Полiтика як суспiльне, психологiчне явище

Київський відкритий  міждународний унівеситет «Україна» 

Доповідь

З предмету:

На тему: «ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ, ПСИХОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ»

        

 

               Виконав:

Студент группи ЗПЛ-42

Вовк Тетяна Володимирівна 

Важко усвідомити, що буденні уявлення про політику як суспільний феномен переважно пояснюють її як явище, доволі віддалене від реального життя. Нею (політикою), мовляв, займаються десь там, нагорі, і вона пов'язана майже виключно з чимось брудним, недостойним людини, далеким від справжньої моралі. Надто мало не лише тверджень, а й усвідомлення того, що політика — це цивілізована форма відносин у системі влади, дієвий механізм впливу і регулювання таких відносин в інтересах не лише окремо взятого політика, а й соціуму загалом.

Існують крайнощі й іншого характеру, коли політику вважають лише мистецтвом управляти людьми, суспільством або коли її пов'язують виключно з владою, владними відносинами і мають на увазі не що інше, як силові методи здійснення влади.

За наявності великої кількості точок зору щодо феномену "політика" її слід розглядати все ж як складний і багатовимірний континіум, в якому вирізняють певну систему, процес, сукупність детермінант, які моделюють політику, політичні зв'язки і відносини, систему цінностей, галузь суб'єктивної са-мореалізації людини і, врешті-решт, інтегративний соціально-психологічний феномен.

Розглянемо порушені питання детальніше.

Щоб скласти уявлення про політику як суспільний феномен, треба спробувати відповісти на два  основних питання:

що таке політика як суспільний феномен, яка її природа, походження;

у чому полягають сутність і специфіка відносин політики з  іншими сферами суспільноїдіяльності.

Як загальнотеоретичне, побутове визначення політики можливе таке: це сфера відносин між класами, націями, великими соціальними групами щодо державної влади і державного устрою всередині суспільства, а також взаємовідносин держав на міжнародній арені.

Однак постає потреба  навести більш наукове визначення поняття "політика", що, виявляється, доволі важко зробити.

Фактично при вивченні сутності політики як суспільного явища  точкою відліку є грецьке роШісов (прикметник, похідний відроШ — поліс). Зокрема, Аристотель у фундаментальній  праці "Політика" доходить висновку, що політика — це своєрідна наука, мистецтво управління всіма справами в організованому співжитті людей.

Впродовж століть визначення політики як суспільного явища неодноразово змінювалося, уточнювалося. Аристотель дієслово роШепзИгаі передавав дієсловом  роШігаге — політизувати. Фома Аквінський вживав словосполученняроШіса всіепНа — політична наука або просто словороШіса — політика. Пізніше Ж. Блон-дель визначив політику як діяльність, у результаті якої люди приймають рішення, що здійснюються в межах суспільства і для нього.

Відомий російський політолог В. Пугачов визначає політику як галузь переважно цілеспрямованих відносин між групами стосовно використання інститутів публічної влади в інтересах реалізації їх суспільно значущих запитів і потреб.

Відомі російські політологи Л. Гозман і О. Шестопал доволі чітко визначили феномен "політика" як певну систему державних політичних інститутів, кожний з яких виконує відповідні функції [51]. Це — перший вимір політики, який можна і є підстави використовувати, позаяк справжня політика спостерігається там, де існують відповідні владні відносини.

Другий вимір політики — це політичний процес. Його можна  уявити не інакше, як постійну генезу політичних інститутів, суб'єктів політичного  процесу, політичних зв'язків і відносин. Йдеться про швидкі та динамічні зміни політики як суспільного явища, постійну зміну відносин.

Ще один вимір політики — система цінностей, думок, позицій  громадян, що дає змогу виокремити в політиці рівень доктринального, ідеологічного характеру і забарвлення. При цьому існують два основних аспекти проблеми. З одного боку, наявність у громадян, інших суб'єктів політики великої кількості цінностей, уявлень, позицій, а з іншого — спроби суб'єктів політики (політичних партій, громадських організацій, об'єднань) звести ці інтереси і уявлення до певних політичних доктрин.

Важливим виміром політики є також її розуміння як системи  детермінант, що певним способом моделюють  політичні зв'язки і відносини  в суспільстві. При цьому зважається на те, що політика не є чимось спонтанним, випадковим, некерованим, а саме керованим, модельованим процесом, що піддається свідомому управлінню. Звідси, зокрема, йдеться про менеджмент політичної діяльності.

Виокремлення з-поміж  інших типу людини політичної дає  підстави для виміру політики як специфічної  діяльності людини. У цьому разі йдеться переважно про діяльність політиків-професіоналів, для яких політика є основним, домінуючим видом діяльності взагалі.

Визнаючи політику специфічним  видом діяльності людини, можна наголошувати й на тому, що це галузь суб'єктивної самореалізації людини, тобто ще один важливий вимір політики.

Позаяк політика надто  складне і багатогранне явище, її загальнофілософське визначення може бути таке: політика — це явище, породжене  активністю людини, що має власну мету й інтереси.

Політика, безумовно, повною мірою конституювалася тоді, коли виникли певні, доволі складні потреби людини. Справді, як суспільне явище політика визначається у процесі ускладнення виробництва, диференціації суспільства, зростання суперечностей, конфліктів, міжособистісних і міжгрупових контактів. Образно кажучи, політика з'являється лише тоді, коли традиційні звичаї та обряди не можуть забезпечити відповідний рівень і характер відносин, врегулювати суперечності та конфлікти між людьми, групами, класами. Отже, об'єктивно роль політики як суспільного явища зростає адекватно тому, якою мірою гостро постає проблема цілісності єдності, згуртованості суспільства.

За викладених обставин постає також потреба в появі, утворенні певних структур публічної  влади, державних інститутів влади. З їх появою виникає суперечність між політичною та позаполітичною формами організації й існування людей. У будь-якому разі у високорозвиненому суспільстві принципове значення набуває потреба політичного усвідомлення громадянами власних інтересів, вміння поєднувати їх із загальнодержавними, а отже, інтересами інших людей, класів, страт.

Суттєве значення має  й інша проблема. У високорозвинених суспільствах виявляється так звана  політична бюрократія, яка намагається  за рахунок спекуляції на інтересах певних груп, класів задовольняти власний корпоративний інтерес. Виразним свідченням цього є політична стратегія і тактика КПРС, її лідерів щодо інтересів робітничого класу і селянства. Під гаслом "боротьби за справу робітничого класу і колгоспного селянства" партією насправді робилися справи, надто віддалі від справжніх, реальних інтересів і потреб тих класів, які вона "захищала".

Роль політики в житті  суспільства важко переоцінити. Впродовж усієї історії існування  свідомого, цивілізованого людства, країн і народів політика була визначальним чинником влаштування їх життя, розширення відносин, їх врегулювання і різнохарактерних конфліктів.

Ще у сиву давнину  люди намагались усвідомити сутність, особливості політики і як духовного  феномену. Тому, очевидно, найпершим є трактування політики як релігійно-міфологічного явища. Так, у ІІ-І тис. до Р. X. побутували уявлення і впевненість у тому, що влада має не інакше як божественне поход-

Значно пізніше, в середині першого тисячоліття, коли відпрацьовувались і раціоналізовувалися політичні знання, почали з'являтися перші політичні дефініції, категорії і концепції. Відтепер вони вже мали філософсько-етичну форму. Це було пов'язано насамперед з іменами таких видатних філософів, істориків, політиків, як Конфуцій, Платон, Аристотель, ЯКІ ВВИ.2їС<1~ ли політичну науку не інакше як науку про найвище благо людини і держави, науку про ідеальний державний устрій.

Зрозуміло, що таке трактування  політичної науки, її суті, особливостей певною мірою було ідеалізовано, позаяк, на думку згаданих щойно вчених, її покликання — навчити людей жити в добробуті та справедливо, розумно взаємодіяти в єдиній державі.

Фактично "батьком" політології як науки про політику є саме Аристотель, який, проте, не виокремлював предмет політології і не здійснював необхідного розмежування політології, етики і філософії. Для нього це були явища тісно взаємопов'язані, сумісні.

Потребувалося кілька століть  розвитку політичної науки, щоб у XVI ст. таке розмежування здійснив Н. Макіавеллі. Він позбавив політичну науку її релігійно-етичної форми, довів, що політичні процеси такі ж природні, як і будь-які інші, дав зрозуміти, що центром політичних досліджень, аналізу має бути державна влада в усіх її особливостях і проявах.

Проаналізуємо політику як суспільне явище детальніше.

Сутність політики як суспільного явища можна визначити  за її змістом. Зокрема, це:

дії, спрямовані на владу, на те, щоб завоювати її та утримувати;

практична і теоретична діяльність у сфері відповідних  відносин між людьми, соціальними групами, іншими суб'єктами політичного процесу з виявлення та регулювання їх інтересів шляхом використання державної влади;

своєрідний процес підготовки, прийняття і практичної реалізації важливих для суспільства рішень.

Політика може пояснюватись і як діяльність, зокрема:

певна діяльність, пов'язана  зі здійсненням певного політичного курсу;

участь громадянина (будь-якого  іншого суб'єкта політики) у справах  держави, політичних партій, громадських  організацій, об'єднань тощо;

формування установок, мети;

•           політична діяльність як наука, мистецтво тощо. Окремо слід розглянути особливості політичної діяльності, її

зв'язок з діяльністю економічною, специфіку політичних процесів і політичні технології, завдяки яким ці процеси відбуваються.

У найзагальнішому плані  розрізняють три основних рівні  існування політики:

макрорівень (рівень окремої  держави);

мікрорівень (рівень діяльності окремих суб'єктів політики, політичного процесу: партій, профспілок, об'єднань, корпорацій та ін.);

мегарівень (рівень відносин держав, міжнародних організацій).

Політика тісно пов'язана  з багатьма іншими формами суспільної свідомості та сферами соціальної життєдіяльності: економікою, правом, ідеологією, культурою, мораллю, релігією, екологією, мистецтвом та ін.

Взаємодія різних суб'єктів  і об'єктів політики, соціальних і політичних структур суспільства  утворює й зумовлює певний політичний процес.

Політичний процес (від  лат. processus — просування) — це форма  функціонування політичної системи  суспільства, яка еволюціонує у просторі й часі [138, с. 271].

Такий процес відрізняється  від усіх інших — економічного, правового, ідеологічного, духовно-культурного  — характером, особливостями характеристик. Іншими словами, сукупність соціальних та політичних інституцій, їх взаємодія дають певний кінцевий результат, що незмінно спонукає до відповідних суспільних змін.

Політичний процес має  певні структуру і зміст.

Структуру політичного  процесу становлять:

формування цілей і  завдань відповідних політичних структур;

конституціонування і організація певних політичних інститутів;

розробка, прийняття і  організація виконання управлінських рішень;

відповідна підтримка  функціонування політичних інститутів і організацій;

здійснення контролю за функціонуванням політичних інститутів і організацій.

Структурними елементами політичного процесу є такі:

революція і реформа;

політична криза;

політичне рішення;

конфлікти і політичний плюралізм, кооперування;

пряма дія в політиці;

політична кампанія;

заколот, бунт, путч, повстання.

Люди, оскільки вони різні, мають різні  інтереси, не однозначно, по-різному ставляться до певних видів політичної діяльності. Двома крайніми позиціями такого ставлення є революціо-наризм і консерватизм.

Політичні процеси поділять на базові та периферійні.

Базові політичні процеси стосуються участі в такому процесі на загальнодержавному рівні й стосовно держави; наприклад, це стосується виборів, в яких бере участь найбільша кількість громадян, груп, об'єднань і організацій.

Периферійні політичні процеси  відтворюють динаміку політичних процесів з реалізації рішень, управління та розвитку самоврядування на регіональному рівні.

Результати політичного процесу  залежать від багатьох умов об'єктивного, суб'єктивного характеру, наявності  відповідних ресурсів і навіть випадкових обставин.

Розрізняють три режими існування  політичного процесу.

Режим функціонування. Це — ситуація, стан одноманітних і  повторюваних взаємовідносин суб'єктів  політики, коли традиції, успадкованість політичних дій домінують і особливих політичних інновацій не виявляється.

Режим розвитку. За такого режиму структури і механізм влади виводять політику держави на новий, помітніший рівень, а громадські структури, політичні сили добре орієнтуються і враховують у своїй діяльності реальні суспільно-політичні зміни та процеси. Політичний процес при цьому стає дедалі дина-мічніший, складніший, але й прогресуючий щодо розв'язання наявних у суспільстві проблем.

Режим спаду. Це — помітний регресивний розвиток політичного процесу, або розпад певної політичної цілісності. У кожному разі такий розвиток негативний щодо норм і умов цілісного існування соціальної системи, держави, соціуму.

Спільним для перелічених  режимів існування політичного  процесу є постійна взаємодія  різних соціальних груп, громадських, політичних утворень, власне громадян, які використовують багато різних засобів з метою задоволення власних інтересів і потреб. При цьому в соціальний, політичний процеси поступово входять і виходять з нього найрізноманітніші групи, що постійно робить політичний процес суперечливим, динамічним і мінливим.

Окремо доцільно розглянути таке явище, як зміст політичного процесу, що залежить від багатьох складових, основними з яких є такі:

рівень централізації (децентралізації) влади;