Проблема патріотизму і патріотичного виховання в історико- педагогічному контексті

редакцією І. Блауберга, І. Пантіна, патріотизм визначається як «принцип, що визначає любов до Батьківщини,

готовність  служити інтересам своєї Батьківщини» [14, с. 244]. В іншому філософському  словнику – як

«моральний  і політичний принцип, соціальне  почуття, змістом якого є любов  до Батьківщини, відданість їй,

гордість за її минуле й сьогодення, прагнення захищати інтереси Вітчизни» [15, с. 358].

У монографічних  дослідженнях також вбачається прагнення  авторів дати визначення патріотизму  із

загальнофілософських  позицій. П. Рогачов і М. Свердлін у роботі «Патріотизм і суспільний прогрес»

підкреслюють: «Патріотизм – почуття любові до Батьківщини, втілене у служінні її інтересам, посідає важливе

місце в системі  рушійних сил розвитку суспільства... Дійсний патріотизм означає не просто почуття любові до

Батьківщини, він  демонструє насамперед високу свідомість громадянської відповідальності за долю Вітчизни,

глибоке переконання  в необхідності підкоряти інтереси кожного інтересам всіх» [16, с. 3].

Отже, аналіз даного питання у зарубіжній філософській та педагогічній науках дає підстави

стверджувати, що не існує однозначного визначення поняття «патріотизм»: це «моральна якість», «моральне

почуття», «суспільний  і моральний принцип», «вище морально-політичне  почуття, що виражає любов до своєї

Батьківщини, до свого народу», складова духовної культури.

Але, безумовно, не можливо братися за виховання молоді без урахування історії вітчизняного

виховання та його національних особливостей.

Багатовіковий визвольний козацький рух зумовив  унікальне явище східнослов’янської культури –

козацьку педагогіку.

Козацька педагогіка – частина народної педагогіки, яка формувала в підростаючих поколіннях українців

синівську вірність рідній землі, Батьківщині – незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю

головною метою  ставила формування в сім’ї, школі  і громадському житті образу козака-лицаря, мужнього

громадянина і  патріота з яскраво вираженою  українською національною свідомістю і самосвідомістю.

Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами,

працювали народні  професійні школи мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) та

козацькі, січові школи на території Січі та земель Війська Запорізького. Великий виховний вплив на дітей мали

3

різноманітні  види народного мистецтва (декоративно-ужиткове, музичне, танцювальне, вишивання тощо) та

виховання фольклором (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів’я, приказки про козаків  тощо). Вони

були пройняті вільнолюбним козацьким духом, пізнавально-виховним потенціалом національної символіки.

Молодь на Січі виховувалась на демократичних засадах. Усі мали рівні права та обов’язки. Найвищими

якостями вважалися  патріотизм, готовність віддати життя  за волю і свободу України, чесність, самодисципліна,

взаємодопомога. Існувало побратимство: хлопчики, що браталися, клялись один одному у вірності та дружбі,

християнській любові до кінця життя.

Отже, доцільність  козацької педагогіки – в ідеях  синівської вірності рідній землі, Батьківщині,

українській національної свідомості і самосвідомості, в культурі, традиціях, фольклорі, народному мистецтві.

Нове, XIX сторіччя розпочалося для Західної України  важливою подією, яка ознаменувала зародження

сталої національної системи освіти, – прийняттям у 1805 році шкільного закону. У цей час  починають

вирізнятися окремі особистості (І. Могилянський, І. Снігурський, М. Левицький, І. Лаврійський), заходи яких у

справі піднесення народного шкільництва й національної освіти можна вважати «світлими  проблисками» «у

темряві національного  життя» [17, с. 201]. Вони вимагали навчання в школах рідною мовою, відкривали

навчальні заклади, видавали навчальну літературу народною мовою, розвивали національну педагогічну  думку.

Боротьбу за українську мову, літературу й школу, видання книг рідною мовою продовжили в 30-х роках

М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Ці високоосвічені, активні представники української інтелігенції

створили в 1832 р. гурток, відомий в історії під  назвою «руська трійця», який став провісником  національно-

культурного відродження.

Педагогічна думка  України кінця 19 ст. представлена відомими діячами, такими як Т. Шевченко, П.

Куліш, Л. Українка, М. Корф, Т. Лубенець, Х. Алчевська, М. Костомаров, О. Навроцький та ін., які

відстоювали ідею народності у вихованні.

Т. Шевченко, піддаючи різкій критиці тогочасну систему  виховання, мріяв про справжню народну

школу, яка давала б учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Виходець з народу Т.

Шевченко відстоював масову народну освіту, керуючись  своїм знаменитим висловом: «І чужому навчайтесь, і

свого не цурайтесь». У «Букварі» Т. Шевченко успішно зреалізував принцип народності. З цією метою він

включив народні  говірки, приказки, короткі бувальщини та ін.

Зацікавлений  життям «народної маси», її духовними  витоками, М. Костомаров у 1837 році (після

закінчення  Харківського університету) розпочав вивчення українського фольклору. Проживаючи з 1844 року

деякий час  на Волині, М. Костомаров викладав історію  та вивчав народні пісні й звичаї в історичних піснях

України. Пізніше  він напише монографію «Слов’янська міфологія», яка є спробою дослідження міфології у

стародавніх слов’ян. Величезну роботу виконав вчений у царині вивчення національного  багатства українського

народу –  народних дум. Серед них яскраво  патріотична дума «Іван Богуславець», оригінальна редакція думи

«Козацьке життя». Найбільш відомою є етнопедагогічна праця «Закон Божий (книга буття українського

народу)».

Заслуговує  на увагу «Граматка» відомого українського письменника й просвітителя П. Куліша. Зміст її

спрямований на виховання у дітей любові до рідного  краю, народу, її історії і культури. Для досягнення цієї

мети П. Куліш  підібрав змістовні дидактичні тексти: оповідання про славне минуле українського народу,

відомості про  видатних історичних осіб, уривки з  пам’яток культури і фольклору.

Ідея народності проходила провідною лінією крізь всі твори вітчизняних педагогів. Наприклад, на

думку С. Миропольського, в основі народності лежать людяність, доброта, солідарність і гуманізм як основна

умова духовного  виховання особистості. Він підкреслював вплив народності на індивіда народознавчими

засобами: усною  народною творчістю, музикою, піснею; пропонував, щоб діти знайомилися з життям на

народних традиціях. На його думку, процес формування ідеального на народних традиціях ґрунтується  на

загальнолюдських  цінностях.

З’ясовано, що в українській філософській та педагогічній традиції патріотизм органічно пов’язаний з

моральними  чеснотами, з самовідданим служінням  Батьківщині.

Видатний педагог  початку XX століття А. Макаренко підкреслював, що патріотизм виявляється не

тільки в героїчних вчинках, від дійсного патріота потрібен не тільки «героїчний спалах», але й тривала, болісна,

пруже робота, часто  навіть дуже важка, нецікава, брудна» [18, с. 412]. Школа повинна виховувати, вважав він,

відданих Батьківщині  патріотів, освічених людей, кваліфікованих працівників, людей, які мають почуття

обов’язку й  честі, усвідомлюють своє достоїнство, мають організаційні навички, дисциплінованих, бадьорих і

життєрадісних.

Особливо і  детально розглядає питання виховання  патріотизму в своїх працях український педагог XX

століття Г. Ващенко. Народившись на Полтавщині в козацькій родині, він присвятив  своє життя створенню

української національної педагогіки на основі християнського ідеалу. Підкреслюючи роль педагога у

виховній діяльності, Г. Ващенко переконаний: «Коли ми хочемо виховати в українській молоді міцну волю і

суцільність характеру, треба перш за все прищепити їй прагнення до високої мети, що об’єднувала  б увесь

4

український нарід. Такою метою є благо і щастя  Батьківщини… Гаслом, під яким має провадитися виховання

української молоді, є: служба Богові й Батьківщині» [19].

Відстоюючи  толерантні відносини між людьми та націями, він наголошує на різниці  між поняттями

патріотизму і  фашизму. «Є певна аналогія між окремою  людиною і нацією. Моральна людина, поважаючи себе,

свою особисту гідність, поряд із тим шанує і  гідність інших людей. Так само й  нарід, що обстоює свої права на

самостійне  й державне існування і розвиток національної культури, може шанувати такі ж права інших

націй…»[19].

Вчений був переконаний, коли всім людям властива стихійна любов до Батьківщини, то не всім

властивий патріотизм, тобто усвідомлена любов до рідного  краю. Крім того, він вважав, що той, хто не любить

своєї Батьківщини, не може бути визнаний за повноцінну людину. Такі люди, на його думку, здебільшого

бувають вузькими егоїстами, бо, «коли людина не любить своєї Батьківщини, не працює задля  неї, їй

залишається задовольняти свої власні вузькі, особисті потреби. Тому життя її стає беззмістовним  і бідним» [20].

Ващенко вважає, що «свій нарід українець мусить любити так, як діти люблять своїх батьків: любити

його традиції, свою рідну мову, свою пісню, звичаї» [21]. І це те цінне у вченні Ващенка, на чому наголошуємо

і ми у справі виховання почуття патріотизму  молоді.

Розглядаючи механізми реалізації виховного ідеалу, вчений наполягає на активності вихованців у цьому

процесі: «Треба так перебудувати навчально-виховний процес, щоб учні не були пасивним об’єктом його, щоб

вони брали  активну участь у ньому під  керівництвом педагогів. Школа мусить стати для них маленькою

батьківщиною, яку вони люблять і честю якої вони дорожать, яку вони разом з  педагогами розбудовують» [19].

Велике значення в дослідженні питань патріотичного  виховання мають роботи В. Сухомлинського, який

вважав, що школа повинна виховувати в молоді прагнення до беззавітного служіння Батьківщині, до активної

трудової і  суспільної діяльності. Він зазначав, що одним з головних виховних завдань  школи є підготовка учнів

до простої, повсякденної праці для суспільства, як до патріотичної діяльності, причому сама діяльність дітей,

організована  педагогом з даною метою, представляє  рушійну силу формування особистості  підростаючого

громадянина [22, с. 3].

В. Сухомлинський  підкреслював, що любов до Батьківщини  є основою морально-патріотичного

виховання молоді. «Моральна вихованість, духовна  шляхетність людини в роки отроцтва досягаються тим, що

вона бачить світ через свій обов’язок перед  Батьківщиною; найдорожчою святинею є честь, слава, могутність і

незалежність  Батьківщини... Я завжди прагнув, – писав учений, – до органічної єдності громадянських думок,

почуттів і  діяльності, щоб почуття, переживання  знаходили свій вираз в благородних  вчинках, в праці для

людей, для суспільства, для Батьківщини» [23, с.24].

Таким чином, «розвиток національної свідомості українців відбувався в руслі загальноісторичної

тенденції, коли після перемоги Великої французької  буржуазної революції національна  ідентичність стала до-

мінуючим чинником формування великих спільнот – націй, які, у свою чергу, стали головними суб’єктами

державотворення. У середині XIX століття по всій Європі започатковується розвиток національно-визвольних

рухів, більшість  із яких упродовж другої половини XIX –  перших десятиліть XX століття привели  до утворення

незалежних  національних держав… Кінець XX століття ознаменувався падінням останньої  світової ба-

гатонаціональної  імперії – Радянського Союзу, на руїнах якої виникли нові незалежні  держави, серед яких і

Україна» [24, с.20].

Висновки  з даного дослідження й перспективи подальших розвідок у даному напрямку

Поданий історико-педагогічний аналіз проблеми патріотизму і патріотичного  виховання молоді

дозволяє нам  стверджувати, що у різні періоди  розвитку людства та педагогічної науки, як світової, так і

вітчизняної, патріотичне виховання розглядалося як необхідна складова частина виховного процесу, причому

рішення цієї проблеми об’єктивно залежить від політичних, соціально-економічних умов конкретної країни в

певний історичний період її розвитку. Це обумовлює зміну підходів до розуміння сутності патріотизму,

визначення  завдань, змісту патріотичного виховання  у сучасних умовах.

Література

1. Сахарный Н.  Гомеровский эпос. – М., 1976.

2. Материалисты  Древней Греции: Собр. текстов Демокрита,  Гераклита, Эпикура. – М., 1955.

3. Асмус В.Ф.  Демокрит. – М., 1960.

4. Платон. Соч.: В 3-х т. – Т. 3. – Ч. 1. –  М., 1971.

5. Герцен А.И.  Собр. соч. – М., 1954. – Т. 3.

6. Педагогический  энциклопедический словарь //Под  ред. Б.М. Бим-Бада (http/dictionery.ru Проект

Словарь.ru подготовлен Большой Российской Энциклопедией и Федерацией Интернет Образования).

7. Коменский  Я.А. Избранные педагогические  сочинения. – М.: Учпедгиз, 1995.

8. Гельвеций  К.А. О человеке, его умственных  способностях и его воспитании // Хрестоматия по

истории педагогики / Сост. Пискунов А.И. – М.: Просвещение, 1971.

5

9. Ушинский К.Д.  Собр. соч.: В 2 т. – Т.2. – М.  – Л., 1948.

10. Ушинский  К.Д. Человек как предмет воспитания. Опыт педагогической антропологии. Собр. соч. – М.,

1950. – Т. 9.

11. Павелко О.И.  Формирование у подростков понятий о советском патриотизме: Автореф. дис. …канд.