Соціальна-економічна та культуро-духовна політика Мазепи

Напруження соціяльних відносин і загострення соціяльної боротьби на Гетьманщині були дуже небезпечними також для зовнішньої політики українського уряду і широких національно-соборницьких планів гетьмана Мазепи. Вони послаблювали становище України супроти Москви й примушували український уряд триматися в орбіті московської  зовнішньої політики. Вони спричинилися до того, що Запоріжжя протягом майже  цілого гетьманування Мазепи було у  гострій опозиції до гетьманського  уряду й з великим недовір'ям, а то й одвертою ворожістю ставилося  до самого Гетьмана. Наслідком того були такі далекосяжні політичні  акції Запоріжжя, як шукання польського протекторату для Січі в 1689 р. або  угоди з Кримом у 1690-х роках. Нарешті, всі ці обставини вкупі надзвичайно  ускладнювали позицію гетьмана Мазепи на Правобережній Україні й тим  самим перекопували стежки до здійснення одного з найголовніших національно-політичних планів Мазепи – об'єднання Правобережжя й Лівобережжя в єдиній Українській  Гетьманській державі. Більше того. Тут, на Правобережжі і, звичайно, на Запоріжжі  зростають настрої і плани, дуже небезпечні і особисто для гетьмана Мазепи, і ще більш для справи української державності. Адже запорожці  ще в 1693 р. казали, що "як буде Палій гетьманом, то вже зможе управитися з усією начальною старшиною... і буде при ньому, Палії, так, як було і при Хмельницькому". Це була ідея нової Хмельниччини, але не тої, що визволила Україну з-під польського ярма й створила Українську Козацьку державу, і не тої, що спроможна була б визволити Україну з-під московського панування, – лише тої, що могла б тую державу, за тих історичних обставин, "в нівеч обернути".

Розділ III. Гетьман Мазепа і духовне життя України

Не менш важливий, як у  царині матеріальної культури, був  вклад гетьмана Мазепи в духове життя  України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування  досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях  української культури – в освіті, науці, літературі, мистецтві, – і  світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після  Полтавської катастрофи й поразки  політичних планів Мазепи.

Мазепинська доба, однак, не прийшла на порожнє місце. Часи Руїни, що так страшно спустошили матеріальне  життя України і, безперечно, наробили чимало шкоди і в сфері культурного  розвитку, все ж не спроможні були вгасити того великого національно-культурного  вогню, що був запалений революцією Хмельницького й відродженням української  державності.

Духове життя України  в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє гідну подиву активність і творчу наснагу, зокрема в царині науки, філософії (й теології), літератури, політики – менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей  вимагали і більших матеріальних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.

Немає сумніву, що певний вплив  на це пожвавлення українського культурного  життя в добу Руїни мала саме ця Руїна, руйнація Української держави, створеної Хмельниччиною, але захитаної  політичними усобицями й роздертої між Польщею й Московщиною (після Андрусівської угоди 1667 р.), а згодом ще й Туреччиною та Кримом (після Бучацької угоди 1672 р. й Бахчисарайської угоди 1681 р.). В часи руйнації матеріальних підвалин людського життя, думка людини, а надто ж думка інтелектуаліста – дослідника, вченого, філософа, поета, природно, звертається до джерел буття, шукаючи там причин тих страшних, сумних і жалюгідних подій, що відбувалися перед його очима, а нерідко торкалися й його самого, наражаючи на нужду й біду. І в творчій думці та уяві виникають картини минулого і візії майбутнього, того, що було, й того, що мусить бути [23].

Був ще один чинник, що впливав  на українське духовне життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема  перенесення осередку Української  держави на Лівобережжя на довгий час ізолювали українську культуру від її західних родичів та знайомих, і поставили віч-на-віч зі східнім  політичним та культурним світом. Московська політична домінація перед очима  київських і чернігівських інтелектуалістів (там були головні українські культурні  осередки тої доби) була фактом, що мав  свій вплив на їхню уяву і думку, формуючи там певні москвофільські (в дусі російської імперіальности) думки і концепції, або викликаючи почуття ідейного спротиву московській  навалі на відроджене Хмельниччиною  українське державне й культурне  життя, або іноді навіть створюючи  своєрідну, майже неймовірну, а тому й мало зрозумілу для пас, синтезу  всіх цих думок, концепцій і почувань. А втім, московські впливи і українські контрвпливи, як реакція на них, були не одинокі. Залишалися ще поважні польські впливи (навіть на Лівобережжі) й де-не-де пробивалися впливи турецько-татарського  світу, майже зовсім, на жаль, не досліджені.

Це ідейне (й ідейно-політичне) напруження українського духового життя  в добу Руїни мало особливе значення і вплив на розвиток української  культури мазепинської доби. Воно створювало відповідний духовий клімат, розбурхувало почуття й думки, стимулювало  природну реакцію національного  духу на чужі й ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій атмосфері духового та ідейного хвилювання, збурення й  навіть бурі зароджувалися ті ідейні та культурні вартості, які потім, у відповідний час, за сприятливих  умов матеріального добробуту й політичного спокою та стабільності, за гетьманування Самойловича (1680-ті роки) і особливо Мазепи, розцвіли таким рясним і барвистим цвітом.

Але жадних реальних цінностей  доба Руїни створити, звичайно, не могла. Культурна творчість для свого  завершення й народження тривалих пам'яток людського духу вимагає певного  спокою й добробуту. В постійній  тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріальної бази й певної незалежності від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в  нотах музики і пісні – в  усіх тих пам'ятниках людського  духу, що переживають своїх творців  і свою епоху й живуть своїм  власним життям у просторах вічності, формуючи духовно наступні покоління.

Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль. Не можна  сказати, що ці можливості були ідеальні чи навіть цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші  умови для свого розвитку, як це часто-густо перебільшується в  сучасній історичній публіцистиці, тій  добі присвяченій, яка мало різниться  своїм змістом і тоном, а головне  – своїми суперлятивами від панегіриків  кінця XVII – початку XVIII ст.

Духове життя України  в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє гідну подиву активність і творчу наснагу, зокрема в царині науки, філософії (й теології), літератури, політики – менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей  вимагали і більших матеріальних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.

Немає сумніву, що певний вплив  на це пожвавлення українського культурного  життя в добу Руїни мала саме ця Руїна, руйнація Української держави, створеної Хмельниччиною, але захитаної  політичними усобицями й роздертої  між Польщею й Московщиною (після  Андрусівської угоди 1667 р.), а згодом ще й Туреччиною та Кримом (після  Бучацької угоди 1672 р. й Бахчисарайської  угоди 1681 р.). В часи руйнації матеріальних підвалин людського життя, думка людини, а надто ж думка інтелектуаліста – дослідника, вченого, філософа, поета, природно, звертається до джерел буття, шукаючи там причин тих страшних, сумних і жалюгідних подій, що відбувалися перед його очима, а нерідко торкалися й його самого, наражаючи на нужду й біду. І в творчій думці та уяві виникають картини минулого і візії майбутнього, того, що було, й того, що мусить бути [23].

Був ще один чинник, що впливав  на українське духовне життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема  перенесення осередку Української  держави на Лівобережжя на довгий час ізолювали українську культуру від її західних родичів та знайомих, і поставили віч-на-віч зі східнім  політичним та культурним світом. Московська політична домінація перед очима  київських і чернігівських інтелектуалістів (там були головні українські культурні  осередки тої доби) була фактом, що мав  свій вплив на їхню уяву і думку, формуючи там певні москвофільські (в дусі російської імперіальности) думки і концепції, або викликаючи почуття ідейного спротиву московській  навалі на відроджене Хмельниччиною  українське державне й культурне  життя, або іноді навіть створюючи  своєрідну, майже неймовірну, а тому й мало зрозумілу для пас, синтезу  всіх цих думок, концепцій і почувань. А втім, московські впливи і українські контрвпливи, як реакція на них, були не одинокі. Залишалися ще поважні польські впливи (навіть на Лівобережжі) й де-не-де пробивалися впливи турецько-татарського  світу, майже зовсім, на жаль, не досліджені.

Це ідейне (й ідейно-політичне) напруження українського духового життя  в добу Руїни мало особливе значення і вплив на розвиток української  культури мазепинської доби. Воно створювало відповідний духовий клімат, розбурхувало почуття й думки, стимулювало  природну реакцію національного  духу на чужі й ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій атмосфері духового та ідейного хвилювання, збурення й  навіть бурі зароджувалися ті ідейні та культурні вартості, які потім, у відповідний час, за сприятливих  умов матеріального добробуту й  політичного спокою та стабільності, за гетьманування Самойловича (1680-ті роки) і особливо Мазепи, розцвіли таким  рясним і барвистим цвітом.

Але жадних реальних цінностей  доба Руїни створити, звичайно, не могла. Культурна творчість для свого  завершення й народження тривалих пам'яток людського духу вимагає певного  спокою й добробуту. В постійній  тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріальної бази й певної незалежності від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в  нотах музики і пісні – в  усіх тих пам'ятниках людського  духу, що переживають своїх творців  і свою епоху й живуть своїм  власним життям у просторах вічності, формуючи духовно наступні покоління.

Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль. Не можна  сказати, що ці можливості були ідеальні чи навіть цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші  умови для свого розвитку, як це часто-густо перебільшується в  сучасній історичній публіцистиці, тій  добі присвяченій, яка мало різниться  своїм змістом і тоном, а головне  – своїми суперлятивами від панегіриків  кінця XVII – початку XVIII ст.

Хоч гетьман Мазепа як меценат  української культури не має собі рівних в історії гетьманської України, але не можна забувати, що в ті часи чимало інших представників  старшинської аристократії були визначними фундаторами й донаторами церков та монастирів. Досить згадати, наприклад, імена В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський  монастир), М. Бороховича, Лизогубів (Чернігів), Гамаліїв та інших діячів мазепинської України.

Велике культурне піднесення України-Гетьманщини в кінці XVII –  на початку XVIII ст. було б неможливе  без активної участи і допомоги української  церкви, а зокрема без тої гармонійної  співпраці, яка весь час була в  стосунках її й гетьмана Мазепи. Слушно каже Крупницький, що "ніхто  з гетьманів не грав такої ролі в житті української Православної Церкви, як Мазепа". Глибокі і давні  зв'язки в'язали гетьмана Мазепу з  українською церквою. Мазепа був  віруючий християнин і відданий син православної церкви. Його мати була ігуменею; його сестра й племінниця – черницями. Як голова Української держави, Гетьман добре розумів величезне політичне й культурне значення церкви й був її могутнім оборонцем і добродієм. Ідея гармонії церкви й держави завжди була близька серцеві Мазепи.

Хоч основні церковно-політичні  проблеми України були розв'язані  ще за Самойловича, коли українська церква опинилася під зверхністю московського патріарха (1686 р.), але залишалося ще багато нез'ясованих питань, не кажучи вже про поточні справи церковної  організації й церковної політики. Гетьман Мазепа, шануючи права  церкви й незалежність її від світської  влади і не втручаючись в її внутрішнє життя, міг лише посередньо брати участь у цих справах. Проте  він завжди сприяє інтересам церкви й допомагає їй в її потребах, а зокрема боронить її права і  привілеї супроти централізованої  та русифікаційної політики московського патріархату в кінці XVII ст. Не маючи  змоги змінити загальний статус української церкви, Гетьман повністю зберігає за собою вплив на заміщення  церковних посад і падання  церковних бенефіцій, а також  підтримує ті реформи, що мали на увазі  піднести значення, силу, добробут та авторитет  української церкви. Більше того. Шляхом рекомендації українських кандидатів на вищі ієрархічні та учбові посади в  московській церкві (як у центрі її, так і на далеких окраїнах, зокрема в Сибіру), Мазепа намагався  зберегти за українським духовенством і взагалі за Україною провід церковного та культурного життя цілої Східної  Європи й російського Сходу. Нарешті  Мазепа дуже сприяв – правом і матеріально  – діяльності тих освітніх інституцій та добродійних закладів, які провадила  й утримувала церква [23].

Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. Цей розвиток почався ще за гетьманування Самойловича. На думку В. Модзалевського, гетьман  Самойлович став "одним з перших провідників в наше мистецтво  нових ідей..." Найголовніше те, що Самойлович був не одинокий. У своїй  культурній діяльності він мав повну  підтримку з боку інших державних, а також церковних діячів, як, наприклад, полковник чернігівський (згодом генеральний обозний) Василь Дунин-Борковський, архієпископ чернігівський Лазар Баранович, ігумен Лубенського Мгарського монастиря Макарій Русинович та інші. Серед них, безперечно, був і найближчий помічник та дорадник Самойловича – генеральний осавул Іван Мазепа. Мазепинська доба залишила низку монументальних, прекрасних будов, які, можна сказати, змінили архітектурне обличчя України. У Києві, Чернігові, Переяславі і в багатьох інших місцевостях України-Гетьманщини, за ініціативою, коштом і мистецьким хистом та смаком гетьмана Мазепи, було збудовано або перебудовано низку величних церков.

В добу Мазепи відроджується  Київ як духовий центр України  – і то не лише в рамцях козацько-гетьманської держави, а значення та вплив його, як це було за часів Петра Могили, поширюється далеко на схід і південь, в країнах Східної Європи і  Православного Сходу.