось, відкривав Меморандум про співробітниіпто в охороні державних кордонів Республіки Білорусь, Російської Федерації й України, підписаний главами держав у Москві 15 квітня 1994 р. Спільна заява підтверджувала готовність продовжити роботу договірно-правового оформлення своїх державних кордонів [Україна підписала в Ашгабаті ряд поточних документів СНД. - Режим доступу: http://www.glavport.net/lastnews.php?id=170257].

Складніше вирішувалось питання  про делімітацію українсько-російського  кордону. Україна не погоджувалась на пропозиції росіян «щодо внутрішнього і зовнішнього кордонів», і тричі у 1992 р. МЗС України надсилало до МЗС Російської Федерації ноти з проектом Угоди про делімітацію українсько-російського кордону, а також пропозиції стосовно початку його правового оформлення. Російська сторона від усіх цих пропозицій ухилялась. Влітку 1992 р. російський міністр А.Козирєв попередив, що цілісність української території не може бути незаперечним фактом. Російський парламент 9 липня 1993 р. прийняв постанову «Про статус міста Севастополя», в якій наголошувалось, що місто має перебувати у російському підпорядкуванні, оскільки при передачі Кримської області в 1954 р. зі складу Росії до складу України Указ Президії Верховної Ради РРФСР 1948 р. про безпосереднє підпорядкування Севастополя Російській Республіці не визнано таким, що втратив чинність. Це рішення було однозначно оцінено як агресивний політичний акт, який суперечить нормам міжнародного права, спрямований на порушення кордонів і територіальної цілісності України. Позицію України підтримала світова спільнота, передусім Рада Безпеки ООН. Вона визнала такий крок несумісним із взаємними зобов’язаннями РФ та України про непорушність кордонів, таким, що суперечить цілям і принципам Статуту ООН, а відтак не має юридичної сили [Григорець Т. Основні етапи та тенденції розвитку українсько-російських відносин 1991 –2006 років. – Режим доступу:http://www.niss.gov.ua/book/Vlasyuk_mon/09-2.pdf].

Наприкінці січня 1996 р. у  м. Сочі відбулась зустріч делегацій прикордонних відомств України та РФ, які очолювали голова Держкомкордону - командувач Прикордонних військ України В. Банних і директор Федеральної прикордонної служби Росії А. Ніколаєв. За підсумками зустрічі було підписано протоколи про спільний прикордонний і митний контроль між Україною і Російською Федерацією. Довжина українсько-російського кордону - 2484 км. На середину 1996 р. тут функціонувало 60 пунктів пропуску, з них залізничних - 15, автомобільних - 44 і одна паромна переправа. Планувалось після належного облаштування відкрити ще сім автомобільних і два залізничних пункти пропуску. На літо 1998 р. обидві сторони домовились про оформлення правового статусу акваторії Азовського моря і Керченської протоки і завершення делімітації державного кордону на 1999 р. На січень 2002 р. Україна повністю делімітувала сухопутний кордон з Росією [Геополітика: Україна в міжнародних відносинах. Проблема кордонів у СНД. - Режим доступу: http://readbookz.com/book/183/6468.html].

Наприкінці 2002 р. було завершено  черговий раунд переговорів про  делімітацію сухопутної частини  українсько-російського кордону, під  час якого було досягнуто домовленість про підписання угоди про державний  кордон. Що торкається розмежування Азовського моря, Кабінет Міністрів України  прийняв рішення встановити кордони  територіальних вод в односторонньому  порядку, якщо на переговорах не буде досягнуто спільне рішення про  розподіл акваторії моря так званою серединною лінією на внутрішні води України та внутрішні води Росії.

Цей захід Києва не суперечив  міжнародному праву, оскільки відповідно до Конвенції ООН з морського  права 1982 р. держава може самостійно встановлювати уздовж своїх берегів  територіальні води до 12 миль завширшки, і зовнішня лінія цих територіальних вод вважається лінією державного кордону. З часом вже у переговорному  процесі мало обговорюватися питання  про делімітацію виключно економічної  зони та континентального шельфу.

Реакцію Росії на цей крок офіційного Києва висловив тоді перший заступник міністра закордонних  справ РФ В. Трубников, який підкреслив, що одностороннє вирішення Україною питання делімітації Азовського моря вплине на весь комплекс українсько-російських стосунків [Богінська І. Українсько-російські  відносини в контексті євроатлантичного курсу України. - Режим доступу: http://www.intsecurity.dn.ua/stat/vestnik6-20_bog.php].

28 січня 2003 р. під час  візиту до Києва тодішнього президента РФ В.В. Путіна було укладено Угоду про державний сухопутний кордон між двома країнами. Надто важливою є частина п’ята цієї угоди, яка фіксує статус Азовського моря та Керченської протоки, і яка передбачає, що врегулювання спорів відносно суміжних морських просторів здійснюється згідно домовленостей між договірними сторонами, а також у відповідності до норм міжнародного права. При цьому зазначений документ не містить жодного положення, яке б перешкоджало позиціям РФ та України відносно статусу Азовського моря та Керченської протоки як внутрішніх вод обох держав [Богінська І. Українсько-російські відносини в контексті євроатлантичного курсу України. - Режим доступу: http://www.intsecurity.dn.ua/stat/vestnik6-20_bog.php].

Кульмінаційним моментом українсько-російського протистояння в питанні кордонів став конфлікт навколо острова Коса Тузла восени 2003 р., коли почалося будівництво дамби в Керченській протоці. За офіційною інформацією Росії приводом до будівництва дамби була громадська ініціатива - звернення кубанських козаків до краснодарського губернатора про відновлення коси Тузла. Без погодження з українською стороною російська місцева влада почала масштабне будівництво дамби у Керченській протоці з Таманського півострова у напрямі до українського острова Тузла, що супроводжувалося гучною мас-медійною кампанією та заявами радикально-шовіністично налаштованих російських політиків щодо приналежності о.Тузла Росії. Російські прикордонники заявляли, що після завершення будівництва дамби на о. Тузла має бути встановлена російська прикордонна застава. Створена таким чином загроза порушення українсько-російського кордону, а отже й суверенітету України, викликала шок в українському політикумі. З метою забезпечення українського суверенітету на о. Тузлі був підсилений прикордонний пост і почались роботи з будівництва постійної прикордонної застави [Парахонський Б.О. Українсько-російські відносини: злети та падіння. - К.: Т-во «Знання» України, 2007. - 24 с. c. 15].

Керченська протока – єдиний природний вихід з Азовського моря. Рух суден по ньому в даний час організовано по двох трасах: глибоководному Керч-Єнікальському каналу, що належить Україні, а також за російськими фарватерами номер 50 і 52, розрахованими на невеликі судна.

Щорічно через Керченську протоку проходить до 9000 суден. Російські  судна, що проходять по Керч-Єнікальському  каналу, сплачують навігаційні та лоцманські послуги, а також низку  інших зборів. http://www.newsru.ua/ukraine/17may2010/demarcaz.html

Незважаючи на те, що Росія  тоді відступила, дискусії навколо  кордонів між двома державами  в Азовському морі не вщухають до сьогодні. 20 квітня 2004 р. Верховна Рада та Державна Дума одночасно ратифікували Угоду  про українсько-російський державний  кордон між Україною та РФ. Того ж  дня було ратифіковано й Угоду  про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки.

25 квітня 2005 р. в Києві  відбувся двадцятий раунд переговорів  державних делегацій України  та Росії з проблем розмежування  Азовського моря та Керченської  протоки, під час яких РФ  не погодилася з позицією України  відносно того, що кордон у  Керченській протоці має співпадати  з лінією колишнього адміністративно-територіального  кордону між УРСР та РРФСР.  І тут пропозиції російської  сторони, які зводяться до ідеї  спільного використання або делімітації лише днища Азовського моря та Керченської протоки, є цілком неприйнятними, оскільки суперечать інтересам української сторони, які вимагають встановлення фіксованих державних кордонів, в тому числі на водній поверхні.

17 травня 2010 р. Віктор Янукович і російський президент Дмитро Мєдвєдєв підписали угоду про демаркацію сухопутного кордону між двома державами.

Разом із тим, морський кордон Україна та Росія поки не поділили через суперечки щодо розподілу  території Керченської протоки. http://pravotoday.in.ua/ua/press-centre/news/news-2032/

«Ми не змогли цього разу прийти до цього рішення, тому що було дуже мало часу, але ми будемо над цим питанням працювати, і я думаю, що ми його в найближчий час допрацюємо», - сказав із цього приводу Янукович. http://tsn.ua/ukrayina/ukrayina-ta-rosiya-ne-zmogli-podiliti-morskiy-kordon.html

Президент Віктор Янукович заявив про необхідність до кінця  поточного року завершити процес демаркації кордонів з Білоруссю, Росією та іншими сусідами України.

Про це він сказав, відкриваючи  нараду Комітету з питань євроінтеграції.

Янукович висловив готовність активно брати участь у цьому  процесі, щоб якомога швидше завершити  дану роботу. http://tsn.ua/ukrayina/yanukovich-nakazav-do-kincya-roku-podiliti-vsi-kordoni-z-susidami.html

Україна, найімовірніше, відмовиться  від своєї вимоги - зберегти водний кордон в Азовському морі і Керченській  протоці по лінії адміністративного  поділу між союзними республіками за часів СРСР. Впевненість у цьому висловила експерт з питань міжнародної безпеки Галина Яворська. За її словами, питання демаркації сухопутного кордону (встановлення кордону на місцевості) та делімітації водного кордону (встановлення кордону на карті) дві країни завжди розглядали нерозривно.

«Якщо є угода про демаркацію сухопутного кордону, значить, є домовленість і з делімітації водного кордону. А ця домовленість можлива тільки в одному випадку - якщо Україна відмовиться від свого головного козиря на переговорах: збереження кордону по лінії адміністративного поділу між республіками в Радянському Союзі» , - заявила вона.

Яворська підсумувала, що якщо Росія погодилася на демаркацію, це означає, що Україна погодилася на російський варіант проходження  кордону в Азовському морі і Керченській  протоці, який змістить кордони на захід - ближче до України. http://delo.ua/world/morskaja-granica-s-rossiej-pri-140513/

Міністр закордонних справ  Костянтин Грищенко категорично  спростував чутки про те, що уряд в рамках розмежування українсько-російського  морського кордону погодився  на передачу Росії частини Керченської  протоки та Азовського моря.

Про це Грищенко заявив 21 травня цього року у Верховній раді, звітуючи про міждержавні угоди між Україною та Росією.

За словами міністра, договір  між Україною та Росією про державний  кордон визначив, що Азовське море та Керченська протока є внутрішніми водами двох країн.

Грищенко повідомив, що на червень заплановано провести черговий раунд  переговорів щодо делімітації водного кордону між країнами.

Він запевнив, що українська сторона вимагатиме у Росії делімітації  кордону по лінії адміністративного  поділу між республіками в Радянському  Союзі. http://tsn.ua/ukrayina/mzs-ukrayina-ne-viddast-rosiyi-kerchensku-protoku.html

Та не зважаючи на офіційні заяви, Українська дипломатія вже зробила низку поступок росіянам у питанні делімітації Азовського моря. Так, дискутуючи про методику розмежування Азова, росіяни фактично домоглися від Києва відмови від методу серединної лінії. А тим часом це було зафіксовано ще в травні 2008 року в протоколі чергового раунду переговорів. Але для росіян метод серединної лінії не вигідний, оскільки при такому розмежуванні Азовського моря співвідношення російської частини акваторії до української становитиме 40 до 60. Росіяни хочуть, щоб лінія змістилася в бік України, щоб співвідношення було 50 на 50. І ось уже наша делегація відмовилася враховувати при розмежуванні Азова українську затоку Сиваш, натомість узяла до уваги російську Таганрозьку затоку. Але ж українська частина багата не тільки на рибу: у ній знаходяться перспективні нафтогазові родовища. http://dt.ua/articles/75333