Сутність та види дидактики. Видатні українські педагоги ХІХ- початкуХХ т. (Б. Грінченко)

Після звільнення з Чернігівського земства Б. Грінченко знову опинився у становищі цілковитої службової  невизначеності. Але нова робота знайшла його сама. У 1902 році йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови, який задумала видавати редакція " Киевской старины ". І сім'я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва. Матеріальні умови в Києві були набагато кращими. Але це не змінило ні характеру, ні працьовитості Грінченка. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бути закінчений до першого листопада 1904 року.

" Словарь української мови " вийшов у світ 1907-1909 рр. у чотирьох томах. Словник містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови, починаючи від Котляревського ї до початку ХХ століття. Словник був удостоєний Російською Імператорською Академією Наук другої премії М. І. Костомарова. Під час перебування у Києві, Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. В 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства "Просвіта". 

6 травня 1910 р. не стало видатного  українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі. Дуже багато людей висловлювали свій сум з приводу втрати письменника, широко відгукнулася українська та російська преса. Статті, присвячені Б. Грінченку, з'явилися в цілому ряді зарубіжних видань - в Італії, Франції, США. Австралії, Бразилії. Вдячні нащадки глибоко шанують невтомного трудівника. В селі Олексіївці відкрито перший в світі пам'ятник Борисові Дмитровичу Грінченко. Зараз розпочато роботу над створенням меморіального комплексу. 

2.Ідея національного виховання у педагогічній концепції Бориса Грінченка

Навчання рідною мовою — один із провідних принципів освітньої  системи Бориса Грінченка. Спираючись на досвід прогресивних педагогів, психологів, мовознавців, він розвиває їхні думки щодо діалектичної єдності мови і мислення, наголошує на тому, що мова є виразником найістотніших національних ознак: психологічних, світоглядних, етнографічних. Б. Грінченко переконаний, що мислення перебуває в нерозривному зв'язку з мовленням. Одним із перших серед українських педагогів він творчо осмислив найсуттєвіше в спадщині О. Потебні: «Устами таких людей, як О. О. Потебня, вона каже, що думка й мова невпинно впливають одне на одне і коли не розвивається мова, то не може розвиватися і думка. Таким чином доходимо ми до того, що виховання конче мусить бути національне, система виховання повинна бути така, щоб у їй народність мала відповідне собі місце». 

Педагогічна потреба  навчання рідною мовою безперечна: «І справді, ми бачимо таку річ, що завжди діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту, й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою.

Важливою професійною  якістю педагога є його педагогічний такт. Він ніби цементує всі якості вчительської особистості, робить їх корисними у процесі навчання й виховання. Педагогічний такт — характерна риса того вчителя, образ якого постає з оповідань «Украла», «Непокірний», «Екзамен». Пригадаймо, як в оповіданні «Украла» учні під впливом учителя Василя Митровича змінили своє ставлення до Олександри. На дітей вплинула виважена поведінка вчителя, його уважне ставлення до їхньої однокласниці, бажання в усьому розібратися, його тактовність, милосердя й доброта. Привертає увагу та довіра й повага, з якою школярі ставляться до вчителя. Для них дуже важлива саме його думка, вони прислухаються до його порад, діють як їхній наставник. Педагогічна проникливість, і спостережливість, уважність, бережне ставлення до особистості учня, розсудливість, урівноваженість, товариськість допомогли вчителеві розв'язати конфлікт і посіяти зерно людяності й доброти в дитячі душі.

Ці якості були властиві і Борису Грінченкові. Приїхавши на нове місце  роботи в село Нижня Сироватка, що на Сумщині, педагог побачив  заляканих і затурканих школярів, які нікого й нічого не поважають. Причина цього була зрозуміла: попередник Грінченка відзначався аморальністю, невихованістю, безкультур'ям. Усуваючи всі наслідки колишнього виховання, Б. Грінченко, як згадує Марія Загірня, не карав учнів, не залишав без обіду, а ласкою та добрим словом очищав дитячі душі. Звичайно, доброзичливість і щирість у стосунках з учнями підвищували .авторитет учителя. А той педагог, який має любов і повагу дітей, досягає кращих результатів у навчанні й вихованні. 

Значну роль у розбудові української  національної школи відіграли підручники (створені Б. Грінченком). У часи національного гноблення учні Олексіївської школи навчалися за його «Українською Граматикою» та «Рідким словом», які були побудовані на основі генетично близького й рідного українській дитині матеріалу — українському фольклорі й найкращих зразках української класичної літератури. Навчаючи дітей рідної мови, Б. Грінченко збагачував їхній світогляд знаннями з історії та географії України, виховував високі громадянські й морально-етичні почуття.

На необхідності розвитку мережі українських  шкіл наголошував ще Борис Дмитрович Грінченко, видатний український вчений-педагог, громадський діяч, фольклорист, перекладач, мовознавець, мислитель-гуманіст, який усе своє життя присвятив служінню Україні, народній освіті й національній культурі.  

Як педагог Б.Грінченко відзначався глибоко прогресивними переконаннями. У численних розвідках («Яка тепер народна школа на Вкраїні», «На беспросветном пути», Об украинской школе», "Якої нам треба школи" та інших) він наголошував на необхідності створення мережі українських національних шкіл. Навчання рідною мовою - один із провідних принципів освітньої системи Б.Грінченка.

Усупереч діючим нормам, Б.Грінченко  викладав українською мовою, використовуючи складений самостійно буквар, який уперше був надрукований під назвою "Українська граматика до науки читання й писання" у 1907 році. Він був автором й однієї з перших українських книг для дитячого читання "Рідне слово"; редактором "Словника української мови" - першого великого зібрання лексичних фондів української мови; керівником київської культурно-освітньої громади "Просвіта"; перекладачем видатних творів світової культури. 

Б. Грінченко надавав дуже великого значення ролі книжки в житті людини, а особливо дитини. Результатом творчого пошуку педагога була вміло організована робота з книжкою в процесі навчання й виховання. Читання українських книжок на уроці було заохоченням і нагородою за самостійно і заздалегідь виконані завдання. Робота продовжувалась комплексом позакласної: учні писали рецензії на прочитані книжки, на твори однокласників тощо.

3.Особистість учителя національної школи в доробку Б. Грінченка

Б. Грінченко вважав, що на особі вчителя ґрунтується все навчання і виховання. Він хотів його бачити високоосвіченою, високоморальною особою, яка досконало знає свою справу, сумлінно виконує вчительський обов'язок, є справедливою, послідовною і цілеспрямованою у своїх діях. Педагог висміює обмежених вчителів, які вбивають у дітях прагнення до знань, знущаються над ними морально та фізично.  
Педагога хвилювало й те, що серед учителів переважало жіноцтво, а це, на його думку, не сприяло повноцінному вихованню хлопчиків. Отже, проблема "очоловічення" школи, порушена Б. Грінченком, і сьогодні є невирішеною.  
Держава, яка хоче досягти вершин соціально-економічного й культурного розвитку, повинна дбати про своє майбутнє, підвалини якого закладаються у школі. Саме від школи залежить здоров'я суспільства, бо вона визначає рівень моралі та інтелекту майбутніх поколінь.  
Навчально-виховні завдання школи реалізуються через зміст навчального матеріалу, форми й методи навчально-виховної роботи, а також через, особистість учителя й характер його діяльності. Учителеві належить одне з найважливіших місць у структурі шкільної освіти, ним тримається школа. Пам'ятаймо мудрі слова видатного педагога XX ст. Василя Сухомлинського: «Школа — це, образно кажучи, тонкий і чутливий музичний інструмент, який творить мелодію людської гармонії, що впливає на душу кожного вихованця, але творить лише тоді, коли цей інструмент добре настроєний, а настроює його особистість педагога, вихователя». Від особистісних і професійних якостей педагога значною мірою залежить ефективність діяльності школи. .  
 
Б. Грінченко свідомо засвоїв кращі надбання світової педагогічної думки і поєднав їх з національними традиціями виховання та формування особистості, з потребами-духовного відродження української нації. У своїх науково-педагогічних, публіцистичних працях, художніх творах, що торкаються проблем освіти, він визначив усі найважливіші аспекти наукової педагогіки (мета, завдання, принципи, зміст, форми й методи навчання та виховання дитини). Чимало уваги приділено і загальнокультурній, професійній підготовці вчителя. Цілісний образ учителя національної школи, що постає з усієї наукової й літературній спадщини вченого й письменника, органічно доповнюється його власною педагогічною діяльністю. Згадаймо такі його теоретичні праці, як «Народні вчителі і вкраїнська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «Якої нам треба школи», «На безпросвітній путі», «Про українську школу», підручники «Українська граматка до науки читання і писання», «Рідне слово. Українська читанка», художні твори шкільної тематики, публіцистичні статті з проблем народної освіти та культури, а також епістолярну спадщину і власне педагогічну діяльність Грінченка-вчителя, що постає із спогадів сучасників.  
Б. Грінченко був гордий за свій народ, пишався його історією, культурою, традиціями. Той занепад, у якому бачив його, вважав тимчасовим, словом і ділом намагався змінити те становище, пробуджуючи у своїх сучасників почуття власної гідності.У «Листах з України Наддніпрянської», адресованих українській інтелігенції, Б. Грінченко обстоює збереження українського менталітету, прагне пробудити національне самоусвідомлення й закріпити його у свідомості найпершого провідника українського народу. Водночас він підтримує ідею взаємодії й взаємозбагачення культур усіх народів на основі рівноправного й вільного розвитку кожної з них. 

Б. Грінченко постає перед нами як справжній гуманіст, демократ і  патріот з передовим і всеохоплюючим  світобаченням. Це саме ті складові ідеалу Ізодської особистості, якого прагнув народний учитель Грінченко і якого, на його думку, мав дотримуватися кожний інтелігент-просвітитель. Постать Б. Грінченка осяяна високою духовною культурою, притаманною справді інтелігентній людині, адже його життя позначене не лише передовою світоглядною позицією й високими ідейними переконаннями, а й широтою інтересів, самозреченістю у праці заради народу.  
До кожного діла на освітній ниві Б. Грінченко брався рішуче і впевнено, з вірою в те, що вселюдська освіта, а разом з нею і національна свідомість, мов «весняна повідь», захопить широкі народні маси. До сміливих і рішучих дій закликав своїх сучасників на сторінках художніх творів: «Не біймося, що нас мало. Все велике починається з малого! Ставаймо до великого діла, і воно саме заставить нас вирости, зробитися дужими і того діла достойними» (Грінченко Б.Д. Твори —Т. 1. —С. 369).

В українській культурі Борис Грінченко  залишив глибокий і чіткий слід. «Ставати на всяке жнив`я» (І.Франко) йому давала змогу висока ерудованість, глибока загальна освіченість. Те, що безпосередньо торкалося його педагогічної діяльності, він знав досконало, був обізнаний у літературі, педагогіці, психології, і не тільки у вітчизняній, а й у зарубіжній. І ці знання плідно використовував на ниві освіти. У праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» Б. Грінченко детально проаналізував літературний рух на галицькій і російській Україні, починаючи від Котляревського, склав реєстр науково-популярних книжок з різних галузей знань, які пропонував застосовувати як навчально-методичний матеріал.  
Від світоглядних і морально-етичних позицій педагога невіддільні його професійні якості. Створюючи образ учителя національної школи, Б. Грінченко належну увагу приділив його професійній підготовці. Учитель повинен добре знати предмет, володіти методикою його викладання, що передбачає хороші навички роботи з діючими підручниками, творчий.  
Важливою рисою педагога є також рівень його науково-педагогічного мислення, глибиною якого відзначався Б. Грінченко. Цей талановитий педагог творчо опрацював та узагальнив вітчизняний і зарубіжний досвід навчання й виховання, засвоїв народну основу педагогічних систем, що полягає в урахуванні мови, культури, характеру, побуту, історії конкретної нації, і створив власну педагогічну систему, головним принципом якої є принцип національного. Педагогічна система Б. Грінченка ґрунтується на глибокому знанні й розумінні спадщини Яна Амоса Коменського, Джона Локка, Й. Г. Песталоцці, Д. Дістервега, М. Корфа, В. Водовозова, К. Ушинського.  
Грінченко науково обґрунтував необхідність створення національної школи. У праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» він писав, що ще 1863 р. Ушинський називав московську школу мало не «адом» для вкраїнської дитини, казав, що така школа робить в українському селі «гірше, ніж нічого» і тільки задержує натуральний розвиток дитини». Така системи освіти денаціоналізує народ, а деонаціоналізація, як відомо, призводить до деморалізації. втрачаючи рідне коріння, людина відрікається від найсвятішого — любові й поваги до народних традицій, звичаїв, моралі. Втрата відчуття національної приналежності, співвіднесення себе з певним етносом більшістю його представників перетворює народ у натовп, свідчить про глибоку й всебічну деградацію нації. Б. Грінченко розумів, що, лише пробудивши в народу національне самоусвідомлення, можна сподіватися на його національне, політичне й соціально-економічне самовизначення. Тому Грінченко вважав загальну освіту на національному ґрунті наріжним каменем розвитку кожної нації. 
Формування окремих елементів національного образу світу починається із засвоєння мови, народної творчості, звичаїв тощо. Але найпослідовніше він складається в умовах організованого навчання й виховання, яке повинно здійснюватися в національній школі.  
Висуваючи високі вимоги до вчителя, Б. Грінченко перш за все прагнув їм відповідати і сам. Працюючи в Олексіївці, він та його дружина навчали не лише дітей, а й дорослих. 
Треба зазначити, що Б. Грінченко надавав дуже великого значення ролі книжки в житті людини, а особливо дитини. Результатом творчого пошуку педагога була вміло організована робота з книжкою в процесі навчання й виховання. Читання українських книжок на уроці було заохоченням і нагородою за самостійно й заздалегідь виконані завдання. Ця робота продовжувалася комплексом позакласної: учні писали рецензії на прочитані книжки, на твори однокласників. В Олексіївській школі діяв своєрідний літературний і гурток. Здібні школярі писали рідною мовою власні літературні твори. Упродовж 1888—1889 рр. у школі видався рукописний журнал «Думка», куди записувалися перші літературні спроби учнів, а також фольклорні матеріали, зібрані у своєму селі. На заняттях із старшими учнями практикувалися навіть лекції з українознавства, які передусім формували національну самосвідомість. 

4.Педагогічні ідеї Б.Грінченка в сучасній школі

Педагогічна система Б. Грінченка  спирається на народну педагогіку, адже це є вічне, невичерпне джерело  навчально-виховної мудрості. Цю мудрість видатний педагог плідно використав у своїй практиці. Педагогічні інтереси Грінченка стосувалися насамперед дидактики. Свої дидактичні принципи педагог втілював у власній педагогічній діяльності, пропагував у науково-педагогічних і публіцистичних працях. У справі національної освіти Б.Грінченко був цілком послідовним, ніколи не відмежовувався від справ національного виховання, творив, писав українською мовою, яка лунала в його піснях, думах, в його серці, віддавав усі свої сили справі національного й соціального визволення рідного народу. Носіями цієї ідеї є й герої багатьох його оповідань ("Дзвоник", "Екзамен", "Непокірний" тощо).  
Етапи становлення національної свідомості:  
Етап етнічного самоусвідомлення. Етнічне самоусвідомлення є першоосновою, корінням патріотизму. Етнізація дитини починається з раннього періоду її життя - в сім'ї, яка завжди визначається певними національними рисами, особливостями. Фундаментальне значення в процесі етнізації мають рідна мова й природа.  
Роль: фольклор, звичаї, традиції, ігри, вертепи, народний театр, спілкування з природою.  
Етап національно-політичного самоусвідомлення. Цей етап припадає на підлітковий вік і передбачає усвідомлення себе як частки нації, своєї причетності до неї як явища політичного. До особливо важливих моментів виховання на цьому етапі належить відновлення історичної пам'яті та формування почуття національної гідності. Роль: література, історія, народна творчість, історія культури тощо; громадські організації, політичні партії, їх програми.  
Структура виховної системи. Виховна система в гімназії - це цілісний організм, який виникає в процесі інтеграції основних компонентів виховання (мета, суб'єкти виховання, їх діяльність, спілкування, відносини, кадровий потенціал, матеріальна база), що сприяє духовному розвитку і саморозвитку особистості, створенню своєрідного духу школи.

Серцевиною виховного процесу є особистість - її нахили здібності, потреби, інтереси, соціальний досвід, самосвідомість, характер.  
Одним із визначальних принципів виховної системи гімназії є взаємозв'язок впливів, відносин учня - родини. Родина, її цінності є складниками суспільства, яке будується на родинних принципах співжиття, дбайливого ставлення до дитини на тих добрих началах, що допомагають розкрити творчий потенціал дитини.   
Залучення до співпраці управлінської, духовної, культурно-мистецької еліти та громадських інституцій столиці, держави та зарубіжжя створює унікальне середовище координації та інтеграції всіх ланок виховної системи. Розуміючи українську національну систему виховання, як самобутнє і водночас споріднене з вселюдським культурно-історичним явищем, ми акцентуємо увагу на усвідомленні педагогами кінцевого результату своєї праці - виховання свідомого громадянина, патріота. Вчитель гімназії разом зі своїми вихованцями повинен досліджувати, розробляти, впроваджувати державотворчі ідеї, сприяти розвитку толерантного, висококультурного, духовного оточення, прищеплювати повагу до людини, її світоглядних орієнтацій, віросповідання й естетичних смаків, реалізуючи таким чином основний морально-етичний принцип філософії української родинності. Повагу до людини, що усвідомлює цінність свого "Я" й, інших людей своєї та інших націй.