Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті

Таким чином, в очах націоналістів люди будуть готові до громадянства, стануть улюбленцями свого міста тільки тоді, коли вони очистяться від тиранії й корупції епох, за яких вони були позбавлені гідності й коріння. Братерство індивідів всередині нації має своїм наслідком братерство націй у світі.

1.2. Типологія націоналізму

Варто зазначити, що на сучасному етапі розвитку політологічної науки націоналізм ділиться на такі напрямки як анархічний, радикальний, ліберальний та консервативний.

Анархічний тип  самоідентифікації є ірраціональним, тому що реалізується інтуїтивно через  співпереживання, і є перервним, оскільки визнає унікальність нації і цілком байдуже ставиться до зовнішніх соціальних впливів.

Анархістську програму вперше особливо чітко виклав Вільям Ґодвін („Розвідка про політичну справедливість”, 1793) та П'єр-Жозеф Прудон („Що таке власність?”, 1840). На думку цих взірцевих анархістів, людська взаємодія природно відбувається в невеличких автономних спільнотах, які є репрезентативними ядрами етнічного спілкування. Анархізм - це форма мислення, пов'язана з давньою, ще від стоїків і кініків, традицією заперечення соціально-політичного авторитаризму. Ґодвін просто підсумував попередні ідеї, де подаються засадничі принципи анархізму: небажання коритися накинутій владі, зневага до егоїстичної приватновласницької жадібності, природна свобода й природні стосунки, пасивний опір.

Анархічний націоналізм, хоч і перебуває цілком поза сферою ліберального гуманізму Просвітництва, не може бути зведений до простого вияву романтичної ідеології правого крила, якій він передує. Не можна також прив'язувати його до комуністичної ідеології, чий знеосіблений глобалізм він заперечує і чию надмірну одержимість питанням власності він осуджує. Іншими словами, анархічний націоналізм - це один із контраргументів проти радикалізованих описувань етноцентричного націоналізму.

Одним із найвідоміших представників радикального націоналізму є Микола Данилевський, праця якого „Росія та Європа. Дослідження культурних і політичних відносин між слов'янським і германо-латинським світами” обґрунтовує панславізм, заснований на глибинній ворожнечі між російською нацією (яка, мовляв, уособлює вищу расу, обраний народ, ведений єдиною правильною релігією - православ'ям) та Західною (германо-латинською) Європою. Ця ідея обраного народу, котрий начебто вивищується над усіма іншими й має здійснити божественну або історичну місію, аж ніяк не є монопольним винаходом слов'ян. Вона входила до світогляду найпередовіших західних націй та імперій, - чи то була Мілтонова або Блейкова Англія („новий Єрусалим”) чи Німеччина, чи ті ж таки Сполучені Штати, чия рішучість стати лідером цивілізованого світу триває вже півтора століття. На зламі століть Вільям Джеймс, опанований гірким передчуттям, так писав про цю надмірну одержимість своєю високою місією: „Ми маємо справу з дуже дивним явищем, а саме, з вірою в те, що наша національна доля має бути великою хай там що, і, з якоїсь незбагненної причини, вважається ганебним не мати такої віри або відкинути її. Ми повинні, мовляв, стати місіонерами цивілізації та завдати собі на плечі тягар білої людини, хоч би яким він був нелегким. Ми повинні розповсюджувати наші ідеали, насаджувати наш порядок, накидати нашого Бога. Індивідуальне життя нічого не варте. Нас ведуть наш обов'язок і наше високе призначення, цивілізація повинна тривати”.

Наступний вид націоналізму - ліберальний. Лібералізм поділяє з  радикалізмом його раціональні й  матеріалістичні нахили, проте шукає загальних законів і тенденцій, що визначають життя нації До того ж, ліберали не прагнуть революційних розв'язань. Вони віддають очевидну перевагу еволюційним змінам і прагнуть поступових реформ і тонкого настроювання суспільних і політичних інституцій. Слід зауважити, що хоча лібералізм, на перший погляд, є індивідуалістичним світоглядом, він постулює індивідуальні права винятково на підстав універсальної, освяченої законом суспільної взаємопов'язаності. В цьому лібералізм є прямою протилежністю екзистенціалізмові, в якому радикал прагне скасувати колишню й утвердити нову соціальну гомогенність суто індивідуальними, індивідуалістськими діями.

Якщо втягти ліберального націоналіста в дискусію, він не шукатиме доказів у минулому, а вдасться радше до логічних аргументів, опертих на реаліях теперішнього часу в їхніх інституціалізованих формах. Саме в таких термінах описує націоналізм Карл Шурц у своїй промові „Справжній американізм”, виголошеній у Бостоні 1859 року: „Справжній американізм, себто толерантність і рівність прав, поглинув їхні забобони й мирно поглине все, що не відповідає переможному духові наших інституцій”.

Остання форма націоналізму - консервативна. Як і лібералізм, консерватизм є формою поступової тяглості. Він  обережно ставиться до змін, але не виступає проти них, якщо вони відбуваються природно. Консерватизм відкидає раціональні пояснення, оперті на матеріальні аспекти реальності. Натомість він покладається на інтуїтивно органічний розвиток суспільства, що мислиться як духовна цілісність, як трансцендентний порядок.

Органічну інтегральну  природу нації годі пояснити як просту суму її частин, тут необхідно застосувати  діалектику протилежних принципів, що сприймаються інтуїтивно, - цю переконаність консерватизм поділяє з анархізмом. Еволюція нації сприймається як природний ритм, як зростання, подібне до зростання рослини, яке не може бути запрограмоване і в яке не слід втручатися. Найкращим прикладом консервативного націоналізму є той, що його виклав Гердер у своїй теорії духу нації, котрий мислиться як органічне зростання й самоодкровення Божественного.

Цей короткий огляд  чотирьох форм націоналізму дає підстави вважати, що просте бінарне протиставлення західного ліберального націоналізму етнічному східноєвропейському  є не лише спрощеним, а й неточним описом і неправильною оцінкою реального стану речей. Він також спростовує поквапливі моральні судження, засновані на самих лише ідеологічних тропах. Неліберальні парадигми не повинні відкидатися апріорно. В кожній культурі є певні неліберальні дискурси національної ідентичності, які заслуговують на повагу й не обов'язково ведуть до ксенофобії.

1.3. Національне самовизначення  як засіб стабілізації етнополітичної  ситуації.

І принцип національного  самовизначення, і принцип територіальної цілісності е фундаментальними підвалинами міжнародного права. На перший погляд, їхнє співіснування є дивним: адже реалізація принципу національного самовизначення неминуче призводить до поділу території держави, з якої виділяється нова національна держава, а неухильне однозначне дотримання принципу територіальної цілісності держав призводить до неможливості утворення нової держави, оскільки останнє в будь-якому разі є порушенням чиєїсь територіальної цілісності.

Становище ускладнюється  тим, що у світовій практиці справді немає єдиного загальновизнаного трактування співвідношення цих принципів. Вірніше, взагалі-то воно існує, але в політичній практиці до уваги береться не завжди, оскільки воно не влаштовує держави, що утримують у полі свого суверенітету нації, які борються за свою свободу. Позаяк ці держави є реальними, загальновизнаними суб'єктами права, чого не можна сказати про дані нації, то перші мають більше можливостей для нав'язування підпорядкованим націям своєї точки зору.

Тому деякі дослідники справді говорять про „два взаємовиключних принципи - територіальної цілісності держав і непорушності кордонів, з одного боку, і права на самовизначення народів - з другого”. Притому цілком вірно оцінюється доволі плутана ситуація, за якої і центральні уряди, і сепаратисти мають вагомі юридичні доводи для обстоювання своєї позиції.

Принцип територіальної цілісності держав, звичайно, є вагомим  досягненням у розвитку міжнародного права. Постульована в ньому повага до існуючих кордонів є великим внеском  у збільшення міри цивілізованості міждержавних стосунків, збереження в них миру і стабільності. Проте невиправдане застосування цього принципу там, де йдеться не про міждержавні стосунки, а про право нації на самовизначення, не лише не цивілізує ті стосунки, а навпаки - нагнітає в них напругу. Закладена в цьому принципі абсолютизація недоторканості державних кордонів призвела до того, що він став дедалі ширше застосовуватися для юридичного обґрунтування відмови урядів поліетнічних держав надати можливість самовизначення меншинам, що мешкають у країні. Таким чином ці держави не розв'язували існуючі суперечності і проблеми, а, навпаки, мимоволі заохочували їх латентне розгортання і загострення.

Насправді ж питання  співвідношення та ієрархії цих двох принципів давно розв'язане наукою. Це розв'язання цілком відповідає вимогам етнічної і соціальної справедливості і полягає у чіткому з'ясуванні царини компетенції кожного з принципів. Таке з'ясування дає змогу зробити висновок, що протиставлення принципу територіальної цілісності держави і непорушності її кордонів принципу самовизначення є просто некоректним, бо принципи ці, хоч і стикаються, є юридично непротиставними: кожному з них відведено свою роль у своїй сфері правових відносин.

Дія принципу територіальної цілісності поширюється на сферу міждержавних відносин і має на меті захист держави від зовнішніх зазіхань - однобічних територіальних претензій, що не ґрунтуються на міжнародному праві і пред'являються на порушення порядку, запровадженого для мирного врегулювання міжнародних суперечок. Тобто принцип територіальної цілісності держави виступає засобом зняття саме міждержавних суперечностей, суб'єктами яких є держави, що змагаються за право здійснення суверенітету над певного територією. У розв'язанні подібних суперечностей принцип національного самовизначення взагалі не зачіпається і не фігурує.

Суб'єктами ж права  на самовизначення с народи-етноси, що обстоюють своє невід'ємне і непорушне  право вільно визначати свою долю, у тому числі і політичний і  правовий статус своєї території. Принцип самовизначення регулює не відносини між державами, а відносини між етносом, який є первинним носієм територіальних прав, та державою, якій народ делегує здійснення своїх прав. Ця формула логічно випливає з пріоритетності суспільства, соціуму над державою, виростання держави з суспільства та призначення держави як інституту, покликаного захищати і оформлювати це суспільство, користуючись для цього повноваженнями, якими її наділило те ж таки суспільство. Зокрема, територією держава володіє і розпоряджається від імені і в інтересах суспільства.

Оскільки ж нація  є соціальним організмом, а сама територія є не просто етнічним ареалом, а й одним з найвагоміших чинників етногенезу, то стає зрозумілим, чому право  на територію нації є первинним  і вагомішим відносно права на територію держави. Принцип національного самовизначення в юридичній науці відтак є вищою правовою підставою володіння і розпорядження територією.

З огляду на те, що національне  самовизначення полягає у зміні  політичного статусу народу, принаймні, передбачає можливість, природність і правочинність такої зміни, логічним є висновок про те, що принцип національного самовизначення має пріоритет перед принципом територіальної цілісності. Отже, визначення нормативного змісту принципу територіальної цілісності можливе лише в межах принципу самовизначення.

За такої ситуації необхідною стає корекція розуміння  поняття „територіальна цілісність”. Зокрема, необхідно виокремити з  нього поняття „державно-територіальна  цілісність” і „цілісність національної території”. Останнє якраз передбачає право на створення національної держави, що охоплює весь масив етнічної території певної нації, на об'єднання чи возз'єднання з незалежною частиною свого народу. Звичайно, цілісність національної території є також пріоритетною відносно цілісності держави.

Саме таке розуміння  питання відбите у Декларації ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам. „Вирішуючи проблеми співвідношення територіальної цілісності держави, що здійснює національне гноблення, і  національно-територіальної цілісності поневоленого народу, цей документ прямо зобов'язує всі держави поважати невід'ємне право всіх народів на цілісність їхньої національної території” (п.4.)... Територіальна цілісність самих держав розглядається у цьому документі як вираження суверенних прав народів.

Еліти багатонаціональних країн, воліючи зберегти під своїм  пануванням неосновні етноси, прагнуть перевести питання про національне  самовизначення цих етносів у  річище міждержавних територіальних суперечок, і саме тут і захована відповідь на питання про співвідношення двох міжнародно-правових принципів.

Таким чином, можна  вважати доведеним твердження про  те, що „право нації на самовизначення має пріоритет перед принципом  територіальної цілісності багатонаціональної держави”. Кровопролитні жорстокі війни, сотні тисяч вбитих, мільйони біженців, суцільна руїна внаслідок здійснення національного самовизначення є не більш ніж відвертою і великою неправдою тих, хто якраз і спричиняє - свідомо чи несвідомо - це, проводячи політику гегемонізму однієї нації над іншими в одній державі, потураючи нацистським амбіціям першої щодо других і водночас суворо та надзвичайно демократично відмовляючи цим другим у священному праві боротися за своє виживання тепер і гідне, нормальне життя в майбутньому.

Сучасна теорія права  трактує право на самовизначення як одне з базових. Воно належить до колективних прав, тобто його дістає певна соціальна спільність. Право  народів на самовизначення стоїть на основі індивідуальних прав, тобто  прав, що надаються індивідові як такому.

В юриспруденції  право на національне самовизначення чітко пов'язане з правом людини і виводиться з останнього. Саме тому принцип самовизначення зачіпає  не лише права народів, а й відносини  між державою та особою. Отже, перешкоджання здійсненню права національного самовизначення належить вважати не лише порушенням прав відповідної спільності, а і порушенням індивідуальних прав і свобод усіх її членів у масовому порядку, або масовим порушенням прав людини.

Притому застерігається, що дотримання права на самовизначення є обов'язковим для всіх без винятку держав без огляду на їх участь у певних міжнародних конвенціях, оскільки це право є загальновизнаною, основоположною, імперативною та універсальною нормою jus cogens.