Соціальна-економічна та культуро-духовна політика Мазепи

Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України  знову стає Могилянська колегія, яка щасливо пережила скрутні  часи Руїни. Зміцнення української  державності в останній чверті XVII ст. створювало для Колегії відповідну матеріальну базу, а відновлення  культурних зв'язків із Заходом і  відкриття широкого поля культурної діяльності на Сході допомагало Колегії  скупчувати видатні професорські сили, що здебільшого здобули підготовку в університетах Західної Європи, і притягувало до неї широкі маси студіюючої молоді. Імення Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича (1681-1736), мабуть, найвизначнішого вченого-енциклопедиста (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія тощо) тогочасної України, що вперше почав викладати в Києві фізику (теоретичну) й математичні науки 100, та інших професорів Колегії свідчать про високий науковий рівень її навчання. Року 1690 в Колегії було запроваджено повний курс теології, року 1694 (царська грамота з 21 січня 1694 р.) вона дістала фактично права Академії і внутрішню автономію, а року 1701 (царська грамота з 7 жовтня 1701 р.) була офіційно визнана Академією.

Могиляно-Мазепинська академія була не єдиним високим учбовим закладом на Гетьманщині. Поруч з нею, під  опікою й з допомогою гетьмана Мазепи, з'являється року 1700 і починає  швидко зростати новий академічний  осередок – Чернігівська колегія. Вона містилася при Борисоглібському монастирі й спочатку мала три класи – інфіми, граматики й синтакси, а з 1705 р., коли вона була вже в ширшому приміщенні, – шість клас ("училищ"), отже, ще аналогії, піїтики й риторики, що, властиво, закінчувала звичайний курс колегіальної науки. З повним правом Антоній Стаховський, префект Колегії, присвятив видане в Чернігові 1705 р. "Зерцало от писанія Божественного" (перше видання) гетьманові Мазепі, як меценатові чернігівських святинь і великому добродієві Колегії, що згодом (у 1730-х роках) неофіційно звалася "Академією Чернігівською" [23].

Передбачалося також завести  школу колегіального типу й при  новій єпископській кафедрі у  Переяславі, й, мабуть, лише події 1708-1709 рр. відсунули цю справу на майбутнє.

Поширюючи високу освіту на Україні і створюючи для цього  якнайсприятливіші умови, гетьман  Мазепа зовсім не мав наміру ізолювати  українську молодь од західноєвропейської  науки.

З діяльністю київського й  почасти чернігівського академічних  осередків безпосередньо пов'язаний розквіт української науки та літератури мазепинської доби. Поруч  з академічними курсами (підручниками) теології, філософії, піїтики (поетики), риторики, діалектики тощо, з'являються  такі монументальні твори, як богословський  трактат Адама Зернікав "De processione Spiritus Sancti" (Батурин, 1682) 105, як вінець української гагіографії – "Четьї-Минеї" Дмитра Туптала (1684-1705), праці Стефана  Яворського, Теофана Прокоповича, Іоана  Максимовича та інших учених теологів і філософів того часу.

Дуже характерний для  мазепинської доби інтерес до історичних студій. Українська історіографія кінця XVII – початку XVIII ст. була щільно пов'язана  з політичним життям козацько-гетьманської держави. Українська політична думка  того часу залюбки послуговується історичними  матеріалами та аргументами. Досить згадати, наприклад, преамбулу до Бендерської  конституції 1710 р., "Вивід прав України" П. Орлика, історичні ремінісценції  в різних писаннях Мазепи, Петрика, Орлика та інших діячів тої доби. Можна з повним правом сказати, що всі визначні українські політики тоді дуже цікавилися історією, зокрема України. Це позначилося також на напрямку історіографічних студій.

В центрі уваги тогочасної історіографії була одна головна  тема – велика й грандіозна, повна  особливого історичного і політичного  значення, – тема Хмельниччини як національно-визвольної революції українського народу. Автори історичних праць або виключно цікавляться  цією темою (Самовидець, Граб'янка), або  ж ставлять її в центрі своїх студій (Величко).

Саме на часи Мазепи припадає розквіт т.зв. козацького літописання. Щоправда, історичні твори Самовидця (Романа Ракушки) – "О початку  и причинах войны Хмельницкого" (розпочатий ще за Самойловича), Григорія Граб'янки – "Действія презельной... брани" (1710) і Самійла Величка  – "Сказаніе о войне козацкой з поляками" (1720) не зовсім укладаються  в хронологічні рамці мазепинської доби. Але Ракушка продовжував  свою працю вже за гетьманування  Мазепи, а Величко і, мабуть, Граб'янка розпочали свою працю ще до Полтавської  катастрофи [23].

Українська література мазепинської доби, репрезентована багатьма письменниками  – духовними (переважно) і світськими, – плекає різні літературні жанри  як у поезії, так і в прозі  та драмі. Твори самого гетьмана Мазепи (вірші), Дмитра Туптала (вірші, драма, повість  – головне "Четьї-Минеї", казання), Іоана Максимовича (вірші, казання), Стефана Яворського (вірші, казання), Теофана Прокоповича (драма, вірші, казання), Лаврентія Горки (драма), Атанасія Заруцького (казання), Івана Величковського (вірші), Пилипа Орлика (вірші), Самійла  Мокрієвича (вірші), Климентія Зинов'єва (вірші) та багатьох інших письменників свідчать про велике пожвавлення  українського літературного процесу. Якщо українські історики мазепинської доби цікавилися Хмельниччиною, то українські письменники того часу шукають своїх  сюжетів у далекій старовині  княжої України-Руси. Славні часи і  постать Володимира Святого, великого фундатора Київської християнської  імперії й просвітителя Східньої Европи світлом християнства, були темою трагікомедії Теофана Прокоповича "Володимир" (1705), найвидатнішого літературного твору мазепинської епохи [23].

Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві  і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи. Чому саме бароко стало  стилем мазепинської доби?

Відповідь на це дає мистецька  творчість тих часів, зокрема  архітектура. Історики мистецтва взагалі  згідні, що мазепинське бароко дало оригінальну й блискучу синтезу  західноєвропейських барокових  форм і місцевих, українських мистецьких традицій, коріння яких пов'язані  і з мурованими церквами княжої доби, і з народною дерев'яною церковною  архітектурою.

Часи Руїни були малосприятливі для ідеї II Єрусалима, але вона відроджується  в добу Мазепи й набуває великої  популярності на Україні. Її знаходимо  навіть на Запоріжжі. Це був дуже важливий момент в історії України і  в діяльності гетьмана Мазепи, який саме в цих роках осягає свого  найбільшого політичного успіху – з'єднання Лівобережної й Правобережної  України під гетьманським регіментом. Здійснилися прагнення попередників Мазепи – гетьманів П. Дорошенка  й І. Самойловича; мрія цілого покоління  українських патріотів була втілена  в життя. Відновлена була велика держава  Богдана Хмельницького. Це підносило  престиж України і значення Києва, як її стародавньої столиці й духового центру Східної Європи.

Творча, багатогранна і плідна активність мазепинської України в  царині культури створила ідейні передумови для нового і вирішального напряму  політики гетьмана Мазепи – емансипації  від Москви, в ім'я відновлення  державної незалежності України. Матеріально  і духовно козацько-гетьманська  Україна була готова до цього зриву. Але вона ще не була готова до його успіху й перемоги. І поразка Мазепи в  українсько-московській війні була великим ударом не лише для української  політики, але й для української  культури. Щоправда, вона пережила катастрофу, і ще довгі десятиліття гетьманська  Україна жила тим ідейно-культурним капіталом, що його залишила мазепинська  доба. Але це була тільки спадщина, хоч  багата і блискуча. Для творення нових духових і культурних вартостей вже не стало ні широких матеріальних можливостей, ні відповідного формату людей, ні волі думки, слова й чину, і взагалі того духового клімату свободи, без якого нормальний розвиток культури просто неможливий.

 

 

 

Висновки

Отже, кінець XVII ст. був надзвичайно  важким періодом в українській історії  через внутрішні міжусобиці та зовнішню агресію з боку сусідів (поляків, московітів, татар і турок). Українці зазнали величезних людських, соціально-економічних, політично-військових втрат, що могли, врешті-решт, призвести до незворотних  процесів.

Науковець Р. Шуст свідчить: "Ставши гетьманом, Мазепа прагнув  об'єднати в єдиній державі всі  українські землі – Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину. Він передбачав побудову в Україні  станової держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. Реалізовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхівки українського суспільства. З цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержувала нові права та привілеї".

Таку внутрішню політику І.Мазепи щодо створення міцного  підґрунтя гетьманської влади позитивно  оцінив відомий історик Л.Мельник: "З метою створення спадкової "родової" козацької верхівки Мазепа зміцнює й усталює започатковану  ще за Самойловича традицію формування верстви військових, бунчукових товаришів. …Гетьман також дбає, щоб новий  старшинський стан – землевласників став більш культурним, цивілізованим. За його сприяння старшина посилає  своїх синів до Київської академії, колегіумів, за кордон на навчання. З  цією ж метою Мазепа закликає до себе на службу чужоземних дворян. Цілеспрямованою  становою політикою вже на початку 90-х років XVII ст. гетьман Мазепа зміцнив  свою владу, а відтак і державний  суверенітет Гетьманщини. …Велика заслуга Мазепи полягає також у тому, що сприяючи створенню стану старшин-землевласників як основи гетьманської державності, він тим самим забезпечив (навіть після своєї поразки) майже 80-літнє подальше існування Гетьманщини…".

Попри негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо), народне  господарство розвивалося. В другій половині XVII-першій чверті XVIII ст. збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію  зумовило значне розширення оброблюваних площ, відбулося поглиблення спеціалізації  окремих районів. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів  технічних культур, зокрема, тютюну, льону, коноплі. Сталися зрушення в  системах обробітку ґрунту. Нові явища  особливо виразно виявились у  мануфактурному виробництві, яке розвинулося  на базі дрібних селянських промислів  і міського ремесла. Саме поява та функціонування мануфактур активно  впливали на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогресивними  – буржуазними.

Розвивалася також і національна  культура, хоча з 1690 р. значна частина  книг, надрукованих чи написаних у "Малоросії", була визнана єретичною, а місцеві  вчені викликали в Москві дедалі більшу недовіру. Наприкінці XVII – в  першій чверті XVIII ст. цілеспрямовано звужувалося  вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих  містах тощо), скоротився друк українських  книжок, здобуття освіти було взято  під нагляд дуже підозрілої й неприязної до "інородців" державної цензури. Одночасно відбувалося "перекачування" інтелектуального потенціалу українців  у Росію. Українська Церква підпала  під значний вплив Московської  патріархії, що не раз викликало  невдоволення й протести не тільки серед місцевого духівництва, а  й серед широких кіл простих  селян.

Разом з тим, опора переважно  лише на одну верству (козацьку старшину) тогочасного українського соціуму  викликала супротив і неприйняття  цієї політики у рядового козацтва, міщанства і селянства.

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

1. Антонович В. Про козацькі  часи на Україні. – К., 1991.

2. Апанович О.М. Гетьмани  України і кошові отамани Запорозької  Січі. – К., 1993.

3. Аркас М.М. Історія  України-Русі / Вступ. ст., с. 5-45, і  комент. В.Г.Скарабея. – Одеса: Маяк, 1994. – 392 с.

4. Борисенко В.Й. Курс  української історії: з найдавніших  часів до ХХІ ст.: Навч. посіб.  – К.: Либідь, 1996. – 616 с.

5. Борщак І., Мартель Р.  Іван Мазепа: Життя й пориви  великого гетьмана / Пер. з фр. – К., 1991.

6. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від  найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. – К.: Наукова  думка, 1995.

7. Горобець В.М. Від  союзу до інкорпорації: російсько-українські  відносини другої половини XVII-першої  чверті XVIII ст. – К., 1995.

8. Греченко В.А. Історія  України: Короткий нарис. –  Х., 1996.

9. Грушевський М.С. Історія  України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.  Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1991 (Пам'ятки іст. думки  України). – 1991.

10. Гуржій О. Державні  кордони України та їх поступова  ліквідація наприкінці XVII-XVIII ст. // Історія  українського середньовіччя: Козацька  доба: збірник наукових праць: (На  пошану історика лауреата Державної  премії ім. Т. Шевченка Олени  Михайлівни Апанович): У 2-х частинах. – Частина 1. – К., 1995.

11. Гуржій О. Українська  козацька держава в другій  половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення,  право. – К.: Основи, 1996.

13. Дорошенко Д.І. Історія  України в 2-х томах. Том 2. – К.: Глобус, 1991.

15. Історія України в  особах: ІХ-ХVІІІ ст. / В.Замлинський.  – К.: Україна, 1993. – 369 с.

16. Історія України: навчальний  посібник За редакцією Б.Д.  Лановика. – 3-тє вид. випр. –  К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. – 574 с.

17. Історія України: нове  бачення / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та ін.; під ред. В.А.Смолія. – К., "Альтернативи", 2000. – 464 с.

18. Кормич Л.І., Багацький  В.В. Історія України від найдавніших  часів до ХХІ ст.: навч. посіб.  – Х.: ООО "Одіссей", 2001. –  480 с.

19. Костомаров М. Галерея  портретів / Пер. з рос. –  К., 1993.

20. Крип'якевич І.П. Історія  України. – Львів: Світ, 1990. –  519 с.

21. Мельник Л.Г. Лівобережна  Гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709 рр.). – К., 1995.