Політичні орієнтири М.Костомарова

Міністерство освіти і  науки України

 

Чорноморський державний  університет ім. Петра Могили

 

ФАКУЛЬТЕТ ЕКОЛОГО-МЕДИЧНИХ НАУК

 

Реферат

з дисципліни

«Історія України»

 

на тему: «Політичні орієнтири М.Костомарова»

студентки 121 групи

спеціальності

 

«Екології, охорони навколишнього  середовища та збалансованого природокористування»

 

Лисак Ірини Олександрівни

 

 

Перевірила:

Шевченко Н.В.

 

 

 

 

Миколаїв - 2013

 

Зміст

Вступ 3

Розквіт діяльності 8

Висновки 10

Література 12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Навчання, перші політичні ідеї

Майбутній великий історик Костомаров (Див. рис. 1) перемінив багато навчальних закладів, здебільшого через незадоволеність рівнем знань викладачів. З воронезького пансіону, куди його віддала мати, він перейшов відразу в третій з чотирьох класів гімназії, а потім, у віці 16 років, єдиний із усіх гімназистів поступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. Не знайшовши і тут серйозного викладання, юнак занурюється в античність і удосконалює мови. 8 грудня 1837 року Радою університету був затверджений у ступені кандидата, про що одержав посвідчення 28 листопада 1838 року.

Рис. 1 (М.Костомаров)

 Знайомство з М.Максимовичем, М.Гулаком, О.Марковичем, В.Білозерським, П.Кулішем, Т.Шевченком та іншими  видатними діячами української науки й культури остаточно визначило інтерес М.Костомарова до культури та історії українського народу.

   Восени 1840р. М.І. Костомаров здав магістерський іспит і одержав дозвіл писати дисертацію на обрану тему. У 1841р. Він подав на факультет дослідження “Про причини і характер унії в Західній Росії”, ще через рік було прийнято до захисту. Але церковна влада, царська цензура й уряд прийшли до висновку про те, що воно не гідно ученої дисертації як по характері теми, так і через фактичний матеріал, що приводиться широко, про аморальність духівництва, важких поборах з народних мас, а головне — про повстання селян і козаків. За розпорядженням міністра освіти С. Уварова всі надруковані екземпляри цієї роботи випливало знищити. (Але все-таки залишилися три унікальних екземпляри книги, що є сьогодні великою бібліографічною рідкістю.) М.І. Костомарову дозволили писати дисертацію на іншу тему. В другій дисертації М.І. Костомаров провів, як він виразився, свою задушевну думку “про вивчення історії на підставі народних пам'ятників і знайомства з народом”, звертанні до життя народу в її різноманітті, тим самим поставивши одним з перших у той час української історіографії нову актуальнішу проблему і зайняв у науці своєрідне місце на загальному тлі військово-адміністративної історії. Навесні 1843 р. М.І. Костомаров подав на факультет дисертацію на тему ”Про історичне значення російської народної поезії” і захистив її. 13 січня 1844 року він одержав ступінь магістра історичних наук. Це була перша на Україні дисертація етнографічного характеру.

Основною задачею суспільства  М.І. Костомаров вважав “поширення ідей слов'янської взаємності як шляхами  виховання, так і шляхами літературними”.

Членство  в Кирило-Мефодіївському товаристві. Політичні погляди

Він був членом таємного Кирило-Мефодіївського товариства. Товариство прагнуло здійснення планів інтеграції слов'янства у федерацію рівноправних народів, позбавлених станового розподілу, "мерзенного кріпацтва" і котрі будуть розвиватись в умовах свободи, просвіти, рівних прав народів, громад і кожної людини. М.Костомаров розробляє програму та ідеологію братства, що були закладені в основу "Книги Буття українського народу". Ця праця була знайдена в жандармських архівах 1917 р. За своєю структурою, формою та стилем вона нагадує Біблію. Костомаров використовує її сюжети, стиль, дух і певною мірою повторює прийом І.Котляревського, "перелицьовуючи" й пристосовуючи Старий Заповіт для викладу соціально-політичної програми діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Такий засіб цілком виправданий і доцільний, бо для тодішнього масового читача подібний виклад матеріалу був звичним, зрозумілим. Актуальність цього твору визначалася ще й популярністю ідеології слов'янофільства та прагненням створити слов'янську федерацію народів.

Соціально-політичне та культурно-історичне значення цього документа в національній історії України величезне: вперше таємна організація інтелігенції поставила гострі політичні й національні питання про відродження нації та її державності в союзі вільних слов'янських народів, про створення суспільства без соціального гніту, без царів і панів.

Ідея організації панслов'янського союзу вільних народів мала свої причини, витоки й відобразила величезне  коло соціальних, економічних, політичних і національних проблем, які були характерні для Західної Європи й слов'янських народів першої половини XIX ст.

Ідея “революційного об'єднання  слов'ян” , що пропагувалася Кирило-Мефодіївцями, виникла в них “за прикладом і під впливом такої ж ідеї декабристів”. Поряд з цим варто підкреслити, що “Книга буття українського народу”, виражаючи сутність ліберально-буржуазного крила суспільства,, містить ряд помилкових положень про месіанську роль України з нібито властивим їй демократизмом, вони ідеалістично трактують історичний процес і питання історії України.

Кирило-Мефодіївське братство та його організатори, зокрема Микола Костомаров, зосередили головну увагу  саме на соціальних і політичних питаннях. Ї хоч за своєю діяльністю організація не була радикально революційною, вона страшенно налякала царизм. Адже центральними пунктами програмних документів була боротьба проти кріпацтва, самодержавства, встановлення демократичної системи державного управління, самостійний розвиток кожної слов'янської держави в межах слов'янського федеративного союзу.

В прокламації "До братів українців" М.Костомаров розкривав  систему політичної федеративної організації  слов'ян, котрі мають поєднатись, але "так, щоб кожен народ складав  свою республіку й управляв своїми справами незалежно від інших, щоб  кожен народ мав свою мову, свою літературу і свій власний устрій... Щоб був один сойм або Рада Слав'янства, де б сходилися депутати... і рішали такі діла, котрі належать до цілого Союзу Слав'янського. Щоб у кожній республіці була загальна рівність і свобода, а станів щоб зовсім не було. Щоб депутатів і урядовців вибирано не по роду, не по багатству, а по розуму й освіті".

"Книги Буття..." Костомарова  дають підстави вважати, що єдина політична організація слов'янських народів виводилась із їх спільного походження, духовної спорідненості й подібності історичної долі. А додатковим аргументом на користь цього припущення є ще одна праця Миколи Костомарова "Слов'янська міфологія" (1846), написана на основі прочитаних ним лекцій у Київському університеті. Провідною ідеєю її був показ духовної та світоглядної єдності давніх слов'ян в доісторичні часи. "Слов'янська міфологія" мала обгрунтувати прагнення Кирило-Мефодіївців до об'єднання слов'янства не лише в єдине політичне тіло, а й у єдину духовну цілісність.

Про це свідчить і Статус Кирило-Мефодіївського братства, в якому подається детальний опис системи політичної організації Слов'янського Союзу. Основою такого об'єднання є духовне життя слов'ян. В "Книгах Буття українського народу" Костомаров писав, що слов'яни "приймали віру Христову так, як жоден з народів не приймав".

Об'єднання слов'ян мало відбуватися шляхом приєднання до Росії на основі федерації, де кожний народ зберігає свою самостійність. Федерація складається з польського, болгарського, чехословацького, сербського штатів (держав), а Росія поділяється на три великоруські, два надволзькі, два південні, два сибірські, два кавказькі, два українські і один білоруський штати (держави) на чолі з загальним сеймом, куди входитимуть представники всіх слов'янських народів. Київ мав бути місцем розташування сейму і не включатися в жоден штат. Кожний штат як держава має свій власний сейм і президента. Центральна ж влада у федерації належить президентові, котрий, як і всі інші президенти, обирається на чотири роки.

Теоретичною основою вибору Києва столицею панслов'янської  федерації були міркування братчиків  про те, що Україна - найбільш пригнічена серед слов'янських народів, вона не мала і не має власних національних експлуататорів - панів, знаті, є духовно  єдиним цілим, тому український народ  з його національним "народним духом" (М.Костомаров, П.Куліш) покликаний першим звільнитись від національного, соціального та політичного гніту, ствердити "народне право" на основі християнського вчення і моралі.

Засобами досягнення поставлених  цілей є мирні шляхи, а не насильство, бо влада на землі від Бога, і  лише Бог - єдиний цар, а не земні  царі й королі, що "дуріють" від самодержавного панування.

Їдеї егалітарності (рівності) українців містили елемент національного месіанства й не відповідали історичним реаліям. У соціальній структурі України Костомаров не побачив тієї соціальної полярності, яку гнівно засуджував Т.Г.Шевченко.

У федерації слов'янських  держав вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, а виконавча - президенту. Вона буде нагадувати той справедливий соціальний устрій, який існував у далекому минулому в слов'янських народів, де не було царів, панів, всі люди були вільні, рівні, не знали невільної праці, бідувань і незгод, а жили "братством, усе у них було общественне".

М.І.Костомаров вбачав головну  мету в об'єднанні слов'янських  народів. Основою костомаровської  концепцією історії було визнання у  всіх народів “федеративних початків”, з яких повинна була скластися  федерація. Тому він надавав великого значення вивченню “питомо-вічового світу” і бачив у цьому “найважливішу підмогу для розуміння справжнього”, більш того — для “практичних цілей і в сьогоденні, і в майбутньому”. З класової точки зору костомаровська федералістична концепція ідейно обґрунтовувала боротьбу за буржуазну республіку або федерацію таких республік.

М.І. Костомаров розглядав  Давню Русь не як федерацію, що склалася в політичну державу, а з наявністю  “федеративних початків”, з яких могла б за певних умов скластися  федерація.

У березні 1847 року Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене за доносом  провокатора. Переляканий царський уряд розпочав слідство, яке показало, що організація була не такою вже радикальною і революційною, як це йому уявлялось. Але страх перед прогресивними демократичними ідеями був настільки великий, що режим приховав їх, представивши братство як таке, що прагнуло об'єднати слов'янські народи під керівництвом Російської корони. Проте розправа над його організаторами та активістами настала негайно. М.Костомарова, П.Куліша та інших представників поміркованого крила заслано вглиб Росії, М.Гулака ув'язнено на три роки в Шліссельбурзькій фортеці, а Т.Г.Шевченка віддано на 10 років у солдати.

Розквіт діяльності

Костомаров, просидівши рік у Петропавловской фортеці, був «переведений на службу» у Саратов і відданий під нагляд місцевої поліції, причому йому на майбутній час заборонялося як викладання, так і друкування його творів. Заслання вказало Костомарову дійсні розміри прірви, що лежала між його ідеалами і дійсністю, але вона не вбила у ньому ні ідеалізму, ні енергії і здатності до роботи. У Саратові він продовжував писати свого «Богдана Хмельницького», почав нову роботу про внутрішній побут московської держави XVI-XVII ст., робив етнографічні екскурсії, збираючи пісні і перекази, як колись в Україні, знайомився з розкольниками і сектантами. У 1855 р. йому була дозволена відпустка в Петербург, якою він скористався для закінчення своєї праці про Хмельницького; у 1856 р. була скасована заборона друкувати його твори і потім знятий з нього нагляд. Зробивши поїздку за кордон, Костомаров знову оселився в Саратові, де написав «Бунт Сеньки Разіна» і брав участь, як діловода губернського комітету з поліпшення побуту селян, у підготовці селянської реформи. Навесні 1859 р. він був запрошений петербурзьким університетом очолити кафедру російської історії, що звільнилася з виходом у відставку Устрялова. Заборона педагогічної діяльності, що тяжіла ще над Костомаровим, було знято по клопотанню міністра Б. П. Ковалевського, і в листопаді 1859 р. він відкрив свої лекції в університеті. Це була пора найбільш інтенсивної роботи в житті Костомарова і найбільшої його популярності.

Відомий вже російській публіці, як талановитий письменник, він виступив тепер як професор, що володіє могутнім і оригінальним талантом викладу і застосовуючи самостійні і нові погляди на задачі і сутність історії. Ці погляди знаходилися в тісному зв'язку з тими поглядами, які виробилися в нього ще в Харкові. Сам Костомаров так формулював основну ідею своїх лекцій:

«Вступаючи на кафедру, я задався думкою у своїх лекціях  висунути на перший план народне життя  у всіх його приватних проявах... Російська держава складалася з  частин, що колись жили власним незалежним життям, і довго після того життя частин висловлювалася відмінними прагненнями в загальному державному ладі. Знайти й уловити ці особливості народного життя частин російської держави складало для мене задачу моїх занять історією».

Під впливом цієї ідеї в Костомарова склався особливий погляд на історію утворення московської держави, що різко суперечив тим поглядам, які висловлювалися слов'янофільською школою і С. М. Соловйова. Однаково далекий від містичного преклоніння перед народом і від однобічного захоплення ідеєю державності, Костомаров намагався не тільки розкрити умови, що призвели до утворення московського державного ладу, але і визначити ближче сам характер цього ладу, його відношення до попереднього його життя і його вплив на народні маси. Розглянута з цього погляду, історія московської держави малювалася в більш темних фарбах, ніж у зображеннях її іншими істориками, тим більше, що засвоєне Костомаровим критичне відношення до її джерел дуже незабаром привело його до думки про необхідність визнати недостовірними окремі блискучі її епізоди, що вважалися доти міцно встановленими. Деякі свої висновки Костомаров викладав і в пресі, і вони викликали на нього сильні нападки; але в університеті його лекції мали нечуваний успіх, залучаючи масу як студентів, так і сторонніх слухачів.

У цю же пору Костомаров був  обраний членом археографічної комісії  і почав видання актів по історії  України XVII в. Підготовляючи ці документи до видання, він почав писати по них ряд монографій, що повинні були в результаті скласти історію України з часу Хмельницького; цю роботу він продовжував до кінця життя. Крім того, Костомаров брав участь у деяких журналах («Російське Слово», «Сучасник»), друкуючи в них уривки своїх лекцій і історичні статті. У цю епоху свого життя Костомаров стояв досить близько до прогресивних кухлів петербурзького університету і журналістики, але повному злиттю його з ними заважало їхнє захоплення економічними питаннями, тоді як він зберігав романтичне відношення до народності й українофільські ідеї. Найбільш близьким для нього органом з'явилася заснована тими, що зібралися в Петербурзі деякими з колишніх членів Кирило-мефодіївськ суспільства «Основа», де він помістив ряд статей, присвячених по перевазі з'ясуванню самостійного значення українського народу і полеміці з заперечуючими таке значення польськими і великоросійськими письменниками.