Політична соціалізація

Деякі дослідники виділяють ще третій етап політичної соціалізації – постпарципаторний. Найчастіше його початок пов’язують із пенсійним віком та характеризують значним послабленням політичної соціалізації. Адже у цьому віці в житті людини, зазвичай, не відбувається ніяких надзвичайних подій, а тому вона не змінює своїх усталених політичних поглядів.

Виділяють кілька рівнів взаємодії людини та політичної системи, на яких функціонує політична соціалізація:

Перший рівень – соціальний. Це вплив на особу загальних проблем розвитку суспільства (економічних, політичних, національних, екологічних, морально-етичних та ін.).

Другий рівень – соціально-психологічний – це передача особі політичних цілей та цінностей засобами впливу, навіювання, через ідентифікацію особистості з певним політичним цілим, через політичне навчання чи наслідування.

Третій рівень – внутрішньо особистісний – характеризується впливом особистих потреб, ціннісних орієнтацій, настанов, які здійснюють вплив на політичну свідомість та політичну поведінку особи.

Політична соціалізація особистості є двостороннім процесом, де людина виступає одночасно і об’єктом, і суб’єктом влади, політичної діяльності та політичних відносин. Тобто особистість у процесі політичної соціалізації не лише пристосовується до дійсності, а й вносить у неї зміни відповідно до власних інтересів, цінностей та установок. Політична система оновлюється через залучення громадян до участі в діяльності організацій. Таким чином, відбувається нагромадження політичних цінностей та цілей, а також створюються необхідні умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. Також організується структура самої особи, формуючи політичну свідомість та політичну поведінку.

2.Теоретичні підходи дослідження політичної соціалізації особистості.

Політична соціалізація – процес становлення людини як суб’єкта політичних відносин і політичної діяльності. Вона охоплює всіх членів суспільства. Згідно з психоаналітичною теорією особи, люди несоціалізовані, тобто такі, що не вписалися в соціально-політичні відносини, не мають статусу повноправних суб’єктів. Згідно з іншим підходом, політична соціалізація є винятково процесом розвитку, завдяки якому люди здобувають політичні орієнтації та зразки поведінки.

Теорія соціалізації може бути представлена у трьох формах, хоча жодна з них не є повністю незалежною від інших.

По-перше, це може бути загальна теорія соціалізації. Вона переважно описує та пояснює на найзагальнішому рівні процес соціалізації, вилучаючи з нього сферу суб’єктивного.

По-друге, це теорія політичної соціалізації. Вона ставить завдання зрозуміти, як саме відбувається соціалізація в політичній сфері. Характер змісту та особливості політики в суспільстві можуть створювати умови для розвитку соціалізуючих процесів, які відрізняються від тих, що відбуваються, наприклад, під час прийняття статевих ролей, в економічній поведінці або в релігійних патернах. Так, не має сумніву, що сім’я відіграє вирішальну роль під час передачі різних аспектів культури суспільства та в підготовці дитини до прийняття типів професійних ролей, які вона відіграватиме. Але у сфері політики виникають важливі відмінності. Тільки деякі види орієнтацій можуть бути предметом сімейної соціалізації, інші залежать від агентів, що перебувають поза сім’єю.

Існує і третій вид теорії – політична теорія політичної соціалізації. Її мета – показати відповідність соціалізуючих феноменів функціонуванню політичної системи. За логікою вона важливіша, ніж інші види теорії.

Процес політичної соціалізації обумовлений особистісним, суб’єктивним фактором. Сама вибірковість індивіда і є критерієм, який залишає за ним право на самосоціалізацію.

В сучасній українській політичній теорії і практиці спостерігається значний інтерес до людського фактора, розуміння того, що особа виходить на політичний рівень не як віддалений і більш чи менш стихійний результат життя та діяльності людей та їхніх намірів. Вона починає залучатися до політичного процесу і впливати на нього самостійно.

Вироблено чимало теоретичних підходів, розгорнутих концепцій, які певним чином пояснюють сутність процесу політичної соціалізації молоді. Однак вони часто суперечать одна одній. Відтак слід виділити вузлові моменти, навколо яких розгортаються теоретичні дискусії.

До першої групи наукових розробок можна віднести праці, присвячені проблемам молоді як особливої соціально-демографічної групи (Н. Блінов, В. Волков, І. Ільїнський, В. Лісовський, І. Кон, Н. Побєда, В. Рябіка, О. Ватутін, Н. Паніна, Н. Блінова, В. Васильєва та ін.). Ці дослідження спрямовані в основному на аналіз становища молоді в соціальній структурі суспільства, на характеристику специфіки її субкультури.

Інша група вчених концентрує увагу на проблемі політичної культури молоді, впливу різних факторів на її соціалізацію. Взагалі ж у політичній науці представлено вельми розмаїті підходи до розуміння політичної культури та її ціннісного виміру, в рамках яких розглядаються численні показники рівня її розвитку, а також виділяються типи політичної культури. До числа авторів, які інтенсивно працюють над цією проблематикою, належать М. Головатий, В. Бебик, В. Ребкало, Є. Головаха, О. Яременко, В. Соколов та ін. В основі їхніх розробок – об’єктивне вивчення всіх сторін соціуму, які спраляють вплив на молодь, вплив соціального середовища на формування гармонійної особистості. Вчені-політологи розглядають життєві перспективи і професійне самовизначення різних соціально-демографічних категорій молоді. Є. Головаха, І. Бекешкіна та інші зосереджують увагу на аналізі змін умов політичної соціалізації особистості під впливом науково-технічної революції, що дало змогу виявити деякі закономірності процесу самовизначення молоді та її життєвих перспектив, з’ясувати особливості суспільної свідомості молодого покоління, в тому числі й політичної, в сучасний період. В. Оссовський, Н. Комарова, О. Балакірєва, Ю. Якубова, В. Головенько доводять, що на формування політичних переконань молодої людини суттєво впливають політична пропаганда і агітація.

Головний висновок із досліджень, які здійснюються у цій сфері, полягає в тому, що:

· наміри молодих людей певною мірою залежать від їх соціального самопочуття, емоційного стану;

· крім зовнішньополітичних умов на формування індивіда впливає також побут, психологічні підвалини соціалізації людини;

· молодь є лідируючою групою суспільства, яка визначає зміст і характер сьогоднішнього та завтрашнього розвитку українського суспільства.

У більшості згаданих праць розглядалися процеси соціалізації, а проблеми політичної соціалізації молоді досліджувалися лише в контексті загальних проблем і вивчалися переважно через проблеми політичного виховання, політичного навчання і освіти. Ці розвідки містять цікавий аналіз емпіричної соціологічної інформації.

В сучасній теорії політики виокремлюють два напрямки, де критерієм визначення сутності процесу політичної соціалізації є рівень активності та рівень суб’єктивності його учасника.

Згідно з першим напрямком, політична соціалізація – це процес, в якому особа є пасивним суб’єктом політики (Ч. Меріам, Г. Лассуел, Д. Істон, Дж. Денніс). З цієї точки зору, політична соціалізація не що інше, як формування політично орієнтованої особи, яка вміє захищати свої соціально-політичні інтереси, має розвинену політичну свідомість і високий рівень політичної культури. Головними інститутами, які формують політичні орієнтації особи, є держава, політичні партії, громадські організації, школи, вищі заклади освіти. Політична соціалізація відбувається шляхом навчання, політичного виховання. Так, вища школа здійснює як пряму, так і латентну політичну соціалізацію. Пряму – завдяки організації інформаційного процесу з вираженою ідеологією (вивчення суспільно-гуманітарних дисциплін, виховні, патріотичні заходи тощо). Латентну – через організацію інтерактивних процесів, завдяки яким засвоюються соціальні ролі та форми поведінки. В такий спосіб вища школа сприяє формуванню когнітивної компоненти політичної соціалізації.

Другий напрямок визначає процес політичної соціалізації як такий, у якому особа не є пасивним об’єктом впливу політичної системи. Її активність у взаємодії з владою обумовлена інтересами, здатністю діяти усвідомлено. Прихильниками такого визначення статусу особи в політичному процесі є М. Вебер, Г. Моска, Ф. Паркін, У. Гуд, Р. Даль, К. Превітт та ін. Вони вважають, що політична соціалізація не пов’язана з якимись канонами. Це – засвоєння притаманних певному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається в процесі становлення індивіда як члена політичної спільноти та спрямований на забезпечення його свідомої участі в політичному житті. Перетворенню індивіда на свідомий та активний суб’єкт політики відповідає така система політичної соціалізації, що не тільки задає йому мотивацію до активності та створює умови і можливості для участі в політичному житті, але й водночас забезпечує індивіда необхідним обсягом знань і навичок практичної діяльності, формує у нього здатність розуміти політичну дійсність.

Для визначення сутності процесу політичної соціалізації в сучасній Україні необхідно виявити, яким чином цей процес сприяє (чи перешкоджає) розвиткові політичної системи, а також як стан політичної системи сприяє стабільності процесу політичної соціалізації або ж підриває акультурацію. Визнається, що політична соціалізація є фактором збереження та стабілізації політичної системи, умовою її нормального функціонування. У західній політичній теорії політична соціалізація розглядається ще й як інститут політичного контролю, за допомогою якого певні політичні та соціальні групи поширюють політичні цінності, зразки поведінки.

Щодо визначення другої частини цього питання, то було з’ясовано, що каталізатором політичної соціалізації особи найчастіше виступають суспільно-політичні та економічні кризи (притаманні системам, які трансформуються). В час кризи людина політизується переважно під тиском обставин. Перенасиченість політичного життя деструктивними ідеями і вимогами створює небезпечний фон, який динамізує активність особи зовсім не в дусі свободи і демократії.

Засновники рольової теорії політичної соціалізації дотримуються думки, що молодій людині під час її політичного розвитку повинні прищеплюватися переважно позитивні установки щодо ставлення до політичної системи. Кінцевою метою політичної соціалізації має бути формування громадянськості, ступінь якої визначається тим, наскільки особа пристосувалася до соціально-політичних відносин та сприяє розвиткові суспільного ладу.

Політично соціалізована людина – це, передусім, патріот, відповідальний громадянин, який має не тільки високий ступінь розвитку політичної свідомості, але й високий рівень політичної культури.

Феномен політичної людини розкривається через єдність двох незалежних параметрів: рівня регламентованості політичної поведінки та рівня причетності до політичної системи. На перетині цих параметрів виникають типи політичної людини, що є показниками впливу політичної соціалізації на різні типи людей. А саме: „вільний стрілець”, „конформіст”, „службовець”, „ідеолог-прагматик”, „проповідник”, „законослухняний громадянин”, „активіст-неформал”. Незважаючи на деякі розбіжності у визначенні поняття „політична соціалізація”, всі автори погоджуються, що вона є стрижнем політичної культури. Чим вища політична культура суспільства, тим більше уваги воно приділяє процесові політичної соціалізації. Проте справедливим можна вважати й протилежне твердження: чим вищий ступінь політичної соціалізації в суспільстві, тим вищим є і рівень політичної культури. Адже люди з високим рівнем політичної соціалізації беруть активну участь у політичному житті суспільства, забезпечуючи розвиток суспільних відносин. Відтак поняття „політична культура” і „політична соціалізація” взаємопов’язані. Політична культура суспільства є змістовим компонентом політичної соціалізації особи. В результаті ж політичної соціалізації суб’єкт пристосовується до політичної культури і спроможний розвивати її.

На когнітивному рівні характер політичної культури більшості населення України можна визначити як розходження між бажаним і дійсним – своєрідне роздвоєння оцінок дійсності. З одного боку, демократія і суверенітет вважаються великою цінністю, усвідомлюються більшістю населення як необхідна умова та мета перебудови суспільства на нових засадах. Водночас рівень очікувань, викликаний ейфорією від проголошення незалежності та крахом старої системи, увійшов у протиріччя з можливостями їх задоволення. Конфлікт між повсякденними потребами та інтересами й реальними умовами життя гостро переживається на емоційному рівні, породжує широкий спектр масових настроїв – від байдужості і апатії до агресії та ненависті. Полярність настроїв залежить від різного уявлення людей про те, що відбувається нині в Україні, від їхніх оцінок того, що було раніше і чого чекати у майбутньому. Перспективи розвитку політичної культури полягають, насамперед, у розбудові громадянського суспільства, тобто демократичних форм управління, пріоритету прав і свобод громадян над правами нації, народу, держави.

Мета політичної соціалізації – формування політичної культури громадянина. Важливим параметром її є ставлення до політичного режиму. В процесі політичної соціалізації формується увесь набір настановлень, що стають для молоді джерелом політичної поведінки. В результаті успішної політичної соціалізації задовольняються глибинні потреби особистості бути громадянином. Серед проблем політичної соціалізації на перший план висуваються питання зміцнення державності, зростання довіри громадянина до своєї держави, усвідомлення ним свого місця і ролі в процесах суспільного оновлення.

Отже, вивчення теорії політичної соціалізації дозволяє, по-перше, дати відповіді на низку питань, пов’язаних з цим процесом. Це, перш за все, вивчення змісту соціалізації та дослідження цінностей, позицій і політичних переконань, які воно включає; з’ясування, чи є ці цінності однорідними, а чи вони перебувають під впливом суперечливих факторів; визначення векторів акультурації та каналів передачі інформації; вивчення факторів, які порушують безперервність і тривалість процесу політичної соціалізації; як процес політичної соціалізації допомагає (чи перешкоджає) розвиткові політичної системи, сприяє її стійкості чи підриває її.

По-друге, вивчення теорії політичної соціалізації дозволяє об’єктивно підійти до формування концепції політичної соціалізації в Україні з урахуванням особливостей сучасного стану політичної системи.

Брак цілісної концепції політичної соціалізації особи призводить до того, що політичні позиції індивідів обумовлюються не впливом лідерів, ЗМІ, політичних партій, а їх економічним станом. Вивчення досвіду західних країн, його адаптація до особливостей українського суспільства допоможе формуванню нової концепції політичної соціалізації, де одним з головних завдань буде імплементація демократичних цінностей, взаємоповажних відносин індивіда і влади, що потребує послідовного розширення соціально-політичної сфери участі особи в житті суспільства. Створення адаптованої концепції політичної соціалізації забезпечить спадкоємність політичного розвитку та збереження стабільності суспільства у ході зміни поколінь.