Автор работы: Пользователь скрыл имя, 16 Декабря 2013 в 19:41, реферат
Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.
Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? Визначення рідної мови є у Д.Розенталя і М.Теленкової "Язык, усваиваемый ребёнком в раннем детстве путём подражания окружающим его взрослым". Але воно не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинства виховувалась у чужорідному мовному середовищі? На жаль, багато мовознавців забуває про те, що рідна мова закладена в людині генетично.
Усяке явище осягається в його генезі й динаміці. Нинішнє становище української мови й культури зумовлене тяжкою історичною спадщиною — століттями бездержавності, коли різні імперські режими послідовно проводили політику обмежень, переслідувань, заборон української мови, культури, а то й будь-яких форм українського національного життя. В історичних архівах зафіксовані десятки — багато десятків! — офіційних актів, що декретували таку політику, і тисячі — тисячі! — фактів терору проти українських культурних організацій та носіїв української мови. Все це було складовою частиною системної асиміляції українського народу.
Але парадокс: сьогодні, в незалежній Україні, дедалі частіше й наполегливіше лунають голоси — окремих політичних діячів, специфічних громадських організацій, органів преси і навіть людей з науковими ступенями — про те, що ніяких переслідувань чи обмежень українська мова ніколи не зазнавала. В одних випадках це невігластво, в других — цинізм, у третіх — свідома політична пропаганда, мета якої: вщепити суспільству думку про нормальність «реальності», зняти її історичну, соціокультурну і моральну оцінку. Тому, на мій погляд, важливого значення набувають дослідження «історії хвороби», публікація відповідних документів, широке інформування громадськості про дію механізмів витіснення української мови та культури, — а це сприятиме формуванню захисних реакцій.
Адже хвороба зайшла так далеко, що відбувається її поглиблене самовідтворення. На ній спекулює наш так званий «ринок»: книговидавці, видавці газет, шоу-мени тощо в гонитві за негайним прибутком орієнтуються тільки на російськомовну продукцію. До того ж, в Україну могутнім потоком ідуть книги і газети з Росії. В результаті навіть у Києві, не кажучи про інші міста й периферію, російське друковане слово (як і ефірне) майже повністю заглушило українське. Естрадні зірки з Росії, часто сумнівної величини, заполонили сцени наших міст. Усе це не стихійний процес, а здійснення продуманої політики культурної експансії, і цього в Росії вже ніхто не приховує.
За цих умов абсолютно необхідною стає рішуча і широка державна підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення), української освіти — за допомогою ринкових і законодавчих механізмів. Зрештою, таку систему заходів розроблено й запропоновано, але державі не вистачає волі прийняти її і здійснювати. Роками не ухвалюються законопроекти, які покликані створити умови для відновлення і розвитку українського книгодрукування, зняти податковий зашморг з української книги; навести лад у ліцензуванні й оподаткуванні іноземної естрадної навали, яка сьогодні спустошує і фінансові джерела української культури; заблоковано системні заходи, які пропонує Рада з мовної політики при Президентові України.
Однією з причин стагнації, а навіть регресу є те, що кожен, навіть найобережніший крок у бік розширення сфери функціонування української мови викликає протести з боку відомих внутрішніх і зовнішніх політичних сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини, — причому до прав людини відноситься все, крім права українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, зрештою — права на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави.
Мовно-культурна сфера сьогодні перенасичена політичними й ідеологічними спекуляціями, довільні журналістські версії, міфи та міфоподібні утворення витіснили наукову інтерпретацію явищ і коректність понять. На всі лади оперуємо поняттям «російськомовне населення», але де наукові дослідження, в яких було б розкрито зміст цього поняття під кутами зору статистичним, культурологічним, соціолінгвістичним, соціопсихологічним, мотиваційним — тобто показано його масштаби, реґіональну локалізацію, якіс-не наповнення, діапазон виявів і градації, ситуаційну зумовленість, вплив на якість культурного життя суспільства і на перспективи української культури й українства взагалі. А тим часом у засобах масової інформації дедалі напористiше виступають самозвані речники так званого «російськомовного населення» як нібито монолітної новонаціональної групи, що одностайно відторгається від української мови і тільки й мріє про приєднання до Росії, звичайно ж, у формі «слов’янського союзу». Більше того, дедалі організованіше лунають голоси про страждання «ро-сійськомовного населення», якому, виявляється, в Україні забороняють користуватися російською мовою. «...Тепер нам забороняють вживати рідні мови навіть у повсякденні. Такого вже давно немає ніде у світі. Окрім «європейської» країни України», — читаю днями в одній газеті, більша частина тиражу якої, до речі, виходить російською мовою. Не називаю газети і авторки, бо це типова для певного кола заява. Але хотілося б побачити бодай одну людину, якій в Україні забороняють говорити по-російському — чи то в повсякденні, чи то «на свята».
З метою політичного тиску на Україну активно використовуються застарілі, ще радянського походження, статистичні дані про національний склад населення України, — тоді коли демографічні дослідження останніх років засвідчують сталу тенденцію до зростання кількості осіб, що ідентифікують себе як українці.
Знову намагаються надати
«наукової» транскрипції допотопним імперським
настановам. Так, у посібнику для
студентів, аспірантів і викладачів
російських вузів «Введение в
языковедение» (автори А. М. Камчатнов,
Н. А. Ніколіна. — Москва, 1999, вид-во «Флинта»,
вид-во «Наука») повідомляється таке: «К
восточнославянской группе (слов’янських
мов. — І. Дз.) относится русский язык с
четырьмя наречиями: 1) великорусским (основные
диалекты «северновеликорусский, южновеликорусский,
западновеликорусский), 2) малорусским
(основные диалекты — средненадднепровский,
слобожанский, степной), 3) белорусским
(основные диалекты — северо-восточный,
юго-западный, полесский), 4) червонорусским
(основные диалекты — галицийский, карпатский,
буковинский)» (див. назване видання, с.
199).
Це вже нас готуються «мочіть» поки що
вербально (попередня «теоретична» зачистка)...
Зразком політичної тенденційності
може бути недавня заява Міністерства
закордонних справ Росії про
нібито утиски в Україні російської мови, яку Міністерство, слідом
за деякими російськими газетами, називає
рідною мовою більш як половини українців.
Крім фантазії авторів, тут «спрацювало»
й елементарне змішування зовсім різних
понять — «рідна мова» і «мова повсякденного
вжитку». Мільйони українців під тиском
обставин справді користуються в суспільному,
а часто й приватному побуті російською,
але рідною вважають українську і не мають
наміру від неї відмовлятися. Навіть багато
хто з тих, що нею не володіють, жалкують
про це і хотіли б, щоб їхні діти не зазнали
такої кривди. Це проблема, яку ще мають
дослідити соціолінгвістика, лінгвопсихологія
і педагогіка, — як і те явище, яке можна
назвати вимушеною російськомовністю:
коли люди, які добре володіють українською
мовою і хотіли б нею користуватися, через
різні зовнішні обставини не можуть цього
зробити.
Аналізу потребує і поняття двомовності,
яке в нас парадоксальним чином узяли
на озброєння принципові одномовники
— ті, хто не знає і не хоче знати української
мови, тоді як ті, кого вони називають націоналістами,
власне і є двомовними, бо володіють і
користуються обома мовами. Хочете двомовності
— будь ласка: опановуйте й українську
мову, а не розколюйте суспільство за мовною
ознакою. Коли ж говорити про двомовність
у ширшому аспекті, то треба бачити принципову
різницю між іманентним культурним білінгвізмом
та ідеологічно запрограмованою двомовністю
радянського типу, якій призначалася роль
перехідного етапу до тріумфальної одномовності.
Це питання в нас недостатньо досліджене,
як і низка не менш важливих: вплив руйнації
національної мови на духовно-психологічні
та соціальні параметри суспільства; функціонування
та розвиток мови в параметрах елітарного
мислення та масового вжитку; функціонування
мови як кардіограма історичного буття
нації; можливості і форми впливу національно-культурної
політики держави на мовну практику різних
верств суспільства; зрештою — міра впливу
державного статусу української мови
на мовну дійсність.
Що ж до вимог надати
російській мові статус другої державної,
то варто б спочатку спрогнозувати наслідки.
На мій погляд, позиції російської мови
це мало змінить, оскільки не зайнятого
нею простору майже не лишилося, зате на
другий день зникнуть українські декорації
нашої держави — вивіски, реклама, офіційні
документи українською мовою. Воно то
картина стане «прозорішою», але жаль
розлучатися з ілюзією, що живемо в українській
державі. На мій погляд, про державний
статус російської мови в Україні варто
буде говорити тоді, коли українська досягне
фактичної, а не формальної рівності з
нею — в Україні таки.
У зв’язку з цим постає питання про плутанину,
а часом і демагогію навколо «національних
меншин» в Україні. Під цю категорію підводяться
зовсім різні національні групи, — як
ті, які справді є субдомінантними і за
долю культури і мови яких маємо нести
відповідальність ми, українці, так і та
вельми умовна національна меншина, яка
насправді домінує у мовній сфері завдяки
позиціям, здобутим у результаті жорстокої
русифікації України в Російській імперії
і в СРСР. Якщо дивитися правді в очі, то
сьогодні в Україні найбільш загроженою
національною меншиною, яка потребує захисту,
є українськомовні українці. Цього не
можуть зрозуміти в європейських організаціях,
що здійснюють свій тиск на Україну і в
мовній справі. І тим українським політикам,
які полюбили казеннокоштну дорогу в Страсбург
чи Венецію, як колись їхні предки в Москву
і Санкт-Петербург, чи не краще було б свої
зв’язки використати не для політичних
інтриг, а для роз’яснення західним колегам
своєрідності української ситуації, яка
не завжди вкладається в ті стереотипи,
що нам механічно нав’язують.
Звичайно, це не знімає з
української держави обов’язку
піклуватися про мови національних
меншин, особливо малих національних
груп. До задоволення їхніх мовно-
І все-таки треба підкреслити: ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є емансипація української мови. Коли вона функціонуватиме як мо-ва повноправного державного народу, задовольнятиме всі потреби суспільного життя, — її «визнають» і ігноранти, як принципові, так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, і чужі, а головне — зникнуть непорозуміння, зникне напруження, бо все стане на свої природні місця.
Майже сто років тому Михайло Грушевський сказав: «Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба нарешті почати з поваги до самих себе».
Українська мова - державна мова України. Вона є рідною для 67,5% населення України, тобто для 33 млн. чоловік (перепис населення 2001 р.) і має до 50 мільйонів носіїв (рідна та друга мова) в Україні та за її межами. У результаті кількох хвиль еміграції, носії української мови проживають у Росії (Воронезька, Ростовська області, Краснодарський, Ставропольський край, Поволжя, Алтай, Далекий Схід), пострадянських державах (Молдова, Казахстан та ін.), західнослов'янських країнах, Румунії, Угорщині, Сербії, Хорватії, Канаді, США, Бразилії, Австралії та ін.
Українська мова належить до східної групи слов'янської гілки індоєвропейської родини мов. Найближче українська споріднена з русинською (котра походить з лемківського діалекту української), також багато спільного з іншими мовами групи - білоруською, російською. У цих мовах багато спільного у фонетичній та граматичній будові, зокрема у формах словозміни, у будові словосполучень та речень. За лексичним складом до української найближча білоруська мова (бл. 75% спільної лексики), а також польська, словацька, болгарська (бл. 70%), чеська, російська (бл. 60%).
Історія
З історією української мови пов'язано багато суперечок. Після розпаду гіпотетичної праслов'янської (протослов'янської) мовної єдності у IV-VI століттях утворилось три етномовні групи: західна, східна, південна (VII ст.). У VIIІ-ІХ століттях формується давньосхіднослов'янська (правдавньоруська, протосхіднослов'янська) мова. Ця мова не була однорідною, вона складалась з безлічі різних говірок, відомості про які суперечливі і недостатні, оскільки писемності не було (принаймні, вона не збереглась).
З утворенням Київської Русі у ІХ столітті, що об'єднала всі східнослов'янські племена державною мовою стала старослов'янська (староболгарська), а згодом її варіант - церковнослов'янська. Відтоді риси народної мови поступово почали проникати у ці мови, що сильно відрізнялись від тих говорів, якими говорили жителі Русі. Спочатку ці риси незначні - лише окремі слова, чи більш-менш послідовні фонетичні заміни. У XVI-XVII століттях паралельне існування двох літературних мов (старослов'янської і староукраїнської) вже переконливо засвідчене пам'ятками останньої (Учительні Євангелія, Пересопницьке Євангеліє). У XVII-XVIII століттях староукраїнська мова існує в двох варіантах - книжному і "простому". Перший дуже близький до старослов'янської мови, другий до народної. Проте диференціація за жанрами втрачається, твори одного й того ж жанру могли писатися різними варіантами мови - літопис Самовидця написаний "простою мовою", а літопис Граб'янки книжною (слов'яноукраїнською).
У другій половині ХVIІI століття у Центральній та Лівобережній Україні мовою ділового спілкування стає російська, що призводить до занепаду обох варіантів староукраїнської літературної мови. Деякий час книжна мова ще зберігалась у художніх творах високого стилю, але невдовзі була витіснена народною мовою.
Сучасна українська
Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.
У 1798 році виходить друком "Енеїда" Котляревського, від якої починає свою історію літературна українська мова. Наступні письменники сприяли виробленню її норм - Є.Гребінка, Г.Квітка-Основ'яненко, поети-романтики і, звичайно Тарас Шевченко. У 20-40-х роках ХІХ століття починають з'являтися перші граматики української мови (О.Павловського, 1818), словники (П.Білецького-Носенка, 1840). Загалом протягом ХІХ століття виникло більше 50 правописних систем і граматик, що говорить про відсутність єдиної норми.
Перший фонетичний український правопис було видано у 1-му томі "Записок юго-западного отдела Русского географического общества" 1873 року. Його уклали П.Чубинський, М.Драгоманов, П.Житецький та ін. Проте він був заборонений царським урядом, допускалося видавати українські тексти лише з російським написанням. Надалі українська мова пережила короткотривале піднесення за часів Гетьманату, коли була створена Академія наук, видавалось багато книг українською, вона була державною мовою. У 1918 році було видано проект правопису запропонований проф. І.Огієнком. Згодом його доопрацювали акад. А.Кримський та проф. Є.Тимченко і був виданий у 1919 під назвою "Головніші правила українського правопису". Цей правопис і був основою для всіх подальших. За Радянської влади його значною мірою русифікували. Новий правопис був введений у 1993 році, проте радикальних змін він не вніс.