Зародження елементів педагогічної теорії в Стародавній Греції

Виявляється, що філософ  рекомендував вивчення астрономії, але " лише в такому обсязі, щоб мати можливість визначати час ночі, місяця і року... користуватися різними ознаками, визначаючи час цих занять. І цьому легко навчитися, - говорив він, - у нічних мисливців, керманичів та багатьох інших, кому потрібно знання цього. Навпаки, вивчати астрономію в такому обсязі, щоб дізнатися навіть ті небесні тіла, що не обертаються разом з іншими, саме - планети і блукаючі зірки - і мучитися над дослідженням їх відстані від землі, часу та причин їх обертання, - від цього він силувався відвернути своїх друзів; користі, говорив він, він в цьому ніякої не бачить, хоч він і по частині астрономії мав відомості, але говорив, що і заняття їй може поглинути в людини життя і перешкодити вивченню багатьох корисних наук " [ 4: 102 ] .

Взагалі він не радив займатися вивченням небесних явищ, як бог виробляє кожне з них; цього, думав він, людям не вдасться осягнути, та й богам не принесе задоволення, хто досліджує те, чого вони не захотіли відкрити .

 

3. Педагогічні ідеї Платона

Платон (427-347 рр. до н. е.). Учень  Сократа. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гiмназiї Академія заснував філософську школу. Своє філософське вчення і педагогічні погляди виклав у творах " Держава " i " Закони ".

Відомий філософ та педагог  висунув i обґрунтував вчення про світ ідей. На його думку, ідеї – це більш досконалі форми буття, де перебуває людська душа до народження. Світ же речей є лише тінню світу ідей. Пізнання – це пригадування душею того, що вона знала у час свого існування поза тілом людини. Тому мета життя мудрої людини повинна полягати, на думку Платона, у розвитку здатності до воскресіння в її душі вроджених ідей (здатності безпосередньо споглядати ідеї). У своїх творах змалював проект ідеальної держави. Всі вільні громадяни у його державі поділені на три групи: філософи – правителі; воїни – захисники держави; група ремісників i землеробів, працею яких утримувалися дві попередні групи. Для представників двох вищих каст Платон заперечував сім’ю, оскільки вона відволікає їх від державних справ.

Платон першим у світі  обґрунтував систему освіти і  виховання підростаючого покоління. Використав при цьому кращі, на його думку, моменти афінського i спартанського  виховання: з першого взяв ідею гармонійного розвитку та систему шкіл, а з другого – досвід фізичного виховання. Мета виховання за Платоном – формування i тіла i душі найпрекраснішими [ 16 ].

Педагог відстоює державне, суспільне виховання дітей. У зв’язку з цим Платон першим в історії прийшов до думки про необхідність запровадження державою дитячих дошкільних закладів. З 7 до 18 років – державне музичне і гімнастичне виховання. Діти віком 7-12 років відвідують державні школи, де їх навчають читанню, письму, лічбі, музиці і співів. Для підлітків 12-16 років існують школи-палестри, а для юнаків 16-18 років – гімназії. Молодь 18-20 років проходить військову підготовку в умовах ефебії. Ефебія – перехідна ланка до вищої освіти.

Для найбільш здібних юнаків, яким уготовано бути філософами і  правителями, існує вища освіта. Вона має два цикли: перший десятилітній (21-30 років), другий п’ятирічний (31-35 років). Вік 35-60 років для філософів Платоном визначається як підготовка до вступу у світ ідей і участь (до 50 років) в управлінні державою. Для представників третьої касти (ремісники і хлібороби) виховання здійснюється у процесі практичного життя.

Платон вкрай негативно  ставився до фізичної праці. Навчання, на його думку, не повинно носити трудового  характеру. Особливо важливу роль у  вихованні відводить грі дітей. " Ніяку науку вільна людина не повинна вивчати як раб, тому насильно не викладай дітям науки, а через гру ".

 

4. Педагогічна теорія Аристотеля

Аристотель (384-322 р. до н. е.) –  давньогрецький філософ і вчений. Аристотель Стагірит - давньогрецький філософ та вчений-енциклопедист. Його філософія  поділяється на теоретичну (умоглядну), мета якої - знання заради знань, практичну, мета якої - знання заради діяльності, та поетичну - знання заради творчості. Аристотель не виділяє педагогіку як окрему дисципліну, а трактує її як частину теорії держави та суспільства. Ідея виховання виходить у філософа за межі шкільної педагогіки, переростає у поняття " культура " як трансляція знань, етичних цінностей і норм поведінки, що регулюється державою. Таким чином, законодавець, за Аристотелем, є вихователем. А його діяльність - свого роду соціальна педагогіка. У цьому значенні вже не педагогіка підпорядковується політиці, а політика - педагогіці: саме пайдейя стає метою аристократичної форми правління [ 17 ].

Аристотель розвиває ідею про існування трьох сторін душі: рослинної, тваринної та розумної, яким відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне та розумове. Мета виховання трактується філософом як пріоритетний розвиток вищих сторін душі — розумної та вольової. Фізичне виховання, що має передувати розумовому, полягає у вправах, які повинні сприяти росту душевних сил. Моральне виховання передбачає розвиток вольового, діяльнісного начала шляхом формування моральних звичок, вправ, запобігання крайнощам; сім'я трактується як основа морального виховання. Розумове виховання спрямовується на формування людини, здатної до сприйняття культурних цінностей, виховання у неї уміння правильно міркувати про все, а не робити професіонала у тій чи іншій галузі знань (ідеал загальної освіти).

Учень Платона. В 367-347 до н. е. брав участь в Академії платонівській, 335 до н. е. заснував власну філософську школу – Ліцей . У своїх працях            ( " Метафізика ", " Фізика ", " Аналітика ", " Топіка ", " Категорії ", " Про душу ", " Етика ", " Політика " та інші), що охопили майже всі галузі знань того часу, прагнув узагальнити досягнення античної науки. Аристотель, залишаючись в основному на позиціях ідеалізму, в ряді питань (особливо в пізнання теорії) відстоював принципи матеріалізму. Аристотель надавав великого значення вихованню " вільно народжених громадян ". На його думку, людина від природи дістає лише зародки здібностей, які може розвинути виховання. У природі людини в нерозривній єдності перебувають три сторони: рослина, тварина (вольова) і розумна. Відповідно до них слід будувати й виховання, яке повинно забезпечити гармонійне поєднання фізичного, морального й розумового розвитку людини. Аристотель вимагав враховувати вікові особливості дітей. Виховання, за Аристотелем, - не приватна, а державна справа [ 8 ].

Мета виховання: розвиток вищих сторін душі – розумової  та вольової.

Вікова періодизація: до 7 років; від 7 до 14 років(до статевої зрілості); від 14 до 21 року.

Фізичне виховання: має передувати розумовому, полягає у вправах, що повинні сприяти росту душевних сил.

Моральне виховання: розвиток вольового, діяльнісного начала шляхом формування моральних звичок , вправ, запобігання крайнощам; сім'я як основа морального виховання.

Розумове виховання: формування людини, здатної до сприйняття культурних цінностей, виховання у неї уміння правильно міркувати про все, а не робити професіонала у тій чи іншій галузі знань ( ідеал загальної освіти) [ 6 ]  .

Провідні педагогічні  погляди Аристотеля:

• Педагогіка за Аристотелем  – це частина теорії держави та суспільства.

• Законодавець є вихователем. Не педагогіка підпорядковується політиці, а політика - педагогіці:

• Аристотель розвиває ідею про існування трьох сторін душі: рослинної, тваринної та розумної, яким відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне та розумове.

• Мета виховання – це пріоритетний розвиток вищих сторін душі — розумної та вольової. Фізичне  виховання, що має передувати розумовому, полягає у вправах, які повинні  сприяти росту душевних сил. Розумове виховання спрямовується на формування людини, здатної до сприйняття культурних цінностей, виховання у неї уміння правильно міркувати про все, а не робити професіонала у тій чи іншій галузі знань (ідеал загальної освіти).

• Людина від природи  дістає лише зародки здібностей, які  може розвинути виховання. У природі  людини в нерозривній єдності  перебувають три сторони: рослина, тварина (вольова) і розумна. Відповідно до них слід будувати й виховання, яке повинно забезпечити гармонійне поєднання фізичного, морального й розумового розвитку людини. Аристотель вимагав враховувати вікові особливості дітей.

• Мета виховання: розвиток вищих сторін душі – розумової  та вольової.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія, теорія: Підручник. – К.: Либідь, 1998. – С. 71 – 82.
2. Дистервег А. Л. Избр. пед. произведения / Общая ред. Е.Н. Медынского – М.: Учпедгиз, 1956. – С. 89 – 100.
3. Жураковский Г.Е. Очерки по истории античной педагогики. – М.: Издательство АПН РСФСР, 1963. – С. 174 – 180.
4. Жураковский Г.Е.Нариси з історії античної педагогіки. – М., 1963. – С. 21 – 34.
5. Забуті імена – у нові підручники // Рідна школа. – 1992, № 2. – С. 7 – 11.
6. История педагогики: Учеб. пособ. Для студентов пед. институтов / Под ред. М.Ф. Шабаевой. М.: Просвещение, 1981. – С. 34 – 48.
7. Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, О.А. Дубасенюк. – Ж., 1999. – С 13 – 41.
8. Історія педагогіки / За ред. М.С. Грищенка. – К., 1973. – С. 11 – 21.
9. Історія педагогіки / За ред. М.С. Грищенка. – К.: Вища школа, 1973. – С. 78 – 84.
10. Історія світової культури: Навч. посібник / Керівник авт. Колективу Л.Т. Левчук. – 2-е вид., перероб. І доп. – К.: Либідь, 1999. – С. 24 – 38.
11. Константинов Н.А., Мединський Є.М., Шабаев М.Ф. Історія педагогіки         – М., 1982. – С.6 – 19.
12. Корчак  Я. С. Избранные педагогические произведения: Пер. польск. – М.: Педагогика, 1979. – С. 123 – 127.
13. Кравець В.П. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва.          – Т., 1996. – С 12 – 43.
14. Левківський М.В. Історія педагогіки. – К., 2003. – С. 8 – 25.
15. Лосєв А. Ф. Історія античної естетики. Софісти. Сократ, Платон. – М., 1963. – С. 34 – 67.
16. Педагогический поиск / Сост. И.Н. Баженова. – М.: Педагогика, 1988. – С. 15 – 32.
17. Педагогіка: Хрестоматія / Упоряд.:  А.І. Кузьмінський, В.Л. Омеляненко. – К., 2003. – С 34 – 39.
18. Платон. Государство – М.: - Просвещение. – 1969. – С. 78 – 93.
19. Платон. Законы – М.: Просвещение. – 1978. – С. 102 – 109.
20. Сбруєва А. А., Риіна М. Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. – С., 2000. – С 12 – 14.
21. Топоров В.Н. Сократ платонівської «Апології Сократа» як людина «осьового часу» // Слов'янське і балканське мовознавство. Людина в просторі Балкан. – М., 2003. – С. 7 – 18.
22. Узбек К.М.Фрагменти побудови античної науки, філософії і культури. – Д., 2010. – С 11 – 35.
23. Фібула М. Педагогіка: Навч. посібник для студентів вищих пед. Закладів освіти. – К.: Вид. центр "Академія". – 2000. – С. 446 – 520.
24. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.А. та ін. – К.: Либідь, 1994. – С. 67 – 83.
25. Хрестоматія з історії педагогіки. – Частина 2: Зарубіжна школа і педагогіка// Упорядники та автори вступних статей: Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю Наук. Ред.. Мозговий І. П. – Суми: С., 2006. – С. 24 – 67.