Політичні орієнтири М.Костомарова

Після викликаного студентськими безладдями (1861) закриття петербурзького університету, деякі професори, і в їх числі Костомаров, улаштували (у міській думі) систематичні публічні лекції, відомі в тодішній пресі під ім'ям вільного або рухливого університету: Костомаров читав лекції по древній російській історії. Коли професор Павлов, після публічного читання про тисячоріччя Росії, був висланий із Санкт-Петербурга, комітет із устрою думських лекцій вирішив, у виді протесту, припинити їх. Костомаров відмовився підкоритися цьому рішенню, але на наступній його лекції (8 березня 1862 р.) піднятий публікою шум примусив його припинити читання, а подальші лекції були заборонені адміністрацією.

Вийшовши в 1862 р. зі складу професорів петербурзького університету, Костомаров вже не міг більш повернутися на кафедру, тому що його політична благонадійність знову була запідозрена, головним чином, унаслідок зусиль московської «охоронної» преси. У 1863 р. його запрошував на кафедру київський університет, у 1864 р. — харківський, у 1869 р. — знову київський, але Костомаров, по вказівках міністерства народної освіти, повинний був відхилити всі ці запрошення й обмежитися однією літературною діяльністю, що, із припиненням «Основи», також замкнулася в більш тісні рамки. Після всіх цих важких ударів Костомаров як би охолонув до сучасності і перестав цікавитися нею, остаточно пішовши у вивчення минулого й в архівні роботи. Один за іншим з'являлися у світ його праці, присвячені значним питанням по історії України, московської держави і Польщі. У 1863 р. були надруковані «Північноросійські народоправства», що представляли собою обробку одного з читаних Костомаровим у петербурзькому університеті курсів; у 1866 р. у «Віснику Європи» з'явився «Неясний час московської держави», потім «Останні роки Речі Посполитої». На початку 1870-х років Костомаров почав роботу «Про історичне значення російської пісенної народної творчості». Викликана ослабленням зору перерва архівних занять у 1872 р. дала Костомарову привід до складання «Російської історії в життєписах найголовніших її діячів».

Висновки

Репутація Костомарова, як історика, і при житті, і після смерті його неодноразово піддавалася сильним нападкам. Йому дорікали в поверхневому користуванні джерелами і помилках, що звідси виникали, в однобічності поглядів, у партійності. У цих докорах полягає частка істини, дуже, утім, невелика. Неминучі у всякого вченого дрібні промахи і помилки, може трохи частіше зустрічаються у творах Костомарова, але це легко пояснюється незвичайною розмаїтістю його занять і звичкою покладатися на свою багату пам'ять. У тих деяких випадках, коли партійність дійсно виявлялася в Костомарова — а саме в деяких його працях по українській історії, — це було лише природною реакцією проти ще більш партійних поглядів, що висловлювалися в літературі з іншої сторони. Не завжди сам матеріал, над яким працював Костомаров, давав йому можливість здійснити свої погляди на задачу історика. Історик внутрішнього життя народу по своїх наукових поглядах і симпатіям, він саме у своїх роботах, присвячених Україні, повинний був з'явитися зображувачем зовнішньої історії.

Погляди М.І. Костомарова  на державу і право мали велике значення. Рушійною силою історії  вони вважали народ, а його інтереси – єдиним критерієм історичної оцінки, що було дуже важливим для усвідомлення необхідності заміни монархії демократією.

Література

1. Википедия: свободная  энциклопедия // http://ru.wikipedia.org/wiki/Костомаров,_Николай_Иванович  
2. М.І. Костомаров у 1817—1860 р. — Русявий. Старовина, 1891, №2  
3. Политология: Словарь-справочник / М.А. Василик, М.С. Вершинин и др. — М.: Гардарики, 2001. — 328 с.  
4. Соціологічна думка України. Навч.посіб. /М.В. Захарченко, В.Ф. Бурлачук, М.О. Молчанов та ін. К.: Заповіт, 1996. — 458 с.  
5. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 304 с.