Методологія та організація наукових досліджень

 рівнях - семантичному, рефлексивно,  екзистенціальному.

Семантичний рівень - дослідження  значень знаково символічних-утворень за допомогою таких навчань, як психоаналіз.

4.Герменевтчний  принцип диференціації перекладності – Ґадамер пояснює «підвищення ступеня перекладності» так: що більше текст не автономний, то більше він перекладний. Отож лірична поезія за цією ґрадацією, звісно, перекладна найменше, бо не відсилає до одиничної реальності, а інформація — найбільше,бо має бути лише «відбитком» зовнішньої реальності.

Зрозуміло, який саме різновид перекладу здаватиметься «найбільш» еквівалентним, якщо критерій перекладності — ступінь залежності від позамовної дійсності. Переклад найменш значливого мовного явища, інформації, буде «найбільш» еквівалентним. Такий переклад, згідно з підходом Ґадамера, має цілком відсилати до ориґіналу як свого референта і водночас — як еквівалентний автономному ориґіналові — ні до чого не відсилати, лишатися самоцінним, «емінентним».

Найвагоміше слово, бо самобутнє, —поезія. Тому Ґадамер позначає переклад поезії словом, що близьке за значенням до слова «копія». З іншого боку, Ґадамер інколи визнає високу якість поетичного перекладу, відтак порівнює його не з копією, а з переспівом чи наслідуванням, отож визнає його «емінентність», повноцінність. Копія, хоч би якою досконалою вона була, за Ґадамером, не має мистецької ваги, бо за способом свого буття посилається на ориґінал, є референційною, не самою для себе. Виходить, мистецька цінність — це не так властивість самого предмета, як наш із ним стосунок, залежний від нашого бачення того, чи самобутнім виявляється твір 9.

Мистецький переклад радше  має за «референта» чужу мову,втілену  в «емінентному» тексті. Перекладач звертається до ориґінально го тексту не як до ізольованого об’єкта, образу для копіювання, а як до предмета в горизонті мови цього тексту і традиції. Однак кожний мистецький твір теж існує через посилання на інші твори, він неодмінно тлумачить їх, отож його автономія дорівнює самодостатності мови чи навіть усієї — так званої — світової літератури. Його спосіб буття не відрізняється принципово від способу буття мистецького перекладу. 

5.Проблеми тлумачення-Наша мова дає змогу висловити основну думку Ґадамера най яскравіше, бо для перекладу та інтерпретації вона має спільну назву — «тлумачення» 13. Ґадамер доводить, що будь-яке розуміння — це переклад, а українці, як бачимо, про це знають від предків, що назвали розуміння тлумаченням. Оскільки переклад — це мовний феномен, то й розуміння, назване тлумаченням, одразу постає як мовне.

Мовність процесу розуміння врешті означає, що тлумачення поєднує свій предмет з «ідеальним» мовним горизонтом, завдяки якому предмет отримує невичерпну потенцію сенсу, але предметний сенс актуалізується («переноситься») залежно від наших понять і за логікою запитання і відповіді. «Спроби усунути з витлумачення свої власні поняття не тільки неможливі, а й безглузді. Адже тлумачення саме й означає: ввести до гри свої власні перед-поняття): аби думка тексту дійсно здобула мову».

Отже, єдність мислення (розуміння) і мовлення (інтерпретації) яскраво  виявляється в тім, що звичайний  критерій правильного тлумачення —це непомітність уведених до гри понять того, хто розуміє. «Поняття, що їх ми застосовуємо при витлумаченні, взагалі не тематизовані в розумінні. Їх призначення переважно — щезнути, розчинитися в тому, чому вони, ви-тлумачуючи, дозволяють заговорити. Парадоксальним чином витлумачення правильне тоді, коли воно спроможне до подібного зникнення». Як видно, інтерпретація доводить свою правильність через безпосередності розуміння.