Збагачення емоційного життя та виховання соціальної поведінки дітей раннього віку

   Міра самоповаги, самосприйняття дитини знаходиться в тісному взаємозв’язку з самооцінкою. Низька самооцінка пов’язана з такими проявами малюка, як ссання пальців, нічне сечовипускання, часті хвороби. Для дітей з високою самооцінкою такі проблеми нехарактерні або зустрічаються вкрай рідко. Важливо, щоб батьки і педагоги усвідомлювали, що самооцінка дитини формується з перших місяців її життя і залежить від багатьох чинників, зокрема від вправності та впевненості матері: якщо вона, доглядаючи малюка, оптимістична, позбавлена почуття провини і невпевненості, знаходиться у позитивному тонусі, це є передумовами розвитку в подальшому високої самооцінки малюка; невправність, ніяковість, невпевненість матері продукують низьку самооцінку дитини. Важливо, щоб дорослі сприймали дитину такою, якою вона є; надмірно її не опікали, надавали певну свободу, не висували надмірних вимог, не поводилися емоційно нечутливо або агресивно по відношенню до неї. Причинами низької самооцінки можуть стати приписування батьками дитині слабкості, хворобливості, повільності, відсутності наполегливості, залежності від інших; примусове знецінення її точки зору, ігнорування її інтересів, планів, намірів.

   З того, що є  важливим для становлення позитивного  ставлення до себе, в ранньому  віці дитина засвоює:

• образ самої себе, уявлення про свої зовнішність, здібності, якості, вміння;
• спосіб регуляції поведінки (як батьки регулюють її поведінку, такі способи регуляції привласнюються нею);
• цінності, норми, критерії оцінок рідних дорослих.

2.3. Емоції та  почуття

Третім чинником емоційно – соціального розвитку дитини раннього віку є емоційне життя. Батькам і педагогам слід приділити йому особливу увагу, оскільки емоції – це основний місток, який пов’язує внутрішнє життя малюка з навколишнім світом – природним, предметним, соціальним. Маленька дитина – суцільний згусток емоцій і почуттів. Неемоційна , емоційно стримана, байдужа дитина – виняток із правил. Як правило, в перші три роки життя дитина переживає сильно, бурхливо, глибоко. Проте поки що її переживання тривають недовго, є досить плинними. Можуть щвидко змінювати свою модальність – від плачу малюк легко переходить до сміху і навпаки.

   Як уже було  сказано, важливість емоцій для  особистісного життя полягає  в тому, що вони забезпечують  йому вибіркове ставлення до  довкілля, дозволяють диференціювати  навколишній світ за параметрами  «приємний – неприємний», «безпечний  – небезпечний», цікавий – нецікавий». Емоції та почуття, які переживає  дитина, впливають на все, що  вона робить, - предметно – практичну  діяльність,гру, спілкування, художню  діяльність. Якщо заняття супроводжується  позитивними емоціями, воно триває  досить довго і є продуктивним. Якщо ж воно продукує негативні  переживання, то виявиться короткотривалим  або не здійсніться зовсім. Уникати  неприємного, небезпечного, шкідливого, нецікавого – захисна реакція  людського організму, який у  такий спосіб підтримує своє  фізичне і психічне здоров’я, зберігає свій потенціал.

   Дорослим варто  усвідомлювати, що особливе значення  в емоційному розвитку дитини  перших трьох років життя відіграють  задоволення і біль. Вони формують  відповідну поведінку: малюк прагне  різними способами одержати задоволення  і водночас уникнути болю та  неприємностей. Позитивні емоції, міцна прихильність виникають  на першому році відносно тих,  хто є для дитини джерелом  задоволення, полегшення болю, надання  допомоги, звільнення від страху.

   Страх маленької  дитини посідає перше місце  серед негативних емоцій у  ранньому дитинстві. Він є почуттям  іраціональним, тому дорослому не завжди вдається упорядкувати, пояснити виникнення у дитини страху, а отже, допомогти їй від нього звільнитися. Щоб легше пережити страх, малюк поселяє у темряву якусь страшну істоту – Бабу Ягу, Бармалея тощо. Та й дорослі придумують з цією метою різні страховиська на зразок Бармалея. В такий спосіб страх позбавляється абстрактності, невизначеності, набуває предметності. Баба Яга страшна істота, проте її можна перемогти, як це зробив казковий Іван. Їй можна пригрозити, щось в неї кинути, можна перед сном перевірити всі кутки і вигнати її геть. У віці від року до трьох виникають так звані безглузді страхи: малюк боїться ковдри, шуму дощу, води у трубах, свого відображення у дзеркалі, персонажів казок тощо. Такі страхи характерні не для всіх дітей. Проте дорослі мають знати: вони властиві дитині раннього віку, природні, швидкоплинні.

   Важливо розрізняти  різні страхи малюка – емоційний  (природний) і невротичний. Емоційний  страх, з одного боку, є негативним  емоційним переживанням зростаючої  особистості, з іншого – міцним  джерелом емоційного і творчого  розвитку дитини. Невротичний страх  – результат накопичення всередині  переживань, які малюк стримує,  намагаючись не показати його  іншим. Неусвідомлена тривога  стає базою для неврозу, тривожність  перетворюється на рису характеру  дитини.

   Існують дві форми  страху:

• страх-ризик: дитина хоче і водночас боїться виконати якусь дію (вона боїться самої дії, а не ймовірності її неуспішного виконання);
• пов'язаний з допитливістю, бажанням пізнати нове, невідоме, боязнь його.

   Якщо для малюка  характерна перша форма страху, дорослим слід надати йому  можливість самому або з допомогою  близької людини подолати свій  страх. Вправляння, ігрові ситуації, підбадьорення, висловлення довіри  можливостям дитини – доцільні  виховні засоби. Друга форма є  свого роду збуджуючим страхом,  який стимулює активність і  водночас виступає захисною реакцією  малюка. В ранньому віці знайомитися  з новим дитині краще разом  з дорослим або під його  контролем.

   Чого найчастіше  бояться малюки? Темряви, тварин, що кусаються, великої кількості  води, висоти, замкненого простору. Дівчатка більше бояться простору, порожнини, темряви. Їм притаманний  «пасивний страх». Представниці  слабкої статі, як правило,  досить швидко можуть впоратися  зі своїми страхами. Страхи хлопчиків  мають активний, дослідницький характер. До страхів представники сильної  статі адаптуються важко, їм  досить складно впоратися з  боязню когось-чогось.

   Друге місце після  страхів серед негативних емоцій, притаманних дитині раннього  віку, посідає гнівливість. До  цієї емоції схильні практично  всі малюки. Гнів може мати  форму мстивості, переживається глибоко, проявляється яскраво, минає швидко. По суті йдеться про сильне хвилювання маленької дитини, пов’язане з необхідністю здійснити швидку, найчастіше у відповідь, дію. Може виявлятися у вигляді обурення, злості, спалаху ненависті. Основною рушійною силою дитячого гніву є гостра образа, незадоволене бажання, невиправдані чекання, несправедливі дії дорослого. Дитина, що гнівається, переживає відчуття приниження та безсилля. Небезпечно, якщо образ невдачі, відчаю закріплюється, продукує глибоке розчарування, емоційну пригніченість.

   Серед інших переживань  та пов’язаних з ними проявів  соціальної поведінки важливе  місце посідають сором, провина,  образа, ревнивість, тривожність, агресивність, симпатія та антипатія.

Сором – це тривога малюка за свою репутацію. Виникає тоді, коли він відчуває, що не виправдовує сподівання значущих («своїх») дорослих; почувається слабким, у чомусь поступається іншим. За своєю природою маленька істота не сором’язлива, проте якщо батьки (педагоги) не схвалюють вчинок або забороняють певну дію, оцінюють поведінку як «погану», дитина відчуває сором. Дорослий має пам’ятати, що дитина перших років життя часто не розуміє, чому те, що вона робить, інші кваліфікують як «недобре». Тому слід терпляче, доброзичливо пояснювати малюкові доцільність тієї чи іншої вимоги. Сором’язливість, якщо виявляється часто, може перетворитися на рису особистості і відображати ставлення дитини до реакцій людей на її вчинки. Сором, з одного боку, засвідчує здатність малюка орієнтуватися на еталони соціально прийнятної та схвалюваної поведінки, що є позитивним моментом в особистісному зростанні. З другого – сором’язливість заважає повноцінній реалізації дитиною своїх можливостей, виробляє звичку постійно оглядатися на іншого, гальмує формування здатності приймати самостійні рішення.

Провина – гостре переживання, стурбованість малюка з приводу оцінки іншими його якостей. Переживаючи провину, дитина орієнтується на моральний еталон («хороша»), але реально оцінює себе як «погану». Почуття провини свідчить, що зростаюча особистість починає орієнтуватися не лише на оцінку інших людей, але й на самооцінку. Невиконання нею певної моральної норми викликає дискомфорт, перші муки сумління. З одного боку, здатність відчувати провину свідчить про особистісне зростання, формування в дитині механізму, який періодично регулює її соціальну поведінку зсередини, навіть за відсутності поряд з нею батьків чи педагога. З другого – чим частіше малюк відчуває провину, тим нижчою стає його самооцінка, тим менше він довіряє своїм можливостям. Дорослий, який постійно критикує маленьку дитину, має знати, що почуття провини і сорому можуть породжувати різноманітні складності, комплекси, страхи. Зростатиме малюк впевненим чи невпевненим у собі, значною мірою залежить від переживання ним сорому та провини.

Образа – несправедливо спричинена прикрість, вияв зневаги. Малюк часто ображається на рідних і близьких, реагує на образу агресивністю, плачем, ухиленням від контактів. Оскільки малюк розглядає життєві явища з точки зору власного «Я», він не розуміє, що і сам може образити інших, не помічає цього. Якщо дитина часто ображається на рідних та близьких людей, у неї може сформуватися образливість як особистісна якість. Не можна сказати, що образливість – типовий прояв дітей перших років життя. В ранньому дитинстві зустрічаються малюки, які часто і глибоко ображаються, і які майже не ображаються. Варто диференціювати поняття «образливість» та «ранимість», оскільки вони не є синонімами. Образливість є емоційною реакцією на незадоволене бажання, а ранимість – певною психологічною тонкістю, вразливістю, яка свідчить про тендітну організацію особистості, її високу чутливість.

Ревнивість –болісний сумнів дитини у любові, прихильності до неї, вірності рідних та близьких людей (насамперед дорослих). Виникає тоді, коли малюк вважає, що місце в душі матері чи батька зайняте кимось іншим. У нього виникає відчуття кину тості, образи. У такі хвилини важливо пояснити і довести дитині, що її місце ніким не зайняте; що вияв уваги до інших пояснюється об’єктивною необхідністю, неможливістю приділяти увагу лише їй одній; що з цим у житті доводиться рахуватися. Головними у поведінці батьків і педагогів мають стати два моменти: обґрунтування природності розподілу уваги на різних, зокрема дорогих людей; доведення того, що відведене для дитини місце ніким і ніколи не займається. Якщо це виглядатиме переконливо, в малюка зникне необхідність його захищати, зникне привід для ревнощів. Несправедливо й неефективно сердитися на дитину за вияв почуття ревнивості: така реакція нічого не пояснює, залишає відчуття незагоєної рани.

Тривожність - виявляється у неспокої малюка, його збудженні, бажанні сховатися; боязні голосних звуків, скупчення людей, незнайомих облич, невідомих тварин тощо. Однією з типових для раннього віку є тривожність, яка супроводжує розлуку з матір’ю: дитина сумує, тужить, почувається розгубленою, поводиться полохливо, хвилюється, погано спить, відмовляється від їжі, скаржиться на головний біль та біль у животі, спазми у горлі, утруднене дихання, запаморочення. Стривожена дитина невпевнено оглядається навкруги, не хоче залишатися сама, не відпускає маму чи вихователя від себе (може подовгу триматися рукою за поділ плаття, не злазити з колін дорослого, міцно тримати його за руку), хникає, метушиться, важко зосереджує увагу, без причини вередує. Типовими для такої дитини є підняті та скуті плечі, напружена міміка, заглиблення у свої переживання, відсторонена поведінка, скрикування та різке схоплювання під час сну. Тривожність продукують: знервовані дорослі, їхня надмірна опіка дитини, протиріччя у системі виховання матері і батька, батьків та педагогів; завищені вимоги до малюка. Тривожна дитина потребує підтримки, особливої уваги, схвалення, висловлювань довіри її можливостям.

Агресивність  – прояв деструктивної поведінки, спрямованої на порушення моральної норми. Агресивна дитина поводиться вороже, виявляє гнів, нападає на іншого, наносить шкоду, кричить, сердиться. Дитині раннього віку більше притаманна фізична агресія: вона кидає в інших предмети, кусає, б’є, штовхає, щипає дорослих, однолітків, тварин. Рідше дає знати про себе вербальна агресія, оскільки лише оволодіває мовленням. Проте трапляються непоодинокі випадки, коли малюк обзивається, грубо сперечається, викрикує образливі слова, вдається до словесних погроз, посилюючи їх відповідними жестами. Батькам і педагогам стануть у пригоді наведені нижче показники агресивної поведінки дитини раннього віку: втрачає контроль над собою, часто сперечається з дорослими, відмовляється виконувати правила і прохання, навмисне дратує людей та тварин, звинувачує інших у своїх помилках, часто сердиться, конфліктує, заздрить, виявляє мстливість, підозрілість, жорстокість. Причинами появи агресивності є: порушення дитячо-батьківських взаємин, конфлікти, вороже ставлення, непримиренність, байдужість, достойне незадоволення, жорстокі покарання, ігнорування дорослими порушень малюком моральних норм поведінки.

Симпатія та антипатія. В ранньому віці, коли дитина ще недостатньо соціалізована, вияв нею почуттів прихильності-неприхильності є мимовільним, неусвідомлюваним, безпосереднім, щирим, яскравим. Маленька дитина тільки-но почала диференціювати людей на «своїх» та «чужих». Саме до своїх вона відчуває довіру, прихильність, любов. Сторонні люди викликають інтерес, але на відстані. Дитина раннього віку любить, симпатизує тим,хто турбується про неї, задовольняє її основні потреби, захищає її, пестить, адресує лагідні слова, виявляється корисним (дарує, пригощає, ділиться тощо). Симпатія стосується вузького кола людей і є стійкішим за антипатію почуттям. Антипатія малюка ситуативна, плинна, суб’єктивна, часто неадекватна, залежить від його стану та настрою. Вона може спрямовуватися не лише на незнайомих людей, а й членів родини. Важливо, щоб дорослі не картали дитину за неприхильність до когось, а створювали умови, за яких ця людина стала б привабливою, цікавою, корисною.

   Суттєвою особливістю  емоційного розвитку дитини перших  трьох років життя є те, що  емоційна крива проходить між  двома кризами одного і трьох  років життя. Криза одного року  активізує емоційний розвиток, вносить  у прояви поведінки емоційну  нестійкість. Криза трьох років  супроводжується рядом афективних  спалахів, появою дитячих страхів.  Саме в ці кризові для розвитку  малюка періоди дорослим варто  звертати увагу на його настрій– загальне емоційне тло, яке супроводжує поведінку та діяльність, значною мірою залежить від ситуації і часто змінюється. Як правило, здорові діти менше схильні до суму, агресії, імпульсивності, поривчастості; для них нехарактерні різкі перепади настрою.