Проблема патріотизму і патріотичного виховання в історико- педагогічному контексті

ПРОБЛЕМА ПАТРІОТИЗМУ  І ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ В  ІСТОРИКО-

ПЕДАГОГІЧНОМУ КОНТЕКСТІ

С.С. Рашидова

У статті зроблено історико-педагогічний аналіз проблеми патріотизму та патріотичного  виховання у світовій

та  вітчизняній педагогічній науці.

В статье сделан историко-педагогический анализ проблемы патриотизма и патриотического воспитания в

зарубежной  и отечественной педагогической науке.

Постановка  проблеми в загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими  чи практичними

завданнями

Ідея патріотичного  виховання була і є однією з фундаментальних проблем в історії філософії і

педагогіки. І  хоча саме поняття «патріотизм» виникло  значно пізніше, з початком формування нових

буржуазних  державних утворень, вже стародавні філософи, замислюючись над людським життям, над

людською суттю, побудовою держави, так чи інакше піднімали питання, пов’язані з  патріотизмом як моральною

та соціально-політичною якістю.

Аналіз  останніх досліджень і публікацій, у яких започатковане розв'язання даної проблеми й на які

спирається  автор

До ідеї патріотизму, любові до народу і держави та існуючих традицій зверталися у своїх працях

стародавні  філософи (Конфуцій, Платон, Арістотель), мислителі епохи Відродження (Н. Макіавеллі),

Нового часу (К. Гельвецій, Д. Локк, І. Кант).

У сучасній вітчизняній педагогічній науці багатогранні аспекти патріотичного виховання розробляють

І. Бех, Ю. Завалевський, П. Ігнатенко, О. Сухомлинська, К. Чорна  та інші. За останні роки окремі аспекти  цієї

проблеми досліджувалися в дисертаційних роботах В. Коваля, О. Красовської, П. Оніщука, І. Охріменка, Р.

Петронговського та ін.

Педагоги минулого і сучасності звертали увагу на необхідність використання надбань народної

культури у  процесі виховання (Г. Ващенко, М. Костриця, С. Русова, О. Смоляк, М. Стельмахович, В.

Сухомлинський, Є. Сявавко, К. Ушинський та інші). Виховні можливості різних видів народної культури

вивчали сучасні  педагоги-дослідники О. Алексійчук, Г. Карась, Ю. Ледняк, Г. Майборода, Ю. Мандрик, В.

Стрельчук, І. Таран, Т. Турсунов, Т. Чернігівець та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної  проблеми

Почуття патріотизму  органічно пов’язане з почуттям безкорисливої любові до рідної землі, малої і

великої Батьківщини, відданості і служінню інтересам  держави, вірності своєму народу, його історичним

традиціям, його культурі. Але це високе почуття у сучасної молоді не знаходить свого місця. Це, на наш погляд,

має прямий зв'язок з політикою і ідеологією держави, відсутністю національної ідеї, яка  б об’єднувала всіх

мешканців України.

Формулювання  цілей статті (постановка завдання)

У зв’язку з  цим корисно буде розглянути проблему патріотизму і патріотичного  виховання в історико-

педагогічному контексті.

Виклад  основного матеріалу дослідження  з повним обґрунтуванням отриманих  результатів

Характерною рисою  виховання Стародавньої Греції був підхід до людини у ставленні її до держави.

Громадяни дрібних  самостійних рабовласницьких держав-полісів  не могли мислити себе поза Батьківщиною,

яка виступала  гарантом їхнього існування, і тому найвищою метою кожного громадянина та всієї держави було

благо поліса.

Звертаючись до поем видатного Гомера, відзначаємо, що його герої виказують колективістські  основи;

вони належать своєму народові та боротьба заради блага  народу є реальною суттю їхньої життєдіяльності; вони

моральні, бо готові стояти на смерть в цій боротьбі. Вітчизна, слава воїна, благо родини закладають фундамент

їх поведінці. В героях Гомера «опоетизоване доблесне боріння за життєві інтереси племені» [1, с. 50].

Модель поведінки, яка отримує теоретичне обґрунтування в філософії Анаксимандра, Геракліта,

піфагорійців, є, якщо можна так сказати, безособистісна. Річ у тому, що соціально-регулятивні  механізми

раннього рабовладіння багато в чому зберігали патріархально-родові риси. Окремий індивід не мав ще

самостійного статусу, та поведінка його взагалі визначалась його приналежністю до роду або держави.

Моральність виступала  все ще у своєму тісному зв’язку  з релігією, звичаями, правом, що формувалося.

Моральні норми  сприймалися суспільною свідомістю як природні безумовні установлення, такі ж обов’язкові,

як і хід  природничих процесів.

Однак з поглибленням соціальних антагонізмів, посиленням ролі політичної організації суспільства,

розквітом рабовласницької  демократії відношення індивіда із соціальною спільністю позбавляються

1

безпосередності; приватні інтереси все більше набувають  значення самостійних цілей. І все  ж таки, держава для

античного грека  у порівнянні, наприклад, з представниками Нового часу завжди була чимось більш  живим,

реальним, близьким.

В працях вождя афінської демократії 5-го ст. до н. е. Перикла ідеалом людини є громадянин, якого

відрізняє висока громадянська свідомість і багатство  духовної культури, який свої інтереси пов’язує з

державними, захищає  моральні устої поліса.

У Демокрита  знаходимо твердження, з якого очевидно походить, що моральна особистість – це

зразковий громадянин міста-держави: «Інтереси держави  слід ставити вище всього іншого, та слід турбуватися,

щоб вона добре  управлялася. Щоб сприяти цьому, не треба боротися проти справедливості та задля особистої

користі застосовувати  насильство проти загального блага» [2, с. 167].

Цю думку  підкреслює В.Ф. Асмус: «Устой етики  Демокрита – думка про те, що вільний грек – не

ізольована  від суспільства одиниця, а громадянин міста-держави (поліса)» [3, с. 164].

Так на людину та її виховання дивився і великий  філософ Платон. Дійсно, що тінь античного  рабства

лягає на все, що відобразив Платон у праці «Держава», де дав устрій своєї найкращої  держави-утопії. Але ж це

й утопія справжнього  патріота, який мріє, щоб населення його держави було високогромадянським і палко

патріотичним: «...закон ставить своєю метою  не благо задля однієї якоїсь верстви  населення, але добро задля

всієї держави  в цілому...» [4, с. 327].

Велич Платона, на наш погляд, полягає ще в тім, що важливою темою праці «Держава» виступає

мистецтво, а  її центральне питання – питання  естетичної педагогіки. Не зважаючи на всю велич дистанції, що

відокремлює сучасне  суспільство від античного міста-держави  епохи Платона, в його ученні є  момент, що і до

цього часу зберігає своє значення: в мистецтві –  могутня сила, що виховує людину. Впливаючи на почуття,

мистецтво впливає  на поведінку. Від того, яким буде цей  вплив, залежать поведінка та ціннісні орієнтири

особистості.

Ідея патріотизму  знайшла також відображення в драматичних творах того часу. В трагедіях Есхіла

«Перси», «Семеро  з Фів», Єврипіда «Фінікіянка» та інших  головною рисою був палкий патріотизм, пов’язаний і

не від’ємний  від полісу .

О. Герцен, характеризуючи греко-римський світ, писав: «Особистість індивідуума губилася у

громадянині, а  громадянин був орган, атом іншої, священної, обожнювальної особистості –  особистості міста.

Тріпотіли не за своє «я», а за «я» Афін, Спарти, Рима: таким був широкий, вільний погляд греко-римського

світу...» [5, с. 30–31].

Отже, аналіз питання  виховання громадянських чеснот та патріотизму доводить, що держава (поліс),

сім’я, традиція, благо народу – головні поняття, які об’єднують особистості в  античному суспільстві. Ось чому,

не зустрічаючи  в стародавньому світі терміна «патріот», ми не можемо стверджувати, що патріотичним

почуттям і  принципам їх виховання не приділялася  належна увага. Ми, навпаки, бачимо велике бажання

філософів давнини  бачити своїх співвітчизників справжніми громадянами-патріотами, активними, діючими

заради блага  держави, Батьківщини.

Найбільш ясне розуміння національного патріотизму  виявилося на початку 15 ст. у подвигу

французької народної героїні Жанни д’Арк: бути незалежними  від чужоземців на своїй землі  і мати серед себе

свого власного верховного голову. Надалі і в інших країнах національний патріотизм формувався під впливом

боротьби з  іноземними загарбниками, інакомислячими елементами та ін. Як правило, інтерес  до патріотизму з

найбільшою  силою виникав в ситуаціях  воєн, революцій та інших соціальних катаклізмів [6].

Новоєвропейській  традиції розуміння патріотизму  поклав початок італійський політичний діяч і

гуманіст Н. Макіавеллі. Такі роботи, як «Государ», «Міркування про першу Декаду Тита Лівія», пронизані

високим відчуттям  патріотизму, самовідданості і любові до Італії.

З початку існування  педагогіки як науки цілі виховання  змінюються у відповідності до потреб

суспільства, змінюється і ставлення до виховання патріотизму.

Великий дидакт Я. Коменський виходив із положення, що цілі і завдання виховання повинні витікати із

пізнання людини. Він вбачав у дитині майбутнього  діяча, мудреця і з великою  повагою та турботою ставився до

її особистості. На думку вченого, одним з головних напрямів виховання повинне бути виховання у дитини

прагнення чинити користь своїми послугами якомога більшій кількості людей. Він писав у «Великій

дидактиці»: «Тоді  лише наступить щасливе становище  у справах приватних та суспільних, коли усі

проникнуться  бажанням діяти в інтересах спільного  благополуччя» [7, с. 159].

Французький філософ-просвітитель Клод Гельвецій, виходячи з того, що переробка суспільства

можлива через  виховання, пристрасно захищає суспільне  виховання і освіту. Учений твердив, що мета

виховання має  полягати в тому, щоб розкрити серце  дитини для гуманності, а розум – для правди і знань, щоб

виховувати  патріотів, у свідомості яких ідея особистого добра тісно пов’язана з ідеєю  добра для всіх людей.

Підкреслюючи  необхідність патріотичного виховання, Гельвецій писав: «Чесноти

цивілізованої людини – любов до справедливості й до батьківщини» [8, с. 259].

2

Вперше поняття  «патріот» і «патріотизм» почали вживатися у період Великої французької  революції

1789–1794 рр. Патріотами  тоді називали себе борці за  народну справу, захисники республіки  на противагу, як

тоді вважалося, зрадникам вітчизни зі стану монархістів.

Французька  буржуазна революція стала поштовхом  до боротьби німецького народу проти  феодалізму.

Великою заслугою німецького освітнього руху стала розробка і популяризація цілої низки  цінних для того часу

педагогічних ідей, а саме ідеї національного виховання, ідеї про роль держави у здійсненні національного

виховання, ідеї щодо організації освіти, змісту національного, морального, фізичного виховання, розумової

освіти. Прогресивні  педагоги того часу, до яких належать І. Кампе, П. Вілауме, К. Лахман, І. Гербарт, Ф.

Дістервег та ін., ставили перед вихованням завдання вільного розкриття всіх якостей  людської особистості, яке

може бути реалізоване  тільки в освітньо-виховних закладах, що будуть незалежні від абсолютистської держави.

Метою виховання  вони вважали підготовку гуманних і  свідомих людей. Виховання любові до всього людства і

до свого  народу, на їхню думку, має бути головним завданням виховання дітей і  молоді.

К. Ушинський, розвиваючи принцип народності у вихованні, поряд з вихованням гуманності,

працьовитості, відповідальності особливо підкреслював важливість виховання у дітей  любові до Батьківщини:

«Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини, і ця любов  дає вихованню

вірний ключ до серця людини й могутню опору для боротьби з його дурними природними, особистими,

сімейними й  родовими нахилами» [9, с.160]. Та, напротивагу  стародавнім грекам, К. Ушинський  сформулював

категоричний  моральний імператив у педагогіці так: мета виховання – «сама людина, оскільки все інше в цьому

світі (держава, народ, людство) існує лише для людини» [10, с. 573].

Визначення  сутності патріотизму, його змісту і  структури в роботах радянських вчених здійснювалося з

урахуванням соціально-політичних факторів та ідеологічної боротьби. Тому недивно, що радянські педагоги

визначають  патріотизм через такі поняття, як «соціалістичний», «радянський», «інтернаціональний»,

«пролетарський» [11; 153].

На основі психолого-педагогічного  аналізу змісту моральних якостей науковці визначають радянський

патріотизм  як «складну інтегральну якість особистості, що виражає ставлення радянської людини до інших

людей, до соціалістичного  суспільства, його матеріальним і духовним багатствам, до різноманітних видів

діяльності, до справ на користь Батьківщині» [12, с.30]. На їхню думку, дана якість містить у собі знання про

Батьківщину, про  її минуле й сьогодення, почуття  любові й відповідальності перед  нею, розвинену волю

особистості, її вміння й навички, що дозволяють поводитися гідно й активно, проявляючи стійке позитивне

ставлення особистості  до соціалістичної Батьківщини. Педагоги підкреслюють, що патріотизм виявляється

насамперед  у трудовій діяльності людини на благо  Батьківщини [13, с. 15–17].

Однак поряд  з ідеологізованими визначеннями, у філософській літературі того періоду присутні й інші,

без посилання  на політичні погляди певної орієнтації. Наприклад, у Короткому словнику з філософії за