Воспитание уважения к родителям

Дошкільне дитинство  є тим періодом, в якому засвоюються  перші етичні норми поведінки – моральні якості, в тому числі і шанобливе ставлення до дорослих. Вони формуються в процесі діяльності дитини (Д.Ельконін, Г.Люблінська, А.Виноградова). Це твердження обґрунтовується і В.Сухомлинським: “В молодшому віці норми моралі розкриваються перш за все в конкретному емоційному вчинку”.

Т. Поніманська акцентує увагу на тому, що показником вихованості дитини є поведінка, яка відповідає духові моральних принципів і норм. Крім того, саме через моральну поведінку буде реалізовуватися діяльнісній компонент поняття “шани до дорослих”, що складається з гуманних учинків дітей стосовно батьків: привітність, турбота, надання допомоги, чуйність та ін. Дитина морально зростає, в ній утверджуються гуманні позиції лише тоді, коли сама вона активно діє. Керувати процесом морального становлення особистості дитини в цілому – означає соціально організувати діяльність дошкільника, створювати умови для виявлення шани до дорослих, щоб дитина практично, через власні дії та задоволення від їх результату відчувала значущість та необхідність виявлення шанобливого ставлення до близьких та рідних [9].

За твердженням Е.Ільєнкова, для того, щоб людина стала особистістю, необхідно поставити її з самого дитинства в такі стосунки з іншою людиною (зі всіма іншими людьми), у середині яких вона не тільки б могла, але й змушена була б стати особистістю.

Моральна поведінка  означає єдність мотиву і дії. Важливим новоутворенням психіки дошкільника  є формування ієрархії мотивів (О.Леонтьєв, М.Заброцький, В.Мухіна). В.Мухіна доводить, що супідкорення мотивів є найважливішим новоутворенням у розвитку особистості дошкільника, адже ієрархія мотивів надає певної спрямованості всій поведінці людини, що дає змогу оцінювати не лише окремі вчинки дитини по відношенню до батьків чи дорослих, але й поведінки загалом, як позитивної, так і негативної.

Одним з показників моральної  вихованості є переживання моральних  мотивів, а не окремі вчинки дитини. Адже один і той самий вчинок може бути викликаний різними мотивами і свідчити про різні рівні засвоєння дітьми моральних норм. Ставлення до батьків та інших людей за своїм змістом проявляється в тому, як діти пояснюють мотиви своїх дій, що вони вважають причиною уявного або реального вчинку. Отримуючи статус мотивації, моральна якість стає джерелом моральної активності особистості. Якщо провідними мотивами поведінки стають суспільні мотиви, виконання та дотримання моральних норм, дитина в більшості випадків буде діяти під їх керівництвом, і навпаки, коли дитиною керують особисті мотиви, це суттєво впливає на порушення правил поведінки.

Отже, важливою основою  формування в дитини шанобливого  ставлення до батьків є формування в неї системи домінуючих мотивів, що відповідають моральним нормам суспільства. Аналізуючи вищевказане, можна зробити висновок, що психологічними основами формування шанобливого ставлення до дорослих є когнітивний, емоційний та практичний компоненти [15].

Когнітивний компонент  передбачає формування моральної свідомості дитини, наявність у неї певних знань, уявлень та суджень стосовно ролі дорослих, правил поведінки з ними, що регулюються суспільними нормами.

Емоційний компонент  уключає в себе розвиток певних особистісних якостей, що зумовлюють моральну поведінку стосовно дорослих, розуміння власних емоційних станів, причин, з ними пов’язаних; моральні мотиви, потреби, самооцінку дитини.

Практичний компонент  складає діяльнісну категорію поняття “шана до дорослих взагалі” і виявляється у гуманних вчинках дітей стосовно дорослих та передбачає наявність у дитини навичок моральної поведінки, шанобливого ставлення по відношенню до дорослих, здатності регулювати власну поведінку через співвіднесення, прагнення діяти відповідно до суспільних морально-етичних норм.

Отже, для формування у дітей старшого дошкільного віку шанобливого ставлення до батьків необхідна система роботи, що має вестися у трьох напрямках; накопичення елементарного гностичного морального досвіду, утвердження практичного досвіду моральної поведінки стосовно дорослих і формування моральних мотивів поведінки.

ГЛАВА ІІ. ВИДИ БАТЬКІВСЬКОГО АВТОРИТЕТУ

Виховання у сім’ї ґрунтується передусім на авторитеті батьків, оскільки для дитини перших років життя зміст їх авторитету, за словами А. Макаренка, полягає в тому, що він не вимагає ніяких доказів, приймається нею як безсумнівна гідність старшого, як його сила і цінність. [8]

Авторитет (лат. autoritas — влада) реалізує себе у впливі особи, життєвому досвіді, заснованому на знаннях, моральних чеснотах. Переваги авторитетних для дитини батьків ґрунтуються на їхніх знаннях, уміннях, досвіді, зрілості, а не на зверхності або поблажливості. Справжній батьківський авторитет виростає на любові до дітей. Будучи оточеною цією любов’ю, дитина відчуває довіру, повагу авторитетного дорослого, потребу в спілкуванні з ним; живе з упевненістю, що він завжди за необхідності опікатиме і захищатиме її.

Батьківська любов супроводжує  людину все життя, вона є джерелом і гарантом її емоційної рівноваги  і духовного здоров’я. Кожна сім’я унікальна щодо організації свого життєвого простору, розподілу обов’язків, культури спілкування, виховання дітей. У цьому різноманітті психологи виокремлюють такі типи взаємодії батьків і дітей:

1. Любов - пристрасть. Такі стосунки характеризують ставлення  батьків до своєї дитини як до найдосконалішої істоти, прагнення бути поруч із нею, некритичне оцінювання її поведінки. У зв’язку з цим часто виникають труднощі щодо узгодження бажань дитини і вимог до неї.

2. Любов - гармонія. Якісними ознаками таких стосунків є віра батьків у можливості, перспективи своєї дитини, підтримка її захоплень, сприяння розвитку її здібностей, тактовна участь у її справах. Водночас батьки ставляться до дитини цілком тверезо, бачать її недоліки, допомагають долати їх, зосереджуватися на проблемах саморозвитку і самореалізації. Усе це створює дитині атмосферу психологічного комфорту, відкриває можливості для виявлення її ініціативи, сприяє їй в об’єктивній самооцінці.

3. Любов - марнославство. Вражені марнославством батьки проявляють непомірні амбіції щодо можливостей, перспектив своєї дитини, часто ставлять перед нею непосильні завдання, незважаючи на вікові та індивідуальні особливості і можливості, форсують її працездатність, розвиток здібностей. Через несправдження своїх сподівань, вони розчаровуються в дитині, створюючи відповідний психологічний тип стосунків, який нерідко травмує дитину на все життя.

4. Любов - конфлікт. Таким взаєминам батьків і дітей властиві спалахи й охолодження любові, істеричність. Ініціюють їх переважно одинокі матері. Як правило, вони травмують, руйнують психіку дитини, зумовлюють різкі перепади її емоційного стану, нестриманість, вразливість до несприятливих зовнішніх впливів [14].

Авторитет, у тому числі  й батьківський, формується й існує для дитини поза її суб’єктивною волею. Він є незалежною від інтелектуальних процесів, часто неусвідомленою оцінкою своїх батьків. Психологічний механізм цієї оцінки є дуже складним, підвладним багатьом чинникам. Спрощено його можна уявити як процес усвідомлення дитиною значущості батьків у її житті, їхньої високої людської, іноді ділової репутації, життєвої надійності, доброти,  готовності завжди й у всьому бути поруч. Щоб не думали і не стверджували на цю тему батьки, про їх авторитетність в очах дитини можна судити на підставі її ставлення до батьківських слів, поведінки, вчинків. Справжнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерідко педагогічно неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав’язують форми взаємодії, які свідчать про імітацію, підміну авторитету. Найпоширенішими, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підміни батьківського авторитету [8].

Авторитет - придушення. Основою його є боязнь дитини своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевненість, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдо авторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим.

Авторитет відстані. Сутністю його є намагання батьків бути якомога подалі від дітей, менше спілкуватися з ними, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на “Ви”, тон розмови тощо).

Авторитет чванства. Намагаючись компенсувати відсутність справжнього авторитету, батьки постійно хизуються перед дітьми своїми “заслугами”, розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, вони не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бути піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: “Я краще знаю, що тобі потрібно!”.

Авторитет педантизму. Основою його є тотальний контроль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне виконання всіх вимог і обов’язків, суворе дотримання режиму.

Авторитет резонерства (франц. raisonneur — людина, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внутрішній спротив.

Авторитет любові. Не маючи справжнього авторитету, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях (“Якщо любиш маму, то ...”). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності (“Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то ...”).

Авторитет підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо цинічною, аморальною.

Авторитет доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доброму ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що породжує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого.

Авторитет дружби. Рівноправне спілкування, своєрідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших дорослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставленням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей.

Батьки, які по-справжньому  люблять дітей, усвідомлюють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавленим, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаючи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.

ГЛАВА ІІІ МЕТОДИ І ПРИЙОМИ  ВИХОВАННЯ У ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО  ВІКУ ПОВАГИ ДО БАТЬКІВ І ДОРОСЛИХ

(КОНСТАТУЮЧИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ)

Формування в дитини шанобливого ставлення до дорослих – складний процес, який передбачає формування в неї моральної поведінки та свідомості, що тісно пов’язано з формуванням етичних уявлень, моральних знань, доступних розумінню дитини таких уявлень. Нерозуміння суті поваги, ролі дорослих у суспільстві і в житті кожної людини, відсутність знань про правила поведінки з батьками відповідно до загальновизнаних гуманістичних принципів, норм моралі робить неможливим сам процес формування в дітей гуманних якостей по відношенню до дорослих [2].

З метою визначення оптимальних методів етичного виховання підростаючого покоління, нами, при проведенні констатуючого експерименту, було виявлено:

• розуміння дорослими значущості використання національних традицій у вихованні всесторонньо розвиненої особистості;
• наявність у дітей старшого дошкільного віку уявлень про етичні якості: доброта, доброзичливість, чесність, справедливість, дружба, пошана до старших, їх праці, культура поведінки;
• використання батьками, педагогами національних українських традицій в етичному вихованні дітей;
• визначені зміст і структура інтегральних (загальних) і функціональних (приватних) критеріїв моральної вихованості старших дошкільників.

У експерименті взяло  участь 120 дітей старшого дошкільного  віку (6-7 років). У цей же період нами було проведене анкетування батьків (70-матерів, 20 батьків) і відвідування родин. Анкетування було проведено з метою з'ясування ставлення батьків до дітей.

Кількісний і якісний  аналіз анкетування показав наступне:

• у 40,04% сімей батьки виховують свою дитину за допомогою заборон, покарань, надають зайву опіку, часто застосовують моралізаторство;
• у 24,3% сімей батьки упевнені, що їх діти у всьому і завжди згодні з ними. З вихователями у них немає взаєморозуміння і узгодженості у вихованні. У цих сім'ях діти у всьому залежать від батьків і фактично позбавлені свободи;
• у 35,7% сімей батьки не змогли налагодити хороші відносини з вихователями, з друзями своїх дітей. В основному це сім'ї, де є одна дитина, або ж дитина від пізнього браку, або ж в сім'ї великий матеріальний достаток.

Спілкування в родинах  дало нам можливість зрозуміти деякі особливості формування шанобливих відносин в родині, а також з'ясувати причину подвійної поведінки дітей (дитина в дитячому саду слухняна, шаноблива, в сім'ї вередує, проявляє нешанобливе ставлення до старших).