Мовна ситуація в Україні

Стверджувати, що існує  якась небезпека для російської мови безглуздо, бо у російської мови є Росія. А про небезпеку для української мови треба говорити в повний голос поки не пізно. Ставити українську мову в рівні умови з російською просто несправедливо. Уявімо собі двох братів, один за сприятливих умов набрався сили і здоров'я, інший в умовах гноблення, а то й заперечення права на саме життя, силу і здоров'я втратив, Невже справжній брат не підтримає слабшого, навіть відриваючи від себе. Якщо не враховувати байдужих, то опонентів можна поділити на тих, хто стоїть за відродження української мови шляхом надання їй пріоритетів, і інших, які будь-що не хочуть допустити звуження сфери російської мови в Україні.

Критерій поділу —  не за етнічними, а за моральними ознаками. Згадаймо, що збагачуючи культурну скарбницю України, землі, з якою їх пов'язала доля, Б. Чичибабін не відмовлявся від рідної російської мови, так же, як В.Габсбург — від німецької, як Р. Чілачава — від грузинської. Їм було притаманне глибоке почуття справедливості. Почуттям справедливості при виборі життєвої позиції, за його власним визнанням, керувався і перший Міністр оборони України Костянтин Морозов, за походженням, до речі, росіянин, який досконало опанував українську мову за якихось три місяці.

Громадяни нашої держави, як і всякої іншої, мають мовні  обов’язки, що полягають у захисті та збереженні рідної мови. Захист рідної мови - найприродніший і найпростіший, найлегший і найнеобхідніший спосіб національного відродження і самоутвердження. Володіння рідною мовою - не заслуга, а обов’язок справжніх патріотів.

Знання рідної (державної) мови не обмежує можливості вивчати інші мови - споріднені і не споріднені. Вислів “Скільки ти знаєш мов - стільки разів ти людина” ніколи не втратить своєї актуальності.

В Україні двомовність - природне явище. Але володіння двома  мовами вимагає правильного користування ними. На жаль, наші “білінгви” часто говорять змішаною мовою, яку в побуті називають суржиком. Тому серед мовних обов’язків наших громадян слід виділити ще один - дотримуватись культури українського мовлення. Належний рівень мовної культури є свідченням розвинутого інтелекту людини, її вихованості. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє підвищенню загальної культури як окремої людини, так і суспільства в цілому. Тому кожний з нас повинен дбати про свою мовну культуру і вимагати цього від інших.

Українська мова –  національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися  та підтримуватися державою. Мовна  політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

"Відберіть у народу  все – і він усе може повернути;  але відберіть мову – і він  ніколи вже більш не створить  її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?".

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання - відродження української мови, держави, нації. І виконати його - наш громадянський обов’язок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Проблеми сучасного українського мовлення

 

Українська мова належить до однієї з найбарвистіших і найбагатших мов світу. Взагалі мова — це тонкий інструмент, який можна порівняти зі скрипкою. Можна заслухатися грою скрипаля, якщо інструмент знаходиться в руках справжнього майстра. Так само і мова. Тільки справжній тонкий знавець, який володіє мовою бездоганно, викликає захоплення, бажання слухати людську мову, ловлячи кожен звук, кожне слово. Бо мова — це теж інструмент, тонкий та багатогранний, який теж у змозі передати будь-які нюанси почуттів. Як найкраща музика.

Колись біля станції метро «Хрещатик» я випадково  почула розмову двох подруг. Це були жінки вже немолоді, вони були одягнені дуже скромно і старомодно. Відчувалося в них якесь стримане благородство, почуття власної гідності. Це були люди тієї, іншої культури, яка вже минула, — чи назавжди? Не хочеться навіть думати про це. Їх українська мова була чудовою. Я нібито чула взагалі зовсім іншу мову, яку не чула ніколи у житті. І я пішла за ними Хрещатиком. Зміст їх розмови мене зовсім не цікавив: я упивалася звуками, я насолоджувалася дивовижною музикою. Враження було таким сильнім, що й досі я не позбулася відчуття, що все це відбувалося вчора. І не забула цей випадок через стільки років. Адже те, як хтось говорить, його лексичний запас, відчуття мови — це свідчення загальної культури людини.

Так як же ми говоримо? Що ми чуємо навколо себе: у транспорті, на вулиці, у магазинах, у сім’ї, на роботі? Всюди, де є люди, є і мова. Чи така вже вона чиста, еталонна? Чи маємо ми наслідувати те, що чуємо на кожному кроці? Які взагалі основні проблеми сучасного українського мовлення?

Орфоепія

Одна з проблем —  орфоепічна. Орфоепія — розділ мовознавства, який вивчає правильну вимову, в  тому числі наголос у слові. Нехтування цими нормами призводить не тільки до спотворення мови, а й породжує нескінченну безліч логічних помилок. Друга проблема — наявність в мові діалектних слів. Самі по собі діалектні слова навіть збагачують і прикрашають мову, але тільки там, де вони й повинні вживатися. Літературна ж мова має свої правила, за якими вона побудована. Ще одна проблема — це лексичні помилки, коли слова вживаються у невірному значенні, бо людина просто не розуміє значення слова. Трапляються і стилістичні помилки, і фразеологічні, і граматичні.

Суржик

Але найголовніша біда української  мови та її ворог — це суржик. Само це слово означає мішанину різних видів зерна та борошно з цього зерна, а також взагалі борошно низького гатунку. Але у відношенні саме до мови не можна стверджувати, що це просто суцільна мішанина слів різних мов, і більш нічого. Суржик живе і розвивається за своїми законами: українські слова приймають дивовижні мовні форми, бо підкоряються правилам російської граматики та стилістики, змінюються за цими правилами, вживаються у невірному значенні.

Тому суржик — це не запозичення  з інших мов, що є цілком закономірним та природним процесом. Взаємопроникнення мов неминуче відбувається у історичному та культурному просторі, особливо коли культури та мови близькі. Але іншомовні слова, вирази, якщо вони не вживаються бездумно, зі зневагою до мовних норм, — тільки збагачують мову.

Суржик — справа інша. Мовні покрути збіднюють таку могутню, таку красиву, таку багату українську мову, яка має досить лексичних художніх засобів, щоб можна було висловити будь-які думки, почуття, описати що завгодно, намалювати будь-яку картину.

Хтось називає суржик штучною мовою. Але я вважаю, що це не зовсім так. Все ж таки суржик не створювали навмисно, хоча це й специфічна мова, мовний феномен. Він виник природним шляхом і навіть має певні різновиди. Існує, наприклад, київський суржик та одеський суржик.

Але не раджу  плутати розмовну мову та суржик. В  будь-якій культурі літературна мова та її розмовний варіант відрізняються  один від одного. Різні соціальні  та професійні групи мають свій жаргон. Всім відомо, що у компанії підлітків  спілкуються однією мовою, а у середовищі лікарів, шахтарів або юристів — іншою. Будь-яка група людей, об’єднаних спільним родом діяльності, має свої влучні слівця, боротися з якими можна з таким самим успіхом, як Дон Кіхот бився з вітряками.

Але суржик —  це збіднена мова, позбавлена виразності та національного колориту. Тому суржик не повинен бути нормою спілкування. З першої хвилини, як тільки наш співрозмовник починає говорити, ми з великою точністю можемо зробити висновок, хто перед нами. Освічена інтелігентна людина та суржик — поняття несумісні. Прислуховуйтесь до вашого внутрішнього цензору, який контролює вашу мову — і вона буде ставати раз від разу все краще і багатше.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сучасна мовна  ситуація в Україні

Це тема не нова — вже  хтозна з яких часів. І може скластися враження, що це суто наш, український, безнадійний привілей у добу високих технологій, клонування і гендерних студій.

Але насправді це не так. Уся історія людства сповнена конфліктів і трагедій на мовному  ґрунті; фіксує безліч і героїчних, і безглуздих, і героїчно-безглуздих вчинків та форм поведінки і окремих людей, і більших або менших суспільних груп. І в сучасному світі вогнища різнорівневого мовного напруження можна бачити на просторі всіх континентів, за винятком хіба Антарктиди.

Раціоналістична свідомість схильна зводити пояснення цього феномена до живучості архаїчної психіки, колективного егоїзму, душевної нерозвиненості та інших виявів гуманістичної недостатності. Ілюзорне і небезпечне пояснення! Воно випливає з абсолютизації комунікативної функції мови — як засобу спілкування між людьми. Насправді ж мова — явище незмірно глибше і важливіше, вона не зводиться до жодної із багатьох своїх функцій. У мові концентрується сама сутність людського буття людини, історичного буття народу. Це переконливо довели філософія, психологія, соціолінгвістика XIX і особливо XX століття. Звідси фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації людини і народу. Звідси ж і її провокативна роль у конфліктах самостверджень на особистісному рівні та на рівні національних спільнот.  
Певна річ, людська думка завжди шукала виходу з лабіринту мовних колізій. Пропонувалися i паліативи, і радикальні рецепти. До останніх відносяться насамперед різні прожекти досягнення мовної єдності людства. Попри принципову можливість використання штучної або природної міжнародної мови у спеці-альній вузькоінформативній функції, — в ширшому, буттєвому розумінні всі ці прожекти виявлялися утопіями, а спроби їх примусової реалізації нерідко призводили до непоправних духовних втрат і ставали концентрованим вираженням національного гніту.

Нині гуманістична свідомість людства шукає інших підходів до цієї світової проблеми. В основу пошуків має бути покладений принцип, прийнятний для всіх. Він є. Це —  принцип абсолютної самоцінності кожної мови і кожної культури, відповідно до абсолютної самоцінності кожної людини і кожного народу. Але від загального принципу, навіть прийнятного для всіх, — шлях до конкретних розв’язань конкретних проблем тяжкий, плутаний і часом нездоланний.

Об’єктивну складність питання, як і суб’єктивні його ускладнення, можемо бачити на прикладі України.

Почнемо з очевидного. Очевидним у нашій українській  ситуації є те, що українська мова може повноцінно розвиватися лише в Україні, тоді як російська основну свою «базу» має не в Україні, а в Росії, як угорська — в Угорщині, польська — в Польщі і т. д. Очевидним є і те, що в Україні українська мова — мова так званої «титульної», корінної і найчисельнішої нації — не є повноприсутньою в суспільному житті. Вона витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя, зрештою і міського побуту — за винятком міст Західної України. «Праце-здатність» української мови паралізується, а таким чином гальмується і її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Відповідно, панівні висоти посідає — або, щоб уникнути асоціацій, пов’язаних зі словом «панівний», — переважною в багатьох сферах життя є російська мова, російська культура, звичайно, не в їхній натуральності, а у специфічній редукованості запозичення.

Постає кілька запитань: чи це нормально; чи це справедливо; як це пояснюється; як може розвиватися ця ситуація далі?

Тут існує суто прагматичний підхід — прагматичний з погляду  інтересів комфортно влаштованих  груп: оскільки маємо справу з певною реальністю, треба її санкціонувати і з неї виходити. Однак цей видимо простий і зрозумілий підхід насправді є принципово конфронтаційним і принципово безперспективним: адже не всяка реальність є розумною і морально легітимною, а з цією реальністю багато українців — власне, всі українці, які зберегли свою національну і мовну ідентичність, ніколи не погодяться. Не кажу вже про те, що ця реальність суперечить самій ідеї української держави. Адже зникнення мовно-культурної ідентичності — це зникнення нації.

Є прямо протилежний  підхід, зумовлений гостро дискомфортним самопочуттям інших суспільних груп: використовуючи всю потугу держави (насправді малопотужної!), рішуче змінити реальну ситуацію в бік забезпечення українській мові належного їй домі-нантного місця в усіх сферах суспільного життя.

За всієї виправданості  і невідкличності цієї мети, засоби, що випливають з такого романтично-волюнтаристського  підходу, здаються, по-перше, малопродуктивними  — з огляду на принципову обмеженість  адміністративних можливостей нетоталітарної держави; по-друге, морально і психологічно не бездоганними; по-третє, також здатними провокувати конфронтаційність, з огляду на непоступливість частини так званого «російськомовного» населення, підігріту відповідною пропагандою всередині України й ззовні.

Але є і третій підхід, елементи якого і були, і будуть предметом багатьох обговорень та дискусій.

Мовне питання не можна  розглядати ізольовано від усієї  політичної, соціально-економічної  та культурної ситуації. Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття незалежності.

Причини — і в об’єктивних  обставинах (кризовий стан суспільства, зниження престижу українськості внаслідок  соціальних розчарувань), і в суб’єктивних (незацікавленість державних структур, «втома» громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп). Закон «Про мови» не виконується, програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються — як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або невиявленість державної волі. У багатьох сферах ми відкинені назад навіть порівняно з кінцем 80-х років.

У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість  з розсудливістю, тактовністю і  навіть обережністю в засобах.

Цей підхід полягає у  поступовому створенні об’єк-тивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для  всіх, а українську культуру — привабливою  і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це не просто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію стихії дальшої русифікації. Тут науковці — полі-тологи, культурологи, соціологи, соціолінгвісти — повинні запропонувати систему дій, виґрунтувану на аналізі реальності й передбаченні перспектив.