Сутність перехідної економіки: теорія та практика

Форми прояву світової віртуалізації  сучасної економіки:

• втрата зв'язку фінансового сектору з реальним сектором економіки;
• курси акцій перестають залежати від фінансового становища їхніх емітентів, а також від економічної і політичної ситуації в країні;
• курс валюти втрачає залежність від обсягів виробництва, збалансованості бюджету і навіть від співвідношення попиту й пропозиції на валюту;
• посилення значимості похідних від акцій та облігацій цінних паперів — фінансових ф'ючерсів, опціонів, варрантів та ін.;
• поширення віртуальних фінансових інструментів на фінансовому ринку (взаємозаліки, казначейські зобов'язання і т. ін.).

Віртуалізація в інверсійних економіках, що здійснюють рух до ринку від  соціалізму, має свої особливі форми прояву. Риси віртуальної економіки інверсійного типу:

• спотворене уявлення про обсяги національного виробництва через наявність субсидій, запланованих бюджетних доходів та витрат, держзамовлень та державних закупівель;
• невиплата заробітної плати й матеріальних винагород;
• надмірна бартеризація (40 % обсягу реалізованої продукції) економічних відносин, що призводить до функціонування немонетарної! економіки;
• превалювання фінансових інвестицій над підприємницькими;
• надходження переважної більшості прибутку від спекулятивних видів діяльності або завдяки контролю за правами монополій і лише незначної частки прибутку від інвестування.

Підсумовуючи слід зазначити, що трансформаційні  процеси в розвитку економічних  систем характеризуються суперечливістю, нестійкістю, невизначеністю та наявністю перехідних, часто спотворених, економічних форм.

Ці особливості перехідних систем зумовлюють як складнощі теоретичного осмислення їх, так і труднощі в  управлінні насамперед ініційованими  трансформаційними процесами.

2. Типи та основні  закономірності перехідної економіки

Кожна економічна система проходить  стадії становлення і розвитку, зрілого  стану і занепаду, коли відбувається становлення нової системи. Перехідний період — це особливий період в  еволюції економіки, коли стара система сходить з історичної арени й водночас народжується і утверджується нова. У зв'язку з цим розвиток перехідної економіки має особливий характер, що істотно відрізняється від звичайного, нормального економічного розвитку. Адже в перехідній економіці зберігаються і досить тривалий час функціонують старі економічні форми і відносини і одночасно виникають і утверджуються нові. До того ж ні ті, ні інші форми і зв'язки не діють повною мірою, адже одні підриваються і поступово занепадають, а інші народжуються і поступово утверджуються. Ситуація ускладнюється тим, що співвідношення між новим і старим дуже змінюється. Це стосується будь-якої перехідної економіки.

Перехідний період від адміністративної економічної системи до ринкової характеризується великою своєрідністю. Нинішні розвинені країни переходили від традиційної, аграрної економіки до ринкової. Цей період супроводжувався промисловим переворотом, народженням промисловості, насамперед виробництва засобів виробництва, яке стало матеріальною основою переростання виробництва і суспільства в цілому.

Нинішній перехідний період — це перехід від особливої планової економіки, яка ґрунтувалася на своєрідних устоях, і тому йому властиві свої риси і закономірності. Так, становлення індустріальної основи капіталістичного суспільства зумовило інтенсивні процеси усуспільнення виробництва і праці, зростання масштабів приватної власності, розвиток таких форм, як акціонерна, монополістична і державна власність. Це об'єктивний, природний процес. Адміністративно-командна система засновувалась на абсолютному пануванні державної власності, тому одним з головних завдань перехідного періоду є роздержавлення і приватизація державного майна, тобто замість державної власності мають утвердитися різноманітні форми власності (колективна, приватна, кооперативна, державна тощо). Отже, при становленні ринкової економіки усуспільнення зумовлювало розвиток нових форм власності, які відкривали простір масштабам виробництва, що зростали. В сучасних умовах йде зворотний процес. Він спрямований на подолання надмірного формального усуспільнення виробництва і створення форм власності, які б відповідали реальному усуспільненню виробництва і сприяли розвитку продуктивних сил.

Розвинені країни свого часу в міру зростання індустріальної бази, концентрації та централізації виробництва й капіталу йшли шляхом утвердження великого машинного виробництва і властивих йому форм організації, в тому числі монополістичних об'єднань.

Для адміністративно-командної системи  були характерні висока централізація економіки, небачений у світі монополізм. Держава була головним господарюючим суб'єктом, а розвиток народного господарства визначався єдиним державним народногосподарським планом. У зв'язку з цим при переході до ринкової економіки об'єктивною закономірністю є перебудова організаційно-економічної структури економіки шляхом її демонополізації, деконцентрації виробництва та децентралізації управління, широкого розвитку малого і середнього підприємництва. Інакше кажучи, багатоманітність форм власності має доповнюватися різноманітністю форм господарювання.

Перетворення відносин власності  та організаційно-економічної структури  економіки означає становлення  нових виробничих відносин. У розвинених країнах становлення капіталістичних  ринкових відносин спиралося на промисловий переворот, який створив для них адекватну матеріально-технічну базу, ставши на «власні ноги», капіталізм забезпечив швидкий розвиток економіки. Адміністративно-командна економіка має досить потужну індустріальну базу, але її структура недосконала, оскільки значно переважають галузі важкої й оборонної промисловості, сировинні галузі та недостатньо розвинений споживчий сектор економіки. Для цієї бази властива технологічна багатоукладність, коли в галузях оборонної промисловості застосовувалися високі технології, а в споживчому секторі панувала техніко-технологічна відсталість, у сільському господарстві була дуже висока частка ручної праці. І нарешті, для структури економіки командної системи були характерні, як уже зазначалося, панування матеріального виробництва і недостатній розвиток соціальної сфери.

В результаті виникають різні моделі перехідної економіки. Розрізняють  п’ять типів перехідної економіки:

1 - з поглинанням капіталістичною  високорозвиненою економікою (ФРН)  відносно відсталої адміністративно-командної економіки (Німецька Демократична Республіка). На вирішення задачі по адаптації невеликої НДР до ФРН протягом десяти років витрачений приблизно 1 трлн дол., а на початку на ці цілі виділялося по 120-150 млрд дол. щорічно [4]. Крім того, слід відзначити, що якщо впродовж 10 років до об’єднання Німеччини в одну державу середньорічні темпи зростання реального ВВП ФРН становили 3,1%, то в наступні 12 років – лише 1,8%;

2 - керована державою перехідна  економіка з високими сталими  темпами економічного зростання (Китай);

3 - з короткостроковим падінням  виробництва (3-5 років) та тривалістю  досягнення докризового рівня  (5-8 років), які не супроводжуються  незворотними якісними змінами  в технологічній, кваліфікаційній  і організаційно-економічній базі (Польща, Чехія, Угорщина, Естонія тощо);

4 - перехідна економіка глибоко  депресивного типу з тривалістю  падіння 7-9 років та досягненням  докризового рівня строком (поки  що очікуваним) 17-22 роки, що супроводжується  незворотними якісними змінами  в технологічній, кваліфікаційній і організаційно-економічній базі (Україна, Киргизія, Грузія тощо);

5 - перехідна економіка глибоко депресивного типу ( подібно попередньому) з відносно помірними темпами внутрішнього зростання та з щедрим бюджетним фінансуванням освіти, науки, охорони здоров’я і оборони за рахунок нафто- та газо доларів від експорту та намаганнями формувати „другу економіку” в інших країнах (з подібним рівнем розвитку) шляхом зовнішнього інвестування щедрої виручки від експорту паливно-енергетичних ресурсів (Росія).

Щодо України важливо, щоб практика трансформації не ігнорувала принципову рису нашого історичного розвитку —  надзвичайно суттєву роль держави. Ігнорування цієї обставини і  намір одночасно звільнити економіку від державного втручання обернулося значними невдачами ранніх ліберальних перетворень і не дозволило ринковим реформам просунутись так, як на це розрахували ініціатори. Аналогічна ситуація притаманна і всім без винятку країнам СНД.

Нині важливо й те, щоб ці інституціональні перетворення утворювали цільну і взаємопов’язану систему. Ізольовані ринкові інститути, як стверджує практика, не завжди «працюють» за законами ринку.

Серед інституціональних реформ провідне місце займають роздержавлення і  приватизація як вихідні умови зміни відносин власності. Сутність, форми і проблеми трансформації державної власності було розглянуто в попередніх темах.

Поряд з цим важливо зміцнити нормативно-регулюючі функції держави, оскільки невиконання законів і  безладдя — одна з головних причин незадовільного функціонування ринкових відносин в Україні.

В основі нового трансформаційного  курсу має бути відповідна економічна політика. За своєю сутністю — це концентрована, науково обґрунтована діяльність держави щодо забезпечення раціонального та ефективного функціонування національної економіки як на макро-, так і мікрорівні. Її довгострокова мета — структурна перебудова економіки, формування суб’єктів ринку, створення високотехнологічних і конкурентоспроможних виробництв, перехід до стійкого економічного зростання.

За умов успішного руху в даних  напрямах створюватиметься реальне  підґрунтя, аби протягом кількох  перших десятиліть XXI ст. сформувати основи соціально орієнтованої ринкової (змішаної) економіки і тим самим завершити  перехідний період.

3. Моделі перехідної економіки та їх практична реалізація

Для переходу до ринкової економіки  потрібна перебудова виробничо-технологічної  структури економіки, але це має  бути не проста зміна співвідношення різних галузей і сфер, а технічне переоснащення, перехід на якісно новий рівень продуктивних сил.

Формаційний підхід, який відіграв і  зараз може відігравати певну  роль, не можна абсолютизувати. Як уже  зазначалося, перехід до постіндустріального  суспільства багато значив у розвитку суспільства. Замість однозначності форм власності утверджується багатоманітність цих форм, зростає роль загальнолюдських цінностей. Розвинені країни все більше «відходять» від класичного капіталізму, поступово, але неухильно формується нове суспільство. У зв'язку з цим традиційна альтернатива «капіталізм чи соціалізм» не може виражати стратегії реформування української економіки. Лише рух уперед шляхом суспільно-економічного прогресу може вивести Україну на нові сходини економіки і життя народу. І з цього погляду є дві принципово важливі моделі перехідного періоду.

Перша модель — це шлях класичного капіталізму, який повільно і хворобливо еволюціонує до його розвинених форм. При цьому неминуче перетворення основної маси людей на найманих робітників, високий ступінь експлуатації їх з використанням елементів позаекономічного примусу до праці, повільний розвиток соціального партнерства і гуманізації праці, що характерно для розвинених країн. Проте ступінь розвитку цих форм залежатиме від організації і здатності найманих працівників до боротьби за економічні й політичні права. Цілком очевидно, що це знову ж таки рух не вперед, не в бік соціально-економічного прогресу, а назад. 1 якщо ця модель усе ж характеризується, то лише для того, щоб запобігти розвитку за цим шляхом.

Друга модель — це шлях соціально-економічного прогресу, яким розвинені країни переходять до постіндустріального суспільства. Це модель руху до соціалізованої економіки, що характеризується широким застосуванням форм власності, що перетворюють працівника на співвласника, який бере участь у розпорядженні засобами виробництва і результатами праці (колективна і кооперативна власність, народні підприємства у межах державної власності та власності громадських організацій) і привласненні їх. Для цієї моделі характерне широке використання і розвиток відносин самоврядування, піднесення ролі виробника, реалізація наділі стратегії соціального партнерства, загальноцивілізаційних тенденцій гуманізації праці, соціалізації економіки, піднесення добробуту народу.

Складність цього шляху для  України полягає в тому, що вона перебуває на індустріальній стадії. Через це стан економіки і добробуту населення розвинених країн — це лише мета, стратегічні цілі розвитку нашої країни.

Україна ще не має власної економічної  моделі. Тому невідкладним є формування усіх її атрибутів, до яких належить валюта, банківська, фінансова, податкова, бюджетна і цінова система.

Питання про те, якою буде модель економіки  – це питання політичного і  соціального вибору. Це питання знаходиться  на перехресті того, чого ми прагнемо і  того, що ми можемо.

Україна відійшла від централізовано-планової економіки, але до системи стратегічного (корпоративного) планування не прийшла. Відсутність економічної стратегії  згубна для економічного розвитку, особливо в умовах трансформаційного  процесу, коли зміна моделі економіки є практичним завданням.

Модель економіки характеризується співвідношеннями форми власності  і заснованих на них секторів економіки  або устроїв господарювання; ринкових механізмів і державного регулювання („плану і ринку”); централізму і децентралізму в управлінні економікою; конкуренції і монополізму; лібералізованості і соціальної орієнтованості економіки.

Реальний перехід в Україні  здійснюється не від адміністративно-командної економіки до ринкової, а від змішаної економіки, що функціонувала на директивно-планових засадах до змішаної економіки, що заснована на ринкових принципах. По суті в нашій країні не існувало власної економічної системи. Це була підсистема єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, сформована для його обслуговування. В ній не було багатьох елементів, властивих самостійній економічній системі. В Україні вироблялося лише 20 % кінцевого продукту. Тому тут перехідний процес передбачає зміни в економічній структурі, пов’язані не тільки з ринковою переорієнтацією, а зі створенням власної економічної системи.