Шпаргалка по "Политологии"

44. Політична культура: сутність, структура, функції.

Політична культура є своєрідним синтезом політики й культури, вона відображає політичну сферу суспільства. Сам термін «політична культура» ввів у науковий обіг німецький учений доби Просвітництва Й.-Г. Гердер. Вивчання політичної культури як відносно самостійної сфери культурного життя почалося лише в 50-ті роки XX ст., коли американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба опублікували свою працю «Культура громадськості». У ній, зокрема, зазначено, що для розвитку стабільного й ефективного демократичного правління потрібне щось більше, ніж зазначені політичні й управлінські структури. Такий розвиток залежить від політичної культури.. Американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба запропонували своє бачення політичної культури й її означення. Під політичною культурою вони розуміли сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб'єктивну сферу, яка лежить в основі політичних дій і надає їм певного значення. При цьому індивідуальні орієнтації складаються на основі: а) пізнавальних орієнтацій — істинне чи хибне знання про політичні процеси й ідеї; б) ефективних орієнтацій — відчуття зв'язку, ангажованої, пропозиції тощо по відношенню до політичних об'єктів; в) оцінкових орієнтацій — суджень і уявлень про політичні об'єкти, а це передбачає використання щодо політичних об'єктів і подій оцінкових критеріїв.

Таким чином, політична культура включає  в себе: знання політики, політичних явищ і процесів і зацікавленість ними; оцінку політичних явищ, оцінкові судження відносно того, як треба здійснювати  владу; емоційну сторону політичних позицій (особисте ставлення до явищ і процесів); визнання зразків (норм і принципів) політичної поведінки суспільства, які визначають особистісну поведінку тощо.

Сучасні трактування політичної культури представляють її як складне й  багатовимірне суспільне явище  зі своїми глибинними історичними й психологічними детермінантами. Політична культура означається як складова загальної культури, що формується і виявляється в процесі політичного життя, історично й соціально зумовленим продуктом життєдіяльності людей, продуктом їхньої політичної творчості, який відображає процес опановування її суб'єктами політичних відносин, розвиток їхніх власних духовних якостей як суб'єктів політики.

Як продукт історичного розвитку суспільства політична культура синтезує в собі політичну свідомість, діяльність і поведінку людей у сфері владних відносин. Вона є якісним показником способу політичної поведінки й діяльності громадян, що реалізуються в певних культурних цінностях (політичних знаннях, соціальному досвіді, зразках поведінки, закріплених у звичаях, законах).

Багатогранність політичної культури виявляється в поведінці й  діяльності як індивідуальних, так  і колективних суб'єктів політики, у функціюванні й розвитку політичних інститутів і системи в цілому.

Важливим теоретичним і прикладним питанням є структура політичної культури, яка характеризується:

— комплексом культурно-психологічних  та ідейно-теоретичних детермінант, реалізованих у політичних діях;

— матеріалізованими, визнаними суспільством як реальність соціальними цінностями і нормами, на які орієнтовані суб'єкти політики, громадяни держави;

— наявними і потенційними політичними  суб'єктами зі властивою їм системою мотивації поведінки й діяльності.

До компонентів політичної культури відносять:

— знання й орієнтації громадян щодо політики, різних гілок влади та їхніх лідерів;

— характер відносин до політичних партій та інших суб'єктів;

— політичну самоідентифікацію  тощо.

Отже, політична культура характеризує поведінку й діяльність суб'єктів політики, функціювання політичних інституцій, вона впливає на функціювання політичної системи, а отже, і на політичне життя всього суспільства.

Формування політичної культури є  складним процесом інтеріоризації та екстеріоризації соціальних цінностей, політичних знань і досвіду, соціальної активності громадян та їхніх об'єднань. У цьому процесі важливу роль відіграють об'єктивні й суб'єктивні чинники політичного життя суспільства, взаємодія яких визначає політичну свідомість, політичну поведінку й діяльність громадян. Інтеріоризовані (засвоєні) закони впливають на ставлення людей до системи влади, до політичних інституцій, явищ і процесів політичного життя, впливають на визначення індивідуалізованого сприймання політичної сфери суспільства.

Об'єктивні чинники створюють  відповідну політичну дійсність, яка  матеріалізується у функціюванні політичної системи суспільства та в її інституціях, у політичній культурі народу, нації й соціальних класів і верств суспільства.

Аналізуючи політичну культуру як соціальне явище і здійснюючи класифікацію політичної культури, американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба виокремили такі типи:

1) парафіяльна культура, для якої характерне індиферентне або негативне ставлення членів суспільстві до політичної влади взагалі, відсутність інтересу до політики і небажання брати участь у політичному житті суспільства. Індивід тут усвідомлює себе лише як частинку малої соціальної спільноти (парафії), а не громадянином держави;

2) підданська культура характеризується відсутністю інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади. Люди усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але тільки d ролі підданих (як об'єкти впливу політичної влади);

3) учасницька культура фіксує значний чи великий інтерес громадян до політики, активне ставлення до політичної влади, готовність брати особисту участь у політичному житті.

Отже, запропонована типологія  політичної культури визначається ступенем розвитку громадянських якостей  членів суспільства.

Прихильники структурного підходу до аналізу політичної культури підкреслюють наявність у політичній культурі будь-якого суспільства утворень, властивих окремим соціально-класовим, етнонаціональним, релігійно-конфесійним та іншим групам. За характером стосунків цих утворень американські дослідники виділяють гомогенний тип політичної культури, який характеризується відсутністю домінуючої культури. Такий тип політичної культури притаманний утворенням, які мають спільні цінності, незважаючи на різницю в поглядах на владу, на ставлення до правлячої еліти. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підґрунтя — домінуючої культури.

Домінуюча культура— комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості  соціальних груп даного суспільства. Відповідно політико-культурні утворення, які  не мають спільного поля з домінуючою культурою, визначаються як контркультурні.

Політична культура— інтегративний  якісний показник розвитку суспільства. Вона включає в себе культуру політичного  пізнавання й поведінки громадян та їхніх формувань, культуру організації  й функціювання політичних інституцій, громадянського суспільства.

Структура політичної культури складається з політичних знань, політичної ідеології та психології, політичного досвіду і традицій, політичних інституцій, норм і цінностей та засобів політичної діяльності. Усі складові політичної культури відіграють важливу роль як у світоглядній орієнтації громадян, так і у визначенні індивідуальних позицій практичної участі в політичному житті суспільства.

Політична культура виконує ряд функцій, до яких відносять:

— забезпечення реалізації інтересів відповідних соціальних спільностей людей і політичної стабільності суспільства; 
— пізнавання й оволодівання політичними відносинами;

— нормативно-регулююча функція;

— реалізація політичної соціалізації;

— комунікативна, прогностична та інші функції.

Характерні риси й особливості  виконання політичною культурою  відповідних функцій у суспільному  житті зумовлюються конкретно-історичними, економічними, соціально-класовими, національно-етнічними, регіональними й іншими чинниками.

45. Засадничі принципи класичних теорій еліт Г.Моска, В.Паретто, Р.Міхельса.

Однією з центральних проблем  політології є проблема влади. Але  не меншою, якщо не більшою, проблемою  є питання про те, кому ця влада  належить, хто її здійснює, тобто  хто приймає рішення і здійснює владу в своїх особистих або групових чи класових інтересах. Це питання про особливий прошарок людей, який називається політичною елітою.

Сам термін «еліта» (elite) французського  походження і має значення — кращий, добірний, вибраний. Починаючи з XII ст., цей термін використовується для позначення знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р. видання, цим терміном почали позначати вищі соціальні групи людей в ієрархічній системі суспільства. І все ж термін «еліта» аж до початку XX ст. мало застосовується в суспільних науках (тобто до появи праць Г. Моска, В. Парето), хоч в інших сферах життя він досить інтенсивно використовується: наприклад, елітне зерно, елітна худоба, елітні дерева, спортивна еліта і т. ін. Усе це дає змогу слід розуміти елітою групу людей, які є носіями найяскравіше виражених особистих або політико-управлінських якостей. Тобто теорія еліт прагне уникнути нівелювання, усередне-ності в оцінюванні впливу людей на владу. Не дивлячись на це, в радянському суспільствознавстві поняття «еліта» розглядалося як буржуазне, позанаукове, антидемократичне. Це пояснювалося головним чином тим, що теорія політичних еліт не вписується в марксистське розуміння політики, класів і класової боротьби, співвідношення політики та економіки. В той час коли марксизм розглядає політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вираз економіки та класових інтересів, теорія політичних еліт розглядає політику як рівноправну і рівноцінну сферу діяльності суспільства, і тому політична влада не визнається прямим наслідком економічного панування або економічних протиріч. Більше того, окремі напрями теорії політичних еліт (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.) виходять з визнання політичної влади однією з первинних причин соціального панування.

У наукові літературі термін «еліта» має багато визначень, зокрема це:

·  люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльності (В. Парето);

·  найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу, так звана організована меншість суспільства (Г. Моска);

Один з представників цієї школи, засновник теорії «правлячого класу» — Г. Моска сформулював основні положення своєї теорії в працях: «Основи політичної науки» (1896) та «Історія політичних доктрин» (1923).

Свою ідею про «правлячий клас»  він виклав ще в першій праці. У ній він стверджував, що з часів середньовікового розвитку цивілізації і до нашого часу в суспільстві існують два класи: клас керуючих і клас керованих. Перший завжди малочи-сленний, здійснює всі політичні функції, монополізує владу і користується належними йому перевагами. Другий — більш численний, управляється першим на більш-менш законних підставах та постачає йому матеріальні засоби для життєзабезпечення політичного організму. Владу, писав він, не може здійснювати ані одна людина, ані усе суспільство. Політичне керівництво, яке включає адміністративне, військове, релігійне, економічне, моральне, здійснюється, на його думку, особливою організованою меншістю. Ця меншість управляє більшістю, завдяки насамперед своїй організованості, а також за рахунок притаманних тільки цій меншості особистих якостей.

Аналіз «політичного класу» Г. Моска  здійснює за допомогою «організаційного підходу». Групова спільність, однодумність, властиві «політичному класу», забезпечуються завдяки наявності в ньому організації і структури. Спираючись на них, правлячий клас зберігає владу. Крім того, розвиток будь якого суспільства, незалежно від способу соціальної і політичної організації, направляє керуючий клас. Сам правлячий клас неоднорідний, він складається з двох шарів: дуже малочисленної групи «вищого керівництва» (дещо на зразок «супереліти» всередині еліти) та набагато численнішої групи «керівників середньої ланки».

Г. Моска виділяє три людські  якості, які дають змогу належати до політичного класу— це військова доблесть, багатство, церковний сан, з якими пов'язані три форми аристократії — військова, фінансова та церковна. Але домінуючим критерієм при належності до політичного класу є здібність управляти, що означає знання національного характеру, ментальності народу, досвід управління. Як організм, який розвивається, політичний клас потребує оновлення і такими способами оновлення є спадкування, вибір та кооптація. У розвитку пануючого класу існують дві тенденції: аристократична та демократична. Якщо переважає перша тенденція, то представники правлячого класу прагнуть зробити своє правління спадковим, цей клас стає закритим, а суспільство втрачає здатність розвитку. Якщо замінює друга, демократична тенденція, то правлячий клас, його представники, прагнуть замінити старі помарки цієї еліти, цей клас стає відкритим, відбувається швидке його оновлення. Але при цьому виникає загроза зростання нестабільності та політичних криз. Тому Г. Моска віддавав перевагу такому типу суспільства, якому властива деяка рівновага між цими двома тенденціями. На його думку, потрібна деяка стабільність правлячого класу, а тому проникнення нових елементів до нього не повинно відбуватися занадто швидко і не повинно бути великим.