Полiтика як суспiльне, психологiчне явище

співвідношення, відносини (або суперечності) прав, прерогатив центральних і місцевих органів державної, політичної системи;

взаємодія політичних партій, громадських організацій і об'єднань, усіх структур, які впливають на розробку і прийняття політичних рішень;

ступінь розподілу, взаємодії  та врівноваженості основних гілок  влади — законодавчої, виконавчої, судової;

стан та взаємозв'язки всередині правлячого прошарку, еліти  тощо.

Політичний процес завжди детермінований такими базовими умовами, як консенсус (або його відсутність), домовленість про політичну взаємодію  основних політичних сил, наявність (або відсутність) компромісів та ін. Крім того, він неможливий без прийняття певних рішень. Управлінці вирізняють два основних методи прийняття політичних рішень:

раціонально-універсальний (коли з-поміж інших виокремлюється певна проблема й існує вибір шляхів її вирішення); це своєрідне цілісне розв'язання проблеми;

послідовних обмежень (коли в управлінські рішення поступово вносять певні поправки, ніби нарощуючи рішення).

Можливий і третій варіант, модифікований як відповідне поєднання двох наведених.

Дієвість політичного процесу залежить також від конкретних засобів і методів політичного регулювання відносин його учасників.

Вирізняють кілька типів  і різновидів політичного процесу.

По-перше, відповідно до об'єктів політичного впливу політичні процеси поділяють на зовнішньо- та внутрішньополітичні.

По-друге, за характером участі мас у політичній діяльності політичні процеси вирізняють як ангажовані та неангажовані. У перших (за демократичних умов і режимів) громадяни беруть вільну політичну  участь у відносинах з державою, іншими інститутами влади, а у других (за авторитарних, тоталітарних, антидемократичних умов і режимів) громадянам нав'язуються певні форми політичних відносин, застосовують централізовані методи прийняття управлінських рішень.

Політичні процеси модифікують також залежно від характеру, особливостей політичного устрою, режиму і навіть ступеня демократизації суспільства.

Акцентуємо увагу на останньому, позаяк демократизація радикально впливає на всі сфери життєдіяльності, у тому числі й на політичну.

Демократія поділяється  на пряму, представницьку та плюралістичну. За прямої демократії населення, громадяни мають можливість безпосередньо впливати на владні структури, у результаті чого й визначається зміст законодавчого процесу. Такі політичні процеси свого часу відбувались у давньогрецьких полісах, Стародавньому Новгороді, інших державах і містах, а нині практично не спостерігаються.

Представницька демократія доволі поширена і відбувається тоді, коли люди не лише безпосередньо впливають  на політичні процеси, владу, а й виокремлюють зі свого середовища тих, хто виконує функцію прийняття законодавчих актів. Це так звані вибрані представники, які певною мірою відповідальні за здійснення влади перед народом, який їх обрав.

Проте проблема відносин між народом і його представниками трактується неоднозначно. Постає питання насамперед щодо межі функцій представників народу, контролю за виконанням цих функцій.

Плюралістичну демократію можна подати у вигляді такої  формули: народ — групи тиску  — законодавець — законодавчий процес. За такої демократії громадяни через (і завдяки) об'єднання, громади, групи, асоціації мають найбільші можливості впливу на розробку і прийняття управлінських рішень. Саме в таких умовах між народом і владою з'являються посередники, яких народ і створює. Щоправда, в реальній політичній практиці далеко не всі об'єднання, групи чи асоціації налаштовані на конструктив і вміють позитивно впливати на владу. Зі свого боку і легітимна влада часто вибірково підходить до визначення своїх "союзників" серед громадських утворень.

З огляду на викладене  політичні процеси поділяють  також на відкриті та закриті.

Для відкритих політичних процесів характерні максимально тісні  контакти владних структур із громадянами, їх об'єднаннями, асоціаціями; постійно вивчаються та аналізуються суспільні інтереси, які враховуються при прийнятті рішень.

При закритих політичних процесах влада значно дистанцій-ована  від народу, виявляється силовий  тиск з боку влади, а також авторитаризм при прийнятті рішень.

Політичні процеси можуть бути революційні та еволюційні.

За революційних політичних процесів приймаються якісні, а то й радикальні рішення, кардинально  змінюється суспільно-політична ситуація у країні, якісно змінюються також  влада і власне механізм прийняття рішень. В окремих випадках такий розвиток політичного процесу може зумовити зміну конституції або інших важливих правових актів країни.

Еволюційний політичний процес характеризується послідовним, поступовим розв'язанням накопичених проблем, усуненням суперечностей. Як правило, відбуваються певний перерозподіл, розмежування функцій і ролей суб'єктів політичного процесу.

Політичні процеси поділяють  також на стабільні та нестабільні.

Стабільний політичний процес має стійкі характеристики поведінки  влади, суб'єктів політики, відпрацьований механізм прийняття рішень. Для цього потрібна політична воля не лише влади, її структур, еліти, а й пересічних громадян, а також їх доволі високі громадянська свідомість і політична культура. Цей процес можливий також тоді, коли більшістю громадян у державі, суспільстві визначаються основні норми й цінності життя.

В ідеалі стабільні політичні  процеси відбуваються там, де влада  максимально легітимна, високорозвинені  традиції демократії, ґрунтовні засади громадянського суспільства, принципово вирішені кардинальні соціальні проблеми.

Нестабільний політичний процес має підґрунтям проблеми, кризи, конфліктні ситуації, високий протестний потенціал громадян і доволі часто потребує не лише певної переорієнтації, а й радикальної зміни політичного курсу. До нестабільного політичного процесу можуть призводити міждержавні, міжнародні відносини, втручання однієї країни у внутрішню життєдіяльність іншої, гострота проблем у соціально-економічній сфері держави, великий відрив державних, урядових структур від реалій життя та інтересів народу, безконтрольність діяльності владних структур.

Сукупність політичних подій, явищ, процесів становить політичну життєдіяльність.

Політична життєдіяльність  — це, по-перше, одна з традиційно виокремлених найважливіших сфер діяльності суспільства; по-друге, діяльність суспільства і людини у сфері державності, політики та політичних відносин.

Предметом політичної життєдіяльності  є оволодіння державною владою і її використання в інтересах конкретного суб'єкта.

Основними суб'єктами і  об'єктами політичної життєдіяльності є люди, які зазвичай об'єднуються в різні соціальні утворення — соціальні групи, прошарки, нації, класи, партії, рухи, організації.

Політику цілком слушно вважають специфічною і доволі складною сферою соціалізації особи, механізмом її поступового вирізнення у складний і суперечливий світ суспільних, політичних відносин. Через політику, безпосередню участь у політичних діях і процесах людина здобуває відповідні знання, досвід, набуває і розвиває певні навички, якості, критичніше та реалістичніше сприймає навколишній світ.

Політика дає змогу  людині реалізовувати не лише особистіс-ні, а й групові інтереси, навчає (а  часто й спонукає) спільних, групових, колективних дій і вчинків.

Попри всі суперечності та відмінності політика є загальнолюдським, інтегральним суспільним явищем.

Це зумовлено насамперед тим, що вона є частиною, складовою духовного світу людей, комплексом певних ідей, норм і цінностей, які в сукупності становлять реальну потребу кожної свідомої людини незалежно від того, де, за якої ідеології, політичної системи, особливостей організації суспільної життєдіяльності живе й діє.

Водночас це зумовлено  й тим, що завдяки надзвичайно  високим темпам і рівню розвитку освіти, науки, техніки людство у XX ст. глибоко усвідомило, що досягти прогресу в подальшому розвитку воно зможе лише за умов інтеграції, поєднання зусиль саме в духовній сфері, а також у сфері збереження біосфери, природного середовища.

Врешті-решт, політика є  загальнолюдським явищем ще й тому, що нечувано швидко досягаються її засади, базис — економічна інтеграція країн і народів. Такі міждержавні торговельно-економічні об'єднання і утворення, як Європейське економічне співтовариство, Європейська асоціація вільної торгівлі, Північноамериканський інтеграційний комплекс, Міжнародна організація торгівлі, щодалі значніше впливають на соціально-економічний розвиток держав світу.

Ще понад тридцять років тому (1970 р.) відомий український  вчений-кібернетик Г. Добрів зауважив, що дві третини науково-технічних знань і 90 % напрацьованої людством науково-технічної інформації перебувають на історичній глибині минулих семидесяти років XX ст., а тодішнє покоління вчених становило 90 % загальної чисельності людей науки, які будь-коли жили на Землі. Нині ця статистика ще більш вражаюча, а політика постає тим безпосереднім механізмом, завдяки якому можна досягти найоптимальнішої, найпродуктивнішої інтеграції людського життя на шляху до царства розуму і гуманізму.

Можна жити в умовах недосконалої економіки, однак неможливо жити з неефективною політикою, ідеологією, у якій зневірились люди, громадяни і яка перероджує ще більше проблем у соціально-економічній, духовній, моральній сферах життєдіяльності.

Зробити політику інструментом дієвих, взаємовигідних для всіх людей Землі інтеграційних процесів — завдання вкрай необхідне, проте й надзвичайно складне. Постає реальна потреба пошуку і відбору тих духовно-моральних цінностей, які б могли виявитися загальнолюдськими, загальновизнаними попри всі відмінності між людьми, народами, країнами, континентами.

Найважливіше завдання сучасної політики полягає в поясненні та забезпеченні розмежування й одночасному поєднанні загальнолюдського і національного, загальнолюдського і класового. Те, що локальні цивілізації нині розвиваються значною мірою завдяки різним інтеграційним процесам, ще більшою мірою загострює проблему індивідуально-національного розвитку народів і держав. Іншими словами, сукупний матеріальнодуховний потенціал людства як умова успішного розвитку кожної окремої спільноти висуває на перший план проблему цінностей, їх співвідношення щодо загальнолюдських та осо-бистісних цінностей, сформованих і вирізнених окремими націями і народами. Наприклад, загальнолюдська проблема виживання людства на нашій планеті є водночас проблемою і ситуацією кожного окремого народу, етносу. Або, скажімо, вселюдська проблема суспільного, технічного прогресу є водночас проблемою кожного окремо взятого народу. Отже, загальнолюдські цінності мають виключний, унікальний прояв на рівні конкретної спільноти, народу, держави. Таке саме можна сказати і щодо співвідношення класового і загальнолюдського, що є ще складнішою проблемою сучасної політики. У цьому разі спрощений марксистський класовий підхід до пояснення особливостей життя людей хибний і шкідливий. До того ж навіть творці класової теорії К. Маркс та Ф. Енгельс геть не абсолютизували її, наголошуючи, наприклад, у "Німецькій ідеології", що "існування живих людських індивідів є першою передумовою будь-якої людської історії" [т. З, с. 19]. Отже, загальнолюдська цінність — це життя кожної окремо взятої особистості, де б вона і за яких умов та обставин не жила.