Проблема стилів в українскому мовознавстві

ПРОБЛЕМА СТИЛІВ В УКРАЇНСКОМУ МОВОЗНАВСТВІ

Галина Городиловська

У сучасний період, коли активно  розвиваються такі напрями лінгвістичних  досліджень, як комунікативна лінгвістика, прагмалінгвістика, антропоцентрична лінгвістика, посилюється увага до проблем функціональної стилістики, а саме до застосування функціонально-стилістичного підходу під час розгляду мовних явищ, який “передбачає вивчення мовних одиниць різних рівнів у процесі їхнього реального використання в певній комунікативній ситуації” [13, c. 76]. Будь-який мовний текст належить до конкретного функціонального стилю. “Поняття тексту, текстової схеми, — зазначає  С. Єрмоленко, — стосується стилю як цілісності, як певного динамічного явища, процесу, підпорядкованого комунікативним намірам, меті мовця” [8, c. 27]. Природа функціональних стилів зумовлена об’єктивною реальністю. Принципи виокремлення та класифікації функціональних стилів значною мірою  залежать від погляду того чи іншого дослідника.  “Те, що різні мовні засоби по-різному застосовуються у різних сферах спілкування, у різних сферах мовленнєвої діяльності — це безперечний факт, — пише Д.Шмельов, — він підтверджений численними спостереженнями над функціонуванням самої мови в суспільстві. Внаслідок цього виділення і визначення функціональних різновидів мови зумовлене об’єктивною дійсністю існування мови і не може залежати від сваволі дослідника. Але в самій мові не дано безпосередньо (виділив Д. Шмельов) критеріїв того, що ми можемо визначити як “функціональний стиль” [18, c. 28].

Лінгвісти одностайно констатують  наявність у мові різних функціональних стилів. Розбіжності виникають у підходах до з’ясування характеру й ролі тих чинників, що формують функціональний стиль. Сьогодні існують різні підходи до класифікації функціональних стилів, кількість цих стилів та їх назви не збігаються. Академік В. Виноградов ґрунтується на суспільних функціях мови – спілкування, повідомлення та впливу, внаслідок чого розрізняє такі стилі: ужитково-побутовий стиль (функція спілкування);  ужитково-діловий, офіційно-документальний і науковий (функція повідомлення); публіцистичний і художньо-белетристичний  (функція впливу) [5, c. 6].

А.Коваль також визначає стилі за функціями  мови: розмовний стиль (функція спілкування), науковий, діловий (функція повідомлення), публіцистичний і художній (функція впливу) [5, с. 6]. Б. Кулик і О. Масюкевич вважають, що “ґрунтуючись на функціонально-мовному принципі, в сучасній українській літературній мові можна виділити такі основні мовні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, літературно-художній” [10, c.17].                

У “Нарисах загальної стилістики сучасної української мови”  І. Чередниченко стверджує, що в основу визначення стилів мови варто покласти “мовні засоби та способи їх використання” [16, с. 41]. Учений виокремлює такі стильові різновиди: 1) мова живого усного загальнонаціонального спілкування, 2) офіційно-діловий стиль, 3) мова наукової і технічної літератури, 4) стилі масової радянської преси та агітаційно-масової публіцистики, 5) ораторський стиль, 6) мова художньої літератури та естетико-художньої публіцистики.                    

В академічній “Стилістиці сучасної української літературної мови” за редакцією академіка І. Білодіда стилі розрізняються за основною комунікативною функцією: стиль наукового викладу (пізнавально-інформативна функція), публіцистичний (інформативно-пропагандистська функція), офіційно-діловий (настановчо-інформативна функція), художньо-белетристичний (естетично-інформаційна функція). Деякі дослідники розглядають як самостійний епістолярний стиль. Такий самий поділ стилів в українській літературній мові подано в праці “Стиль і час. Хрестоматія” — стиль художньої літератури, публіцистичний стиль, науковий, офіційно-діловий та епістолярний.

Багато вчених визнає залежність функціонально-стильової диференціації  мови від найважливіших сфер мовного  спілкування. Серед основних сфер використання мови найчастіше називають суспільно-політичну  діяльність, науку та освіту, адміністративно-виробничу  діяльність, масову інформацію, побут. Зокрема Д. Шмельов стверджує, що стилі мови залежать від сфери спілкування, тобто функціонально-стильова диференціація мови зумовлюється метою і характером комунікації. Учений пропонує свою диференціацію стилів мови, яку прийняли багато лінгвістів і яка охоплювала розмовне мовлення, художнє мовлення і “спеціальне” мовлення, з такими функціонально-мовленнєвими стилями, як офіційно-діловий, газетно-інформаційний, науковий і публіцистичний [18, c. 75].

Комунікативна сфера потрібна, але це недостатня умова для існування  відповідного функціонального стилю. “Кожен функціональний стиль, — зазначає Ю. Арешенков, — формується під упливом сукупної дії низки ряду екстралінгвістичних чинників, а саме:  форми вияву мови (усна / писемна), виду мовлення (діалог / монолог), способу комунікації (масова/особиста) та ін. Саме вони, — продовжує мовознавець, — по-різному впливають на мовну структуру текстів і  визначають їхню мовну стильову специфіку” [3, c. 78].

Цікавою, на наш погляд, є думка М. Кожиної, яка вважає, що в основу класифікації стилів доцільно покласти, по-перше, екстралінгвістичні принципи, тобто враховувати мету і завдання комунікації в тій чи іншій сфері спілкування, адже залежно від цього в кожній сфері спілкування формуються свої прийоми добору й використання мовних засобів, по-друге, принцип, запропонований В. Виноградовим: урахування різних функцій мови, започаткований Ш. Баллі й ученими чеської школи, на підставі чого виокремлюють публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, розмовно-побутовий стилі і стиль художньої літератури.

Дедалі більшого поширення набуває класифікація, яка ґрунтується на зіставленні спеціального / неспеціального спілкування. Таку класифікацію стилів подає “Лінгвістичний енциклопедичний словник” за редакцією В. Ярцевої: побутово-літературний, газетно-політичний, виробничо-технічний, офіційно-діловий і науковий стилі [12, c. 567].

У сучасній функціональній стилістиці існують класифікації, які визначають таку систему стилів: художній, науковий, офіційно-діловий, розмовний, публіцистичний та інформаційний стилі. Останній виходить за межі власне публіцистичного стилю (Д. Баранник, Ю. Арешенков). В інформаційному стилі “реалізується мовна функція повідомлення, інформування, тоді як у власне публіцистичних текстах актуалізується функція впливу, або апелятивна” [2, c. 44]. Цей різновид спеціального мовлення діє у сфері масової комунікації (преса, радіо, телебачення, інформаційні агентства, редакції, творчі об’єднання) та має на меті повідомити про найважливіші явища навколишньої дійсності й реалізується за допомогою специфічних мовних засобів: чітка стандартна схема організації тексту, висока частотність уживання термінів і оцінної лексики, активне функціонування форм персональності, широке використання експресивних засобів у поєднанні зі звичними стандартними для цього стилю засобами мовного вираження.

Останнім часом мовознавці Н. Бабич, В. Задорожний, Н. Дзюбишина-Мельник додають до цих класифікацій ще одну, яка містить у своєму складі конфесійний стиль, що пов’язаний з особливою сферою людського буття — релігією. В основі виділення конфесійного стилю, на думку Н. Дзюбишиної-Мельник, лежить сфера “спілкування людської душі з Богом через церкву”. “Найприкметніша риса цього стилю, — зазначає дослідниця, — значна кількість так званих маркованих слів, тобто пристосованих до використання саме в конфесійному стилі” [7, c. 16]. На наш погляд, уже зараз можна говорити про сформованість стилю як  окремого різновиду української мови і вважати його повноцінним складником її функціонально-стильової сфери.

Найпоширенішою у науковій літературі  є на    сьогодні класифікація, згідно з якою виділяють п’ять основних стилів мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній та розмовний стилі (М. Пилинський, О. Пономарів, М. Пентилюк, Н. Ботвина, С. Єрмоленко, Н. Озерова).  Наведена класифікація опирається на функціонально-стилістичну концепцію академіка В.Виноградова, який пов’язує диференціацію стилів із суспільними функціями мови і може стосуватися пратично всіх високорозвинених мов.  Ми приєднуємося до думки тих учених, які відносять до функціонально-стилістичної системи мови лише основні стилі, тобто ті, які трапляються у всіх класифікаціях, це — науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній і розмовний стилі.

Кожний із функціональних стилів має свої підстилі, або жанрові різновиди. У цьому плані думки мовознавців теж не є одностайними. Як засвідчують дослідження учених, у межах наукового стилю (НС)  виділяються різні підстилі.  Дослідники за критерії їх виділення беруть різні функції і сфери застосування НС. Проте, якими б різними не були позиції дослідників  (М. Пилинського, А. Коваль, О. Митрофанової, К. Ленець, О.Пономаріва, Н.Ботвиної, М.Пентилюк), зіставлення цих позицій дає змогу відмітити і спільне, що виявляється у виділенні, насамперед 1) власне наукового (академічного) підстилю із жанрами текстів (монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези); 2) науково-популярного підстилю (науково-популярна література) та  3) науково-навчального (дидактичного) підстилю із жанрами текстів (підручники, посібники, лекції, бесіди).  Деякі мовознавці вважають, що україномовний власне науковий підстиль майже не реалізується. За їх переконаннями, функції власне наукового підстилю виконує в україномовному спілкуванні науково-технічний мікростиль (А. Коваль, Н. Непийвода). Окрім цих підстилів НС, в окремі самостійні підстилі вчені виділяють виробничо-технічний (О. Пономарів, М. Пентилюк), науково-інформативний та науково-діловий підстилі (М. Федосюк, Є. Панченко).

На наш погляд, у межах  НС сучасної української літературної мови можна виділити такі підстилі: власне науковий (академічний), науково-навчальний, науково-популярний, науково-технічний та науково-фантастичний. За твердженнями  О. Митрофанової, відмінність між ними буде виявлятися насамперед на лексичному і синтаксичному рівнях мови.

Офіційно-діловий  стиль (ОДС) має свої підстилі. Дослідниця ОДС  А. Марахова виділяє такі його підстилі: 1) законодавчий (закони, укази, статути, постанови); 2) дипломатичний (декларації, міжнародні договори, конвенції, комюніке, меморандуми, ноти, угоди, ультиматуми, міжнародні заяви, акти); 3) адміністративно-канцелярський (статути, інструкції, постанови, накази, розпорядження, договори, контракти, заяви, автобіографії, звіти, службові листи, доповідні, характеристики, свідоцтва, розписки та ін.).  Деякі мовознавці сюди відносять юридичний підстиль, який використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж) (М. Зубков).

Публіцистичний  стиль (ПС), на думку Г. Колесник, характеризується такими підстилями: 1) власне публіцистичним (повідомлення, хроніка, прокламації, відкриті листи, передові статті, огляди міжнародного життя); 2) науково-публіцистичним (великі праці на теми сучасної політики, економіки та суспільних відносин, літературно-критичні статті, наукові та літературно-мистецькі огляди, рецензії); 3) художньо-публіцистичним (нариси, фейлетони, памфлети,мемуари, політичні доповіді).  Як окремі підстилі ПС  С. Єрмоленко розглядає мову преси (інтерв’ю, репортаж, хроніка, нарис); мову радіо і телебачення (мова дикторів, ведучих радіо і телепередач); усну публічну мову (промови, виступи на зборах, мітингах).  Д. Баранник виділяє церемоніальний різновид ПС.

За родами і жанрами  літератури поділяється на підстилі художній стиль  (ХС): 1) епічний, прозовий (епопея, казка, роман, повість, оповідання, байка, новела, художні мемуари, нарис); 2) ліричний, поетичний (поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма); 3) драматичний (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль); 4) комбінований (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

У розмовному стилі (РС) (більшість дослідників надають перевагу термінові “розмовне мовлення” перед терміном “розмовний стиль” — І. Білодід, М. Жовтобрюх, В. Костомаров, О. Сиротиніна, Н. Шведова, О. Земська, П. Дудик) і поділяють його на два підстилі: 1) розмовно-побутовий і 2) розмовно-офіційний. 

Крім основних, загальновідомих  п’яти функціональних стилів та їх жанрових різновидів (підстилів) дослідники виділяють інші стилі, які є повноправними серед названих. Це конфесійний стиль (КС)  (пропонуються ще такі найменування цього стилю: богословський, церковний, релігійний). На думку дослідника І. Грималовського, цей стиль варто поділити на такі підстилі: 1) сакральний (Святе письмо, канонічні молитви); 2) літургійний (літургійні тексти); 3) проповідницький (релігійні проповіді ); 4) науково-конфесійний (наукові праці з богослов’я); 5) художньо-конфесійний (авторські молитви, переспіви біблійних текстів, наприклад, Шевченкові “Давидові псалми”) [6, c. 170].

Дослідники епістолярного стилю (ЕС) К. Ленець, М. Пилинський, В. Німчук, Б. Шарпило заявляють про наявність у цьому стилі двох підстилів: 1) офіційного, службового і 2) неофіційного, приватного. “Залежно від теми листа, його призначення і взаємин кореспондентів, — пише К. Ленець, — листи можна поділити на родинно-побутові; інтимно-товариські; приватно-ділові; офіційно-ділові” [11, c. 209].

Сьогодні багато уваги  приділяють дослідженню теорії та історії  ораторського стилю (ОС). Суттєвий внесок у це питання зробили праці вчених Г. Апресян, Н. Безменової, М. Герман, Е. Клюєва, Е. Корнилова, Г. Сагач, Т. Іржі. E книзі “Ораторське мистецтво” Г. Апресян розрізняє такі види цього стилю: 1) громадсько-політичне ораторське мистецтво (лекції на громадсько-політичні теми, політичні промови, огляди, виступи на мітингах, агітаційні промови); 2) академічне ораторське мистецтво (наукова доповідь); 3) судове ораторське мистецтво; 4) промови з нагоди громадських урочистостей (ювілейна промова або поздоровлення, тост); 5) церковні проповіді [1, c. 82].

Аналіз мовознавчої літератури засвідчує, що функціональні стилі не можна змішувати з експресивними. Щодо останніх, то вони виділяються за характером наявних елементів експресії, і традиційно їх поділяють на високий, знижений і нейтральний. Елементи нейтрального стилю  є міжстильовими, тобто можуть уживатися в будь-якому функціональному стилі практично без обмежень. Елементи високого чи зниженого стилів, як правило, закріплені за певними різновидами мови. “Фактично експресивні стилі, — зазначає С. Єрмоленко, — створюють ґрунт для виникнення колоритно-стилістичних різновидів української мови, що урізноманітнюють, деталізують функціональні стилі сучасної української мови” [8, c. 30]. Тому, на думку В. Русанівського, важливо простежити співвідношення експресивних та функціональних стилів. “Говорячи про будь-який функціональний стиль сучасної літературної мови чи то з погляду його формування, чи виявлення сучасних тенденцій розвитку, — пише академік, —  ми не можемо обминути проблеми співвідношення в кожному з них елементів високого (урочистого), середнього (нейтрального) і зниженого, розрахованого на збудження негативних емоцій” [15, c. 81].