Дієслова із семантикою звучання у поетичних творах Ліни Костенко та Любові Баранової

2. Семантичний потенціал українського дієслова

“Слов’янське дієслово найвищий, найабстрактніший, найдієвіший конструктор  і потенція мови ”, - писав О. О. Потебня [1 4, с. 39].

Останнім часом значно посилилась увага учених до дієслова. Це насамперед зумовлено витлумаченням речення  як багаторівневої ієрархічної одиниці (Т. Брінкман, Т. Гельбіч, О. Москальська). У центрі уваги українських дослідників перебуває поглиблене вивчення формально-граматичних, семантичних і функціональних особливостей дієслів (В. М. Русанівський, І. Р. Вихованець, Н. Л. Іваницька, А. П. Загнітко, С. О. Соколова та ін.).  Утвердження трьохвимірного підходу до структури речення в україністиці (І. В. Вихованець, Н. Л. Іваницька, А. П. Загнітко) не лише сприяло поглибленню теорії вербоцентризму, але й сприяло диференціації дієслів за ступенем їхнього семантичного наповнення. Оскільки семантичний потенціал дієслова розкривається у його синтаксичній та лексико-семантичній сполучуваності, то процес формування речення розглядають, як його послідовне розгортання із певного вихідного елемента на основі реалізації сполучувальних потенцій слова. Дієслово – це нерв самої мови. Справді, воно  наповнює речення “життям”. Тому в центрі дослідження стають сполучувальні властивості дієслова. Це дозволяє поглибити теоріюформально-граматичного членування речення на компоненти, зокрема прислівної залежності, а також більш-менш об’єктивно визначати поняття аналітизму, вираження компонентів формально-граматичної структури речення (І. Р. Вихованець, М. В. Савчук,  ін.).

Дослідження сполучуваності дієслів  української мови з іншими словами  дали змогу виокремити такі групи  слів:

 а) абсолютивні (закритої  семантики, з самодостатнім смислом): самостійно реалізують значення  поза синтагматичними обов’язковими  сполучуваностями з іншими словами  в словосполученні: дихати, танцювати, плавати, бренькати, світити, тремтіти та ін.;

б) релятивні (синсематичні): реалізація значення відбувається за допомогою  інших повнозначних слів у певних граматичних формах: дарувати квіти, продавати продукти, опинитись біля річки, завдати шкоди та ін.;

 в) відносно релятивні, тобто  дієслова, які в одному випадку  спроможні самостійно реалізувати  семантику, а в іншому –  потребують обов’язкового поширення.  Наприклад: співати, ткати, бачити; співати пісню, ткати полотно, бачити картину.

 Поділ дієслів за їхньою здатністю реалізувати семантику в межах підрядного словосполучення безпосередньо пов’язаний з членуванням речення – виділенням компонентів синтетичної й аналітичної будови. Слова абсолютивної семантики здатні самостійно формувати окремий компонент формально-граматичної структури речення. Самодостатність змісту дієслова сприяє формуванню ним окремого компонента синтаксичної структури [26, с. 8]. Хоч слова релятивної семантики вимагають наявності інших слів для завершення значення, все ж вони також утворюють самостійні компоненти, що завжди поширюються залежними від них обов’язковими компонентами прислівної залежності [12, с. 83]. Теорія “прислівних поширювачів” у синтаксичній структурі речення базується здебільшого на семантичних ознаках інформативно недостатніх слів.

Явище аналітизму формально-граматичних  поширювачів речення базується  на виявленню складу інформаційно недостатніх  слів. Їхня функція полягає насамперед у тому, що такі слова виявляють  обов’язкову сполучуваність із залежними  від них словоформами: “може + інфінітив, інфінітив”, “становить + іменник у знахідному відмінку”, “являє собою + іменник у знахідному відмінку” і т. ін. Заслуговують на увагу також сучасні теорії, що стосуються проблем семантичної інтерпретації реченнєвої структури. Повнозначне слово в ракурсі цих теорій розглядається, з одного боку як найменування фактів дійсності або сприймань, думок, почуттів людини, викликаних цими фактами, а з другого боку, як носій активної чи пасивної валентності. Особлива роль відводиться словам-дієсловам, які визначають структуру речення.

Отже, саме повнозначне слово з  притаманними йому ознаками, що розкриваються  на синтагматичній осі сполучуваності, є найголовнішим прогнозуючим елементом  структури речення у багатоаспектному виявленні його внутрішньої природи. Базою для   утворення формально-граматичної і семантико-синтаксичної структури елементарних непоширених речень дієслівної будови виступають абсолютивні дієслова (дієслова абсолютивної семантики), які своїм внутрішнім  потенціалом не прогнозують, не відкривають обов’язкових правобічних позицій для заповнення їх словами-конкретизаторами.

Функціональні параметри абсолютивних дієслів виявлено у формально-граматичній  структурі речення, де сильною для  них є позиція присудка, та в  семантико-синтаксичній, де абсолютивне  дієслово представляє предикатну синтаксему, реалізовану в її трьох основних значеннєвих варіантах: предикатах дії, предикатах процесу та предикатах стану.

1.3. Дієслова із семантикою  звучання

Дієслова із семантикою звучання української мови стали об’єктом вивчення в дисертації Є. А. Карпіловської ,,Конструювання дієслівних зон словотворчих гнізд (на матеріалі українських дієслів звучання)”, частково розглядалися як ілюстративний матеріал у роботі Л. О. Пустовіт „Словник української поезії другої половини XX ст.”. Типологічне дослідження ономатопеїчних слів української, російської та англійської мов було здійснене І. О. Гаценко. Як відвигукові похідні дієслова із семантикою звучання фрагментарно досліджувалися О. Й. Курило. Незважаючи на те, що сучасне мовознавство має значний досвід у вивченні дієслів  звукової семантики, в україністиці  ще не здійснено повного системно-структурного опису лексико-семантичної групи дієслів із семантикою звучання. Враховуючи досвід дослідження звукономінативних дієслів, в роботі  здійснено спробу детального аналізу ЛСГ українських дієслів із семантикою  звучання.

Лексико-семантична група дієслів  із семантикою звучання є складовим  елементом семантичного поля з архісемою  „звук“.

Дієслівні одиниці групуються навколо  лексеми зі значенням „звучати“, яка виражає їхнє спільне лексичне значення. Ця лексема формує ядро ЛСГ  дієслів звукової семантики, усі  інші одиниці по-різному віддалені  від центру залежно від смислової  близькості до ядерної лексеми. Дієслова, що перебувають на периферії лексико-семантичного поля звучання, потребують додаткового  контексту, завдяки якому реалізується їхнє значення.

Усі дієслова звукової семантики об’єднує спільність походження: більшість із них утворилася від звуконаслідувальних  слів або вигуків і тільки незначна частина − від іменникових  основ [11, с. 17].

Фонетичні зміни у структурі  звукономінативних лексем призвели до того, що напрям похідності можна  встановити лише за допомогою історичних зіставлень.

Серед дієслів звучання зафіксовано спільнокореневі деривати типу: цвьохати – цьвохкати, скавучати – скавуліти, шемрати – шемріти, муркати − мурчати тощо, які по-різному трактуються в лінгвістиці: одні дослідники вважають їх синонімами, інші − варіантами того самого слова. Існує також думка, що синонімами дериваційного рівня або ж варіантами є лише суфікси чи префікси, а не похідні лексеми [14, с. 12].

Дієслова із семантикою звучання, утворені від звуконаслідувальних  слів, які представлені в мові фонетичними  варіантами кореневих морфем (наприклад, бам – бем – бом – бум, ціві – ців та ін.), кваліфікуються  як фонетичні варіанти. У таких дієсловах спостерігається варіювання:

- голосних звуків у коренях: бамкати − бемкати − бомкати – бумкати, хихикати – хіхікати, гахкати – гехкати, грюкати – грякати, бренькати – бринькати, підпадьомкати – підпідьомкати, курликати – курлюкати, чвиркати − чвіркати;

- приголосних: цявкати – дзявкати, дзюркотіти − чуркотіти (діал.), дзижчати – дзинчати, чвакати – чмакати, цвьохати – цьвохати;

- фіналі кореневої морфеми: цівікати – цівкати, пхикати – пхинькати;

- голосного й приголосного внаслідок їх перестановки в корені: чавкати – чвакати, цівкати – цвікати.

Узявши за основу трактування словотвірної синонімії та варіантності,

дане О. В. Рембецькою, вважаємо словотвірними варіантами дієслів звучання пари цвьохати – цвьохкати, гехати – гехкати, хрумати – хрумкати, ухати – ухкати, бухати – бухкати та ін., що мають спільне словотвірне значення й утворені за допомогою суфіксів -а-, -ка-, які виконують однакову функцію і є варіантами одного суфікса. Прикладами словотвірних варіантів у межах дієслів звукової семантики є також вербативи типу дзяволіти – дзявуліти, дзяволити − дзявулити, гуркотати – гуркотіти, цвіркотати – цвіркотіти та под., в яких уживаються варіантні суфікси.

До словотвірних синонімів зараховуємо  ономатопи скавучати – скавуліти, шемрати – шемріти, дзявкати – дзяволити, скугоніти – скуготати, бухкати – бухтіти, хрумкати – хрумтіти, хрускати – хрустіти та ін., оскільки твірними формантами в цих спільнокореневих дієсловах із тотожним словотвірним значенням виступають різні суфіксальні морфеми [14, с. 18].

Дієсловам зі звуковою семантикою властиві спільні структурно-граматичні ознаки, зокрема видова дефективність. Досліджувані лексеми належать до одновидових дієслів: вони можуть бути або тільки недоконаного виду, або ж доконаного.

Одна з граматичних особливостей дієслів із семантикою звучання стосується наявності в них повної чи неповної особової парадигми. Дієслова, що представляють  звукові процеси, здійснювані людиною, вживаються в усіх особових формах однини та множини, тому що діяч-людина може бути і мовцем (я кричу, ми кричимо), і співрозмовником (ти кричиш, ви кричите), і об’єктом мовлення (він, вона, воно кричить, вони кричать).

 Дієсловам, які передають  звуковий вияв тварин і предметів,  у їхньому прямому значенні  форми 1-ї та 2-ї особи не властиві, оскільки не-особа не може брати  участі в діалозі. 

Деякі ономатопи (кудкудакати, мугикати, курликати, крякати, хникати) утворюють граматичні синоніми, репрезентовані паралельними особово-часовими формами, одна з яких зберігає тематичний суфікс основи, інша − втрачає, пор.: кудкудакати − кудкудакаю і кудкудачу, кудкудакаєш і кудкудачеш, кудкудакає і кудкудаче тощо; мугикати − мугикаю і мугичу, мугикаєш і мугичеш, мугикає і мугиче та ін. Такі дієслова кваліфікують як різновідмінювані.

Лінгвісти припускають, що виникнення граматичних синонімів у звуконаслідувальних  дієсловах пов’язане з прагненням до уніфікації основ у парадигмах теперішнього й минулого часу. Поява  другої продуктивної форми вважається закономірним прогресивним мовним явищем, яке полягає в переході від  непродуктивного до продуктивного  способу творення форм. Указані дієслівні форми  довгий час існують у мові як стилістично нейтральні, можливе стилістичне розмежування форм деяких ономатопів або їх семантична диференціація, наприклад, дієслово хничу в кінці ХХ ст. починає частіше вживатися в розмовному стилі, а дієслова кряче і крякає розмежовуються семантично: качка крякає − ворон кряче.

В українських словниках особово-часові форми названих ономатопів подаються  як синонімічні, стилістично недиференційовані, крім форм кукурічу, кукурічеш, які фіксуються в словнику з позначкою рідковживані.

За ступенем семантичного наповнення звукономінативні дієслова належать до абсолютивних (автосемантичних) мовних одиниць.  При зміні суб’єкта дії такі вербативи можуть метафоризуватися й набувати значення перехідності.

Для дієслів із семантикою  звучання як абсолютивних лексем характерна  відсутність обов’язкових поширювачів.

У сучасному мовознавстві  не викликає сумніву те, що мовний знак не утворюється  довільно, оскільки на думку більшості  лінгвістів, виникнення мови базується  на звуковідображенні або фонетичній мотивованості. Звуковідображувальна лексика складається із звукосимволічних слів (із неакустичним денотатом) та звуконаслідувальних  слів (з акустичним денотатом), котрі  з’являються у результаті пізнавальної діяльності людини, яка “характеризується  сприйняттям передусім предметів, які рухаються і звучать” [4, с. 54].

 Звукосимволізм  є “закономірним, довільним, фонетично  мотивованим 

зв’язком між  фонемами слова та незвуковою (неакустичною) ознакою денотата (мотиву), що лежить в основі номінації [5, с. 166]. Звукосимволічні  слова часто позначають види руху, форму, міміку, величину, фізичний та емоційний  стан людини чи тварини.  

Звуконаслідування – це закономірний, довільний, фонетично  мотивований зв’язок між фонемами слова і акустичною ознакою денотату, яка  лежить в основі номінації . Значну частину всіх звуконаслідувальних  слів різних мов складають мультиплікативи  та співвідносні з ними семельфактиви [5, С. 44 – 68].

Цю закономірність В. Храковський формулює таким чином: “одна з універсальних особливостей лексичних мультиплікативів (і семельфактивів) полягає в тому, що, <…> це слова  здебільшого, якщо не виключно, звуконаслідувальні за своєю основою” [3, с. 26].

Говорячи про  можливість існування слів, у яких подібні значення поєднуються із подібними незалежно від їх походження, Р. Якобсон використовує здебільшого  мультиплікативи: ‘вдаряти’, ’жбурнути’, ‘вдаряти батогом’, ‘хлюпатись’, ‘бризкати’ <…> [40, с. 112].

 Осмисленню даної  проблеми в мовознавстві сприяли  також роботи Л. Блумфілда,  Х. Марчанда, М. Кузнєцова, Ю.  Скребньова.

Звуконаслідувальні слова є  умовною імітацією звуків навколишньої дійсності за допомогою фонетичних засобів Зазначені дієслова прийнято групувати на основі їх фонетичних особливостей, тобто наявності у  них подібних початкових чи кінцевих приголосних або кореневих голосних.

Більшість звуконаслідувальних предикатів позначає невимушене звучання, джерелом якого є людина, яка створює  цей звук ненавмисно, неістота чи природня сила. Якщо джерелом звуку виступає людина, то невимушеність звуку передбачає ненавмисність дій, наявність певного  емоційно-психологічного чи фізіологічного стану, тобто ці дії є звичайною  реакцією людини на зовнішні чи внутрішні  подразники. У випадку, коли джерелом звуку є неістота, невимушеність  звуку передбачає наявність зовнішнього  каузатора.